ТО ХТО Й КОЛИ ЗАСНУВАВ МАРІУПОЛЬ, ХЕРСОН ТА ОДЕСУ

Міф про «Новоросію» — культурну й історичну приналежність степових і причорноморських регіонів нашої країни в значно більшій мірі до Росії, ніж до України, — сьогодні, на жаль, продовжує процвітати не тільки в умах Кремля та адептів «русского міра», а й багатьох наших співвітчизників. Загрозливість такого міфу в умовах війни з Росією та підтримуваними нею сепаратистами «Новоросії» є очевидною.

Нещодавно директор Інституту Національної пам’яті Володимир В’ятрович заявив про необхідність «перегляду» дат заснування українських міст Півдня та Сходу, щоб розвінчати імперські міфи.

«Укрінформ» наводить факти, що підтверджують правдивість позиції Володимира В’ятровича.

Маріуполь, Херсон та Одеса — на століття старші за імперські дати

Позиції «русского міра» в південних регіонах України, попри провал спроб Кремля поширити сепаратистські виступи за межі східних регіонів Донбасу на всю «Новоросію», залишаються доволі сильними — достатньо глянути на ставлення до декомунізації, мовного питання та Росії. Причина в тому, що жителі цих регіонів часто вважають, що самій появі їхньої малої батьківщини вони зобов’язані Росії. Що до імператриці Єлизавети на місці нинішнього Кропивницького росли кропива та бур’яни, а до Катерини ІІ на теренах сучасного міста Дніпра Дніпрові береги поростали очеретом і що взагалі до Росії в степу та в Криму тільки вовки вили.

Але такі уявлення, нав’язані століттями русифікації, аж ніяк не відповідають дійсності. Адже в час приходу в степи України Росії з її імперськими амбіціями та «візантійським проектом», а це середина XVIII століття, українці та представники інших народів обживали Південь уже століттями. Козацькі поселення, розкидані по степу, досягали берегів Чорного та Азовського морів. Ще в XVI столітті на місці сучасного Маріуполя стояла козацька фортеця Кальміус — центр Кальміуської паланки Війська Запорізького, а на місці Херсона ще в 1730-х запорожці заснували Олександрів шанець — центр Інгульської паланки. На місці Дніпра, дореволюційного Катеринослава, ще за Речі Посполитої стояла фортеця Кодак і пізніше розміщувалася запорізька Кодацька паланка.

Ті одесити, які дуже шанують Катерину ІІ і не дуже — українську мову, чомусь не згадують, що литовські князі випередили російську імператрицю майже на 400 років у заснуванні фортеці та торгового порту на місці Одеси — перші згадки про Коцюбїїв, відоміший під назвою Хаджибей, датуються аж 1415 роком.

Як Російська імперія будувала «Новоросію» на крові

Достатньо кількахвилинного відвідування «Вікіпедії», аби переконатися, що Російська імперія аж ніяк не може претендувати та пальму першості в заснуванні поселень у степовій та причорноморській Україні. З іншого боку, неможливо заперечувати активізацію та величезну швидкість колонізації Півдня саме за часів Російської імперії. Але не варто ігнорувати й те, що цій активній колонізації передували звичні для Росії переселення, утиски та злочини.

Зруйнування Запорізької Січі військами Катерини ІІ в 1775 році — добре відома трагічна сторінка української історії. Та значно менше людей знає, що однією Січчю імператриця не обмежилася. Після знищення серця козацької вольниці на території Запоріжжя залишалося майже 6 тисяч козацьких поселень — зимівників, які російські війська методично руйнували впродовж наступних років, очищаючи землі для «колонізації».

Подібними насильницькими методами готувався до колонізації й Крим. Після війни з Османською імперією та відторгнення від неї Кримського ханства в 1778 році Катерина видала указ, за яким з Криму було силою виселено в степові регіони понад 32 тисячі вірмен та греків, що підірвало кримські економіку та суспільство і зробило неможливим опір російській «колонізації».

Скрізь, куди приходила Російська імперія, вона руйнувала вже існуючі поселення та громади, щоб потім на їх руїнах побудувати нові й оголосити «своїми». Зокрема, такою була доля козацьких слобід на місці нинішнього Кропивницького, яким за імператриці Єлизавети довелося залишати рідні землі, бо імперському уряду заманулося поселити на півдні України сербів.

Уся історія «колонізації» Півдня України наповнена такими сценаріями. І міф про «російську колонізацію» стоїть на крові та сльозах тисяч людей, чиї життя та сім’ї були знищені імперією.

Український Південь завжди був українським

Чи не найбільше адепти «Новоросії» люблять розповідати про економічні успіхи і провідну роль Росії, росіян та «русского міра» в історії розвитку Причорномор’я в період імперії. Але вперто ігнорується факт, що виняткову більшість населення регіону в ті часи складали українці, а отже це їхнє право претендувати на ці успіхи.

Наприкінці XVIII століття, коли регіон уже був цілком освоєний, на території Азовської та Новоросійської губерній українці становили 74 відсотки місцевого люду. І попри всі намагання Російської імперії «розбавити» українську більшість колоністами — німецькими, грецькими й іншими, досягти цього їй так і не вдалося. Насправді «русскій мір» проникав на український Південь не через колоністів і будівників міст, а через русифікацію та заборону української мови й культури. І, на жаль, проник так глибоко, що ми й досі не можемо побороти його вплив.

Тому, розповідаючи історію великих міст Півдня, маємо пам’ятати, що імперська спадщина — вельми специфічна, а імператори-«засновники» частіше виступали як руйнівники. Донести цю історичну правду до загалу — завдання національної безпеки. Адже Росія переконано стверджує, що українська приналежність Одеси, Дніпра, Миколаєва — це якесь історичне непорозуміння, бо, мовляв, «велікая імперія» прий-шла і набудувала в дикому степу міст та заводів, а потім дурний Лєнін і ще дурніший Хрущов віддали все це «хахлам».

Кожен українець має знати, що всі ці пропагандиські тези — вигадка. Історія українського Півдня починається задовго до ініціатив російських імператорів та імператриць. Більше того, Степ і Причорномор’я не стали в якийсь момент українськими — внаслідок колонізації чи якихось там дій правителів — вони завжди були українськими.

В’ячеслав МАСНИЙ.