Останнім часом жодна новина номер один довго не затримується на перших шпальтах газет, на екранах ТБ у прайм-тайм і в соціальних мережах. Вчора такою новиною був штурм Капітолію у Вашингтоні, сьогодні — повернення Олексія Навального в Росію…
До речі, про ситуацію в Росії довго не вдавалося поговорити докладно. Виправляю недолік.
РАШИЗМ І КАЗУС НАВАЛЬНОГО
Кремлівські політтехнологи довго намагалися нав’язати думку, що путінський режим — режим без ідеології, набір принципів і засобів для збереження великого бізнесу. А також — для утримання «обложеної Заходом фортеці» від розпаду і бунту. Якщо раніше так і було, то за двадцять років влади Путіна ці засоби і методи склалися в ідеологію, що нагадує ідеологію німецьких штурмовиків. Її тепер називають нацизмом. Ідеологію чекістів, які захопили владу в Росії в кінці 1990-х, за співзвучністю можна назвати рашизмом. І на прикладі недавніх подій простежити, як працює ця ідеологія.
Ситуацію з отруєнням Олексія Навального, поверненням його з Німеччини та арештом політика судом у Хімках на 30 діб у наших ЗМІ коментують по-різному. Всі згодні, що звинувачення, висунуті Навальному, абсурдні. Рішення суду з російськими законами нічого спільного не має. Але більшість оглядачів акцентує на тому, що це націонал-шовініст, «кримнашист» і недруг України. За такими показниками він повинен бути другом Путіна. Однак є його ворогом. Таким же ворогом, яким для Гітлера були свого часу Ернст Рем і Грегор Штрассер. Обидва вбиті в «ніч довгих ножів» (1934 рік) за спробу додати до нацизму більше соціалізму.
Олексій Навальний в рашизм намагається додати боротьбу з корупцією. Це категорично не влаштовує бандитів на чолі з нинішнім господарем Кремля. Програмою мінімум рашистів та їхнього вождя, який керує сучасною Росією, є доведення моделі поліцейської держави до досконалості за допомогою тотального насильства. А програмою максимум — виправлення «геополітичної катастрофи» і відродження СРСР. Розподіл награбованого серед верхівки силовиків (системна мафіозна корупція) у реалізації обох програм є єдиним реальним інструментом. Гарантією збереження рашистами влади. Борці з корупцією зразка Навального тут явно зайві.
Чи треба українським правозахисникам втручатися у війну «веж Кремля» і захищати борця з корупцією Навального від переслідування російської влади? З міркувань, що людину намагалися вбити, а коли не вдалося, посадили у в’язницю, звісно, треба. Але треба й пам’ятати, що з мафіозною корупцією чи без неї Росія залишиться ворогом цивілізованого світу й України — насамперед. Режим, створений під керівництвом Путіна за двадцять років, здатний до змін менше, ніж радянська влада, що проіснувала сім десятиліть.
Більшовики всередині країни і на міжнародній арені теж плювали на закони і право. Але «революційна доцільність» насаджувалася від імені партії й освячувалася її програмами та рішеннями з’їздів. Чекісти завжди, навіть у роки «великого терору», проводили репресії під контролем партійних вождів. Вождь вмирав, партія слабшала, тих, хто вижив, випускали з в’язниць.
РОСІЙСЬКОГО МАНДЕЛИ НЕ БУДЕ
Двадцять років рашисти намагаються створити свою партію. Не для того, щоб приборкати і контролювати самодержавство в Росії, а для того, щоб його продовжити і впорядкувати. Прийняті Державною Думою закони про екстремістів, іноземних агентів, небажані організації і щодо небажаних фізичних осіб поки що розраховані тільки на точкові репресії. Утім, російські суди не виконують навіть цих законів, а просто карають тих, кого підозрюють у нелояльності до режиму. Включаючи пости в соціальних мережах, поодинокі пікети на вулицях або сповідання «не тої віри».
Після суду Олексій Навальний почав закликати народ виходити з протестами на вулицю. Але до цього борець з корупцією не дозволяв собі відкрито виступати проти торішньої сумнівної зміни російської конституції і законів, що фактично позбавляють російських громадян їхніх прав та свобод. Не протестував Навальний і проти нехтування його країною норм міжнародного права. А зауваження, що Крим — не бутерброд з ковбасою, аби його повертати, впевнено закріпилося у наборі полі-тичних дотепів цієї людини.
Підозрюючи, що Путін не вічний, рашисти хочуть застрахувати себе на випадок, якщо з вождем щось трапиться, «бензоколонка на сьомій частині суші» під санкціями Заходу раптово стане розвалюватися, а духовних скрєпів, придуманих на Луб’янці, виявиться недостатньо для запобігання пугачовщини. Кращим виходом із ситуації тут була б передача верховної влади в Росії «правильному» опозиціонерові, людині без чекістської підкладки, з репутацією борця з корупцією, який посидів у в’язниці за свої переконання.
Не раз і не два протягом останнього часу в «ліберальних» засобах масової інформації сусідньої країни миготів образ російського Нельсона Мандели, який зітре в пам’яті образи дев’яностих років минулого століття і комплекс неповноцінності в умовах путінської диктатури. Тут варто нагадати, що Мандела в Південноафриканській Республіці боровся не з корупцією, а з сегрегацією, примусовим поділом людей за расовою ознакою. І переміг тому, що боротьбу в ПАР підтримав увесь, буквально весь світ, не виключаючи СРСР.
До боротьби з корупцією і державною мафією (вона, нагадую, очолює системну корупцію в сучасній Росії) світ ставиться набагато спокійніше. Російські нафтодолари досі змушують політиків усіх переконань закривати очі на порушення міжнародних норм і безправ’я громадян під владою Кремля. Якщо потік валюти від «великої бензоколонки» перерветься або вичерпається, становище не врятує зміна влади або заміна старого вождя на лідера опозиції. А претензії «обложеної фортеці» на роль світової держави стануть просто смішними.
Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.
ПРО БОРОТЬБУ З КОРУПЦІЄЮ У В’ЯЗНИЦІ І НА ВОЛІ