Побачив світ «Щоденник. 1933—1946» Василя Терентійовича Галяса, історика, бібліографа, який упродовж кількох десятиріч працював на кафедрі історії України Одеського університету ім. І.І. Мечникова. Видання підготовлене його дітьми — Олександром Галясом та Раїсою Краєвою і приурочене до століття (13 січня 2021-го) від дня народження батька.
«Щоденники заводить усякий громадянин, якщо тільки схоче. Наприклад, я веду щоденник з 1933 року. Мій щоденник нічим не відрізняється, але він цінний для мене. Можливо, що він зацікавить когось із моїх знайомих», — так записав у своєму нотатнику Василь Галяс 25 липня 1937-го.
Щоденники Василя Терентійовича я вперше побачив літнього дня 2005-го. Це було якраз під час вступної кампанії до ОНУ, на історичний факультет. Мені їх дала донька автора Раїса Краєва, і я допомагав їй переводити рукопис у вордівський формат. Від рядка до рядка, від аркуша до аркуша, від року до року переді мною поставали десятиліття життя спочатку малого, потім — юного, а потім і змужнілого, загартованого бойовим шляхом Василя Галяса.
З-поміж усього іншого, у цих «Щоденниках» мене вразило максимально шанобливе ставлення до взаємин з друзями, однокласниками, а особливо — з тими дівчатами, яким він симпатизував. Роз-мірковуючи зараз над своїми враженнями й почуттями від прочитаного, я згадав твір Йоганна Гете «Страждання юного Вертера». За потугою хвилювань, їх драматичністю, мені здається, записи юного Василя наближаються до листів Вертера. Але, на відміну від літературного героя Гете, в автора щоденника все виявилося краще: незважаючи на те, що об’єкт палких надій та закоханості його юності так і не відповів взаємністю, особисте життя у нього склалося вдало.
«Зараз ми вивчаємо роман Гончарова «Обломов». У мене багато «обломовського». І наперед можна сказати, що в мене нічого не вийде з коханням до Беби Штейнман, як не вийшло воно в Обломова та Ольги Ільїнської. Беба Штейнман — мій недосяжний ідеал…», — самокритично писав шістнадцятиріч-ний Василь 28 вересня 1937-го.
Але була ще одна дівчина, яка супроводжувала його не тільки у шкільні, а й у буремні роки Другої світової. Йдеться про Людмилу Віолін, дівчину, яка подобалася Василеві ще у школі, а потім першою написала йому в перші ж дні війни. «Сталося так, що мене оточив цілий гурт дівчат. Я не знайшов відповіді на це питання. На перший погляд, наче всі гарні, але зараз я найбільше поважаю Бебу Штейнман і Віолін Люду. Люді я присвятив вірш. Я не хочу, щоб усі знали, кого я поважаю. Фіхман недарма гуторить про слова, присвячені Люді: «Что-то подозрительно»», — так розмірковує Василь про свої симпатії 23 грудня 1936-го.
У щоденникових записах ми часто бачимо, як автор у своїй звичній манері — акуратно, напівнатяками — зізнається у симпатії до майбутньої дружини, матері його дітей. Ось він захоплюється жіночністю Людмили (запис від 20 квітня 1937-го): «Дівчата в старших класах намагаються наслідувати дорослим: заводять манікюр, беретки носять набік, ходять на високих підборах тощо. Наслідування дорослим є і в нашому класі. Особливо слід відзначити Раю Крігель і Люду Віолін».
А ось запис від 19 грудня 1939-го: «По радіо транслювалися збори одного виборчого округу по виборах у депутати обласної ради трудящих. У числі виборців, що виступали перед мікрофоном, була Людмила Олександрівна Віолін, наймолодший виборець в даному окрузі. Мені сподобалась промова Люди. В своїй промові Люда дуже вдало цитувала відомі пісні казахського поета Джамбула».
До цього у повній формі (прізвище, ім’я та по батькові) Василь згадував лише учителів, директора школи. А тут — свою однокласницю. Це згадування пронизане симпатією та повагою. Тут складно прочитати якийсь пафос, тут вчувається пошана. До речі, з коротких, але інформативних щоденникових записів у читача створюється повна уява і про те, що така ж повага була і в Людмили до Василя.
І хоч записи закінчуються тим, що 25 липня 1947-го Василь отримав листа від Людмили, й ще невідомо, як складеться їхнє життя, у мене чітко сформувалося відчуття того, що їхнє спілкування було не просто спілкуванням однокласників чи друзів. Це було спілкування споріднених душ.
Навесні 1945-го (запис від 23 квітня) Людмила зізнається Василеві: «Тяжело жить в бреде, где ни с кем нельзя поделиться своїм мнением, радостью или горем. Каждое слово перевернут, переврут…».
А Василь, приїжджаючи у шпиталь до свого фронтового товариша Смирнова, який захворів на трипер, пише: «Цього я від Смирнова не сподівався, бо він був порівняно скромною людиною. Смирнов каже, що його підмовив Деркачов. Але треба ж жити своїм розумом, а не так, щоб «вышестоящие органы зависели от нижестоящих».
На мою думку, останнє речення є дотепною мораллю не тільки до певної ситуації. Ці слова цілком можна назвати кредо Василя Терентійовича Галяса, який завжди намагався йти по життю так, як підказує йому розум, душа, а не емоції, чи, тим більше, якісь «звірячі інстинкти». І не тільки в особистому житті, а й у житті соціальному.
У виданому «Щоденнику» зібрані записи з 1933-го по 1946-й, тобто за 13 років. Такий термін достатній для того, аби людина повністю змінилася. Але ми не бачимо особистої регресії у характері, принципах життя Василя Галяса. Навіть повні насильства воєнні роки не зробили з нього циніка.
Як схожі ці рядки від 20 лютого 1945-го на юнацьке обурення, яке переживав він у 1935-у від того, що хлопці «крутили» з дівчатами: «Поки що я на розпусту не пішов. Цікаво, що тут сміються з чоловіка, якщо той нікого в житті не зґвалтував. А ми ще хвастаємось у газетах своєю мораллю, приховуючи звірячі інстинкти. Не життя, а порнографія суцільна».
У щоденниках Василя Терентійовича постійно зустрічаємо думки, які начебто запозичені у класиків. Певною мірою це може бути істиною, бо від малих років він не просто читав книжки, а й брав активну участь у їх обговоренні в літературознавчих гуртках, грав ролі у постановках за літературними творами в шкільному драматургічному гуртку.
Щоденникові записи починаються з опису його життя у Сніжному на Донеччині, відомому не тільки бойовими діями минувшини та недавнього сьогодення, а й хуртовинами. Та, незважаючи на всі життєві хуртовини, вічними супутниками Василя Галяса були книжки найрізноманітніших авторів: українських, російських, французьких, американських... Навіть у воєнні роки він знаходив час записатися до бібліотеки та взяти в руки книгу.
В одному з листів Людмила зізнається Василеві: «Я всегда относилась к тебе с симпатией, в основном за твою скромность и то, что ты всегда старался в людях находить только хорошее. С тобой интересно было побеседовать. Да и вообще ты делал всегда для меня только хорошее. Ну а теперь твои письма — единственное развлечение, единственное разнообразие в моей отшельнической жизни» (26 вересня 1944-го).
Наталя Краєва, внучка Василя Терентійовича, в есе про свого діда історію його життя назвала історією «про людяність, про людський вимір у всі часи, про те, що протистояння системі та обставинам — це іноді просто бути собою та не зраджувати принципи, які для себе обрав».
Погоджуюся з нею: щоденники її діда — саме про те, як понад усе залишатися людиною. А ще «Щоденник» Василя Галяса — це нарис про історію нашого міста, нашої країни, народу, цілої епохи!
Іван ФОКІН,
історик, випускник історичного факультету ОНУ ім. І.І. Мечникова.
ЛЮДИНА ІЗ ЩОДЕННИКА: СТРАЖДАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВЕРТЕРА