Зазвичай термін «українізація» вживають в однині: мовляв, було таке явище у 1920-х роках. Але насправді хвиль українізації було декілька — більших чи менших. «Червона» Москва вдавалася до цього прийому тоді, коли смажений півень її добряче дзьобав в одне місце, чи з інших прагматичних міркувань.
До скинення царату в Росії у програмі більшовиків територіальна автономія України не згадувалася; декларації про «право націй на самовизначення» та про «утиски владою української культури» нівелювалися закликами до збереження великої Російської держави, де пролетаріату начебто буде легше боротися за свої права. Після жовтневого перевороту, коли не вдалося з ходу захопити українські губернії, більшовики створили свій квазіуряд УНР, де навіть не було посади прем’єра, і послали гінців цього «уряду» на Берестейську мирну конференцію, але ніхто їх там усерйоз не сприйняв, а до травня 1918-го «червоні» загони були викинуті з України.
Перша хвиля українізації, щоб поставити під свій контроль Україну та йти далі на захід творити «світову революцію», припадає на кінець 1918-го — середину 1919 року. З’явилися українські дивізії та бригади, у Харкові постав уряд совєтської України, була опублікована (російською мовою, затим перекладена українською) конституція цієї номінально незалежної держави. Але це робилося в тактичних інтересах, що згодом засвідчив голова «уряду УСРР» Християн Раковський; усі директиви йшли з Москви.
А влітку 1919-го українізація була скасована: утворювався воєнно-політичний союз РСФРР й УСРР; п’ять ключових наркоматів — військових справ, народного господарства, залізниць, фінансів і праці проголошувалися «спільними», тобто напряму керувалися з Москви; були ліквідовані так звані «українські дивізії» у складі Червоної армії, їх переформатували на стандартні стрілецькі та кінні з’єднання (крім хіба Червоного козацтва Віталія Примакова), зник й Український фронт, а «неправильних» начдивів і комбригів просто знищили (скажімо, Щорса, який погрожував «відвести дивізію до Петлюри»). Наслідком урешті-решт стало те, про що один із небагатьох більшовиків-українців Володимир Затонський так написав у листі до Леніна: «Тричі ми завойовували Україну, тричі український народ давав нам копняка під зад».
Початок «великої» українізації був зумовлений кількома чинниками. По-перше, поразкою Червоної армії у війні з «панською Польщею»; у Кремлі боялися польського війська, яке могло з’єднатися з повстанцями в УСРР, тож було вирішено привернути до себе симпатії українців (як «східняків», так і «західників»). Додалася й економічна катастрофа, викликана політикою РКП(б), — довелося запроваджувати НЕП. Нарешті, курс на розпалювання всеєвропейської революції спонукав Кремль до перетворення УСРР на таку собі «вітрину досягнень соціалізму».
Початок НЕПу означав, крім іншого, вимушене відродження українського кооперативного руху, про який один з діячів КП(б)У Дмитро Мануїльський писав: «Специфіка українських умов починається там, де мова йде про справжню українську кооперацію». Ця кооперація традиційно була дуже потужною, мала мільйони членів, власні виробництва і видавництва, фінансові установи; разом із тим вона була, за термінологією Сталіна, «засмічена націоналістами».
Та більшовики змушені були йти на поступки українській масі, надаючи чимало прав УСРР, аж до права мати власний орден Трудового Червоного прапора, й українізуючи територіальні військові з’єднання, де команди віддавалися українською мовою, ба, навіть створивши «школи червоних старшин» (офіцерів) у Харкові й Одесі. Та навіть у розпал українізації у 1926 році кількість українців у лавах КП(б)У становила 47%, що різко дисонувало з етнічним складом населення.
Причини згортання «великої» українізації, яке розтягнулося на період з 1932 по 1937 роки — це окрема тема. Тут же зауважу, що у 1937-у були створені обласні й республіканська російськомовні газети (доти така була лише на Донбасі). Одночасно в усіх «школах національних республік й областей» із другого—третього класів було запроваджене обов’язкове вивчення російської мови. Тоді ж було ухвалене рішення розформувати національні частини Червоної армії…
Попри те, що в СССР запанував великодержавний шовінізм, Кремль був змушений здійснити дві «малі» українізації.
Перша — з кінця 1938-го до літа 1940-го — була пов’язана з «визвольним походом проти панської Польщі», її символом стала постановка у березні 1939-го п’єси Корнійчука «Богдан Хмельницький», де (уявіть лише!) головні герої співають «Червону калину». Друга — з кінця 1942-го по 1945-й, коли права УРСР були номінально істотно розширені, ба, навіть створений наркомат оборони на чолі з генерал-лейтенантом Василем Герасименком. Останній розробив проєкт розгортання мільйонної української Червоної армії, яка включала б усі роди військ і генштаб, але йому «наполегливо рекомендували» обмежитися лише однією-двома ротами почесного караулу.
Далі йде маловідома «беріївська українізація» 1953 року, про яку писав професор Петро Кралюк. До сказаного ним варто додати, що за ініціативою Лаврентія Берії був усунутий з посади першого секретаря ЦК КПУ українофоб й антисеміт Леонід Мельников, а на його місце поставлений Олексій Кириченко, перший етнічний українець на чолі КПУ.
А перед тим міністром внутрішніх справ УРСР став заступник Берії Павло Мешик, який публічно радив керівникам КПУ вивчати українську мову та приймав на роботу до МВС тільки молодь, яка вільно володіла українською.
А ще, за словами історика Юрія Шаповала, за наказом Берії до Москви був привезений узятий у полон член керівництва закордонного представництва УГВР Василь Охримович; привезли й ув’я-знених у ГУЛАГу президента УГВР Кирила Осьмака, сестер Степана Бандери, митрополита Йосипа Сліпого. Йшлося, як виглядає, про переговори з метою припинення збройного протистояння у Західній Україні…
Чому Лаврентій Берія узяв такий курс (і не лише щодо України)? Він, з огляду на його статус, добре знав ціну гаслам про перевагу совєтського ладу, передову совєтську науку, переможну Червону армію тощо, був (на відміну від інших керівників СРСР) обізнаний з рівнем західних технологій і потенціалом капіталістичної економіки, а ще — бачив глухі кути економіки совєтської. Берія шукав вихід, не бажаючи втрачати велику державу й особисту владу. І такий вихід він наче знайшов — трансформація СРСР на тих же засадах, якими керувалися Ленін і Троцький, впроваджуючи НЕП та «коренізацію», але недооцінив своїх «партайгеносе».
Та все ж 1953 рік став єдиним за весь час існування СССР, коли абітурієнти на вступних іспитах писали твори виключно мовами союзних республік…
А далі після певної перерви йдуть викликані теж об’єктивними обставинами вкрай суперечлива, але реальна хвиля українізації Хрущова-Шелеста і нова українізація доби перебудови. Та це теж окремі теми.
Головний же висновок, як на мене, такий: чи не досить керованих ззовні українізацій, чи не час мати змістовно, а не лише за формою, українську Україну?
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників.
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
ІГРИ КРЕМЛЯ З УКРАЇНІЗАЦІЯМИ
