23 січня Анастасія Олександрівна Унтілова відзначила свій 101-й день народження. Уродженка села Гвоздавка Друга зараз мешкає у турботливих доньки Ольги і зятя Василя Кір’євих у Зеленогірському. До дітей у комфортні умови змушена була перебралася восени 2011 року, коли її оселя, зведена на мальов-ничих пагорбах так званої Стримби ще в далекому 1945-у, осиротіла після смерті господаря Івана Сергійовича Унтілова. Та й сил у старенької вже бракувало, щоб поратися по господарству. Тепер мати живе у любові і затишку. Каже, і самій не віриться, що вдалося розміняти друге століття.
Пам’ять до дрібниць утримує події давнини. Про прожите-пережите Анастасією Олександрівною можна було б написати історичну хроніку. Бо ж у цей час в Україні відбулося чимало буремних подій, починаючи з боротьби Армії УНР проти більшовиків і закінчуючи сьогоднішньою війною на Сході країни проти Росії.
Бог дав жінці не лише багато років життя. Випало на її долю і багато випробувань.
Народилася у працелюбній родині Олександра Микитовича та Олександри Петрівни Кір’євих багатосніжної зими буремного 1920-го. Батько був справним ковалем і славився своїм украй потрібним ремеслом на всю округу. Спочатку Кір’єви, як і решта селян, господарювали на власній землі. Пізніше, після колективізації, батькова справа знадобилося і в місцевому колгоспі. Мати трудилася дояркою і водночас куховарила для механізаторів.
А передувала цьому розпочата у січні 1930-го тодішньою більшовицькою владою примусова ліквідація куркульських господарств.
— Одного з перших розкуркулили діда по материній лінії Петра Степаненка, який, овдовівши, одружився на селянці із заможної родини і мав міцне господарство. Невдовзі як родичів «ворога народу» і нас прийшли розкуркулювати, — з гіркотою в голосі пригадує Анастасія Олександрівна. — Батька зачинили в хаті, щоб не заважав, а мішки із зерном запопадливі акти-вісти почали вантажити на підводу. З обори та хліва вивели живність. Тоді на нашому подвір’ї безбоязно господарював озброєний загін на чолі з «присланими з центру уповноваженими» спільно з місцевим начальством. На щастя, серед них трапився порядний єврей, який допоміг батькові втекти. Пам’ятаю, як мати дорікала мені з чотирирічним братиком Яковом, що ми не плакали і не просили, аби щось із харчів залишили, аби ми з голоду не повмирали. Що-правда, згодом якимсь дивом нам як незаможникам повернули корівчину і дещо з майна. А дідуся репресували, посадили у в’язницю, і він не відомо, де й згинув, бо не хотів віддавати чесно зароблене кривавими мозолями майно і вирощене збіжжя.
Як відомо, тодішня колективізація через декілька років призвела до голоду в Україні. Кір’єви вижили всі, а от молодший брат матері, Василь Степаненко, помер голодною смертю.
Потім селянське життя-буття трішки налагодилося. Юна Таїса закінчила семирічку і справно працювала на нормі, сапаючи буряки, соняшник, кукурудзу, городину. Вправно складала і снопи в копи або допомагала біля молотарки.
Мирне життя порушила Друга світова війна, яка принесла чи не найбільше горя майже в кожну родину гвоздавчан. Разом з багатьма односельцями у 1941 році був мобілізований на фронт і батько нашої героїні. Коли село окупували румуни, він повернувся додому. Казав, що потрапив у полон, утік та дивом дістався додому.
У 1942-у за велінням серця Анастасія вийшла заміж. Її обранцем став місцевий парубок, старший за неї на рік Іван із незаможної родини. Попри війну, справили весілля зі скромним застіллям та музиками. Як мовиться, життя тривало. Дід Микита Кір’єв, який мав п’ятеро синів і двох доньок, обдарував молодят корівчиною, вівцями та іншою живністю, яку ще не встигли відібрати окупанти. Через рік у молодого подружжя народився син Олексій.
Зі сльозами згадує Анастасія Олександрівна життя селян під румунським нагаєм, про те, як знущалися румуни і поліцаї над євреями, яких утримували у концтаборі, влаштованому на подвір’ї колгоспу імені Сталіна. Багато сердобольних дівчат і жіночок намагалися допомогти нужденним, але охоронці великими дрючками відганяли від огорожі тих, хто пробував передати голодним хоч крихту хліба. Нещадно шмагали й ув’язнених полонених. За спогадами очевидців, тоді за колючим дротом загинуло багато тисяч невинних людей, їх захоронили у ровах за селом.
Зі звільненням краю від фашистів навесні 1944 року військовозобов’язаних мобілізували на боротьбу з ворогом. Пішов знову воювати і батько Олександр разом з двома рідними братами Миколою, Віктором і своїм батьком Микитою. Ще двоє братів Кір’євих — Никифір і Томаш — як цінні фахівці мали «броню», тож зосталися працювати в тилу.
— Похоронка на батька прийшла у жнива. Не повернулися з війни і мій дідусь з дядьками, — поділилася гіркими спогадами довгожителька. — У 1945-у ми взялися будувати власну оселю, бо доводилося з Іваном і сином поневірятися по чужих кутках. Чоловік був поранений у руку, тож весь тягар будівельних робіт ліг на мої плечі і свекра Сергія. Якось звели хату, завели корівчину, свиней, птицю. Я працювала на колгоспних ланах, а чоловік — секретарем у Гвоздавській сільраді. У 1952-у лелека приніс нам донечку Олю…
Анастасія Олександрівна трудилася в полі до 60 літ. Потім занедужала, а, поправившись після важкої хвороби і трьох операцій, ще добрий десяток років займалася шовкопрядством. Чоловік Іван Сергійович прослужив в органах місцевого самоврядування три десятиліття, потім нараховував зарплату вчителям, а з відкриттям лікарні у новоствореному селищі Зеленогірське працював там комірником, мабуть, до 75 чи й більше літ. На роботу з дому ходив пішки. Якось постраждав на пожежі і довго лікував опіки. Відтоді роботу полишив, займався власним господарством.
Головним у житті Анастасії та Івана Унтілових були діти, яким вони віддавали все до останнього. Син Олексій пішов працювати водієм, а донька Ольга ви-вчилася у Первомайському на медсестру. Батьки обом справили весілля, допомогли збудувати гарні садиби…
Анастасія Олександрівна рідко скаржиться на життя. Материнське серце радіє, коли у її дітей, онуків Алли, Наталі, Анатолія та правнуків Олега і Ганни усе ладиться. Намагається бабуся ні дня сидіти без діла. Важка праця їй уже не під силу, тому здебільшого перебирає часник, цибулю чи теребить квасолю.
Невблаганний час посріблив нашій героїні скроні, але зберіг чіпку пам’ять і ясність розуму. Вона добре знає ціну життя, має про що розповісти, що згадати.
За плечима Анастасії Олександрівни Унтілової — сотня літ, помережених як печаллю і втратами, так і щастям та радістю. Сьогодні вона дякує долі за те, що оточена увагою та любов’ю рідних. У турботливих дітей, каже, і старість у радість.
Юрій ФЕДОРЧУК.
Зеленогірська ОТГ.
З ТУРБОТЛИВИМИ ДІТЬМИ І СТАРІСТЬ У РАДІСТЬ