ХОЧЕМО ЗМІН, АЛЕ НЕ ЗРАЗУ

Мова не про те, чого хоче кандидат на пост президента. До голосування 21 квітня значення має те, чого хочуть його виборці. Не кожен окремо, а маса. У першому турі маса зробила ставки. Ставки не тільки на одного з двох кандидатів, а й на один з двох варіантів розвитку України.

У КОЛІ ДРУГОМУ

Пам’ятаєте знамениту пісню Віктора Цоя? Якщо не пам’ятаєте, перечитайте текст. Там ні слова про те, ЯКИХ змін усі очікують. «Сигареты в руках, чай на столе — так замыкается круг…». Для одних «схема проста», іншим — «страшно что-то менять». Зміни тоді невдовзі таки відбулися. Навряд чи вони справдили очікування, але перше коло замкнулося.

Ми живемо в колі другому, і знову для одних «схема проста», іншим — «страшно что-то менять». От тільки, на відміну від покоління Цоя, чекати змін ми не можемо й повинні вибирати між простими рішеннями і своїми страхами. Як показав досвід останніх десятиліть, це нелегкий і непростий вибір. І притичина тут не в Зеленському і не в Порошенку. «Больше нет ничего, все находится в нас», як співається в пісні.

Прості рішення зводяться до того, що треба все змінити. Уточнювати, як саме міняти, не рекомендується, бо після уточнень рішення стають непростими, а завдання — нерозв’я-зними. Така колізія з гаслом «Закінчити війну». Поки це просто два слова — все ясно. Але тільки-но запитаєш «Як?», картина змінюється. Про боротьбу з корупцією взагалі краще не згадувати, як і про олігархів. Щоб не зганьбитися.

Зі страхами — складніше. З одного боку, страшно, що після виборів у країні залишиться все, як було. З тенденцією до погіршення, безнадійного сповзання населення в злидні, з нескінченною війною на сході, з упові-льненими реформами, з деградацією економіки і фінансами під загрозою дефолту. З іншого боку, страшно різким поворотом політики порушити рівновагу неефективної системи, що призведе до повного її краху.

З огляду на це дебати між кандидатами на пост президента не можуть дати виборцям майже нічого, крім можливості визначити, у кого з претендентів на найвищу в державі посаду краще підвішений язик. Або хто в темі. Оперативною інформацією, звісно, сповна володіє чинний президент. Зате артист дасть сто очок фори будь-кому, хто не знімався в кіно.

Наразі невідомо, чи відбудуться дебати взагалі. Але якщо відбудуться, можна припустити, що частина виборців залишиться при своєму бажанні змін, а інша — зі своїми страхами. З цим вантажем вони разом підуть голосувати, і знову п’ять років змушені будуть чекати біля моря погоди. Ще недавно було б саме так. Але ситуація з нинішніми виборами різко відрізняється від тієї, яка існувала до революції і до війни. Чекати не хоче ніхто, ніхто не хоче ні з ким погоджуватися, і навряд чи поляризація суспільства в Україні після 21 квітня пом’якшиться.

«ПРОСТІ РІШЕННЯ» І НЕПРОСТІ ЗАВДАННЯ

Майбутньому президентові відразу ж доведеться зіткнутися з поляризацією. Зіткнутися скрізь. Не тільки в парламенті, де з опозицією впоратися легше, а й в адміністраці-ях, які не можна буде одразу вибудувати, в судах, в середовищі силовиків та військових. Усі вони — люди. Всі під час виборчої кампанії звідали страхів.

Якщо після виборів нічого не змінювати, експлуатувати страхи і, як раніше, використовувати корупцію як будівельний цемент для системи державного управління, завдання виконроба дуже спрощується, але як довго простоїть будівля, ніхто сказати не може. Якщо дозволяти олігархам грабувати населення, спиратися на монополістів в економіці та фінансах, то завдання нового (старого) президента спрощується ще більше. Але в підсумку не уникнути дефолту, сук, на якому сидить глава держави, неминуче обломиться, а потім впаде все дерево. Якщо ще на кілька років затягнеться дивна війна і загинуть сотні, а то й тисячі наших громадян, то завдання нового президента спроститься настільки, що керувати буде нічим.

Хіба ці та інші теми можна обговорити на дебатах під ревіння стадіону? Хіба під крики вболівальників можна узгодити позиції й дійти якоїсь думки? Навіть у телестудії таке навряд чи можливо. Але годі про дебати.

Про уподобання виборців Президента України у першому турі соціологами, журналістами і просто любителями написано стільки, що з цього матеріалу можна скласти багатотомне зібрання творів. Інформація про розподіл симпатій до Зеленського і Порошенка за віковими та соціальними групами, а також про розподіл голосів за регіонами, як правило, ґрунтується на перевірених фактах офіційних даних Центральної виборчої комісії.

Але є те, що в документах не зафі-ксоване. Це називається суспільним настроєм. У соціальних мережах, у розмовах на вулиці і в громадському транспорті останнім часом чітко домінують дві теми. Перша — «вони нас дістали». Зрозуміло, з яким висновком. І друга — «ми їм покажемо». З висновком, близьким за змістом. Ці теми можна об’єднати в одну — тему реваншу.

Реваншу за Революцію Гідності. Реваншу за політику відходу від колишньої імперії, реваншу за все, чого Верховній Раді, уряду і чинному Президенту вдалося домогтися у боротьбі за українську Україну. Включаючи успішне стримування агресора на сході, включаючи допомогу у відновленні Православної церкви України, включаючи послідовну політику обмеження економічних зв’язків з тим же агресором.

Жоден з двох кандидатів у президенти такі настрої не ініціює і не підтримує. Але частина виборців надії на реванш пов’язує саме з майбутнім обранням Володимира Зеленського. Можливо, для цього нема підстав. Можливо, є. Якщо дебати все-таки відбудуться, претенденту непогано було б ці надії розвіяти. Рішуче, раз і назавжди.

Чинному президентові теж є про що поговорити з прихильниками. Не пообіцяти, не покаятися, а твердо заявити, що з минулим покінчено. Хоча він кілька разів про це говорив, ми — люди простодушні. Можемо ще раз повірити.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.