Скандальні міни для ЗСУ. Чому вони не летять і не вибухають, хоч коштували мільярди

В умовах війни влада вирішила віддати велике замовлення з виробництва ключового виду боєприпасів одній державній компанії. Та не справилася ні з обсягами, ні з якістю продукції. Як таке стало можливе?

Виробництво боєприпасів – першочергова потреба фронту й водночас уразливе місце української оборонної промисловості. Послідовна бездіяльність профільних чиновників до 2022 року призвела до повної нездатності України виробляти боєприпаси для мінометів та артилерії на початку великої війни.

У 2022 році вітчизняні заводи освоювали технологію та будували виробничі лінії. У 2023-му почали надходити перші серійні партії українських снарядів та мін. 2024-й мав стати роком, коли з конвеєра сходитимуть великі обсяги боєприпасів.

Цьогоріч влада зробила велику ставку на вітчизняних виробників. Проте один із заводів, який ЕП не буде називати з міркувань безпеки, отримав аномально високий кредит довіри з боку держави. А разом із ним – кілька контрактів на десятки мільярдів гривень та 75% авансу.

Спроможність цього заводу виконати замовлення на гігантську партію боєприпасів, яких він раніше випускав зовсім небагато, із самого початку викликала сумніви в профільних органів. Виробнику явно бракувало виробничих площ, обладнання, персоналу, він мав ризик ракетних атак і попри все угоди з ним таки уклали.

Епопея із снарядами тягнулася весь 2024-й рік. У підсумку скандал з неякісними 120-міліметровими мінами у військах – це лише видима частина проблеми, адже значно більше боєприпасів не було поставлено взагалі.

Частину угод завод розірвав і повернув гроші в бюджет, щодо частини переніс терміни виконання замовлення на 2025 рік, а військові на лінії вогню недоотримали сотні тисяч мін та снарядів у найгарячішу фазу масштабного наступу росіян по всій лінії фронту.

Україна зробила неабиякі успіхи у виробництві артилерії, дронів та інших видів озброєнь, але історія з провалом згаданих контрактів має змусити чиновників і військових зняти рожеві окуляри. Або вони почнуть дивитися на можливості вітчизняних заводів реально, або масштаб проблем в умовах ракетних ударів та світового дефіциту вибухових речовин виросте в рази.

Мінне поле закупівель

Військові відчувають хронічний дефіцит снарядів та мін і стріляють усім, що отримують. Кожна партія боєприпасів виграє час у стримуванні ворога й зберігає життя захисників.

Боєприпаси західних калібрів здебільшого постачають партнери, адже вони мають відповідні запаси й виробничі спроможності. З радянськими складніше: їх виробляють лише росіяни, їхні союзники, українські заводи та кілька країн ЄС.

Україна часто купує снаряди за власні гроші й витрачає на це мільярди доларів з держбюджету. Міноборони має три варіанти, з ким укладати контракти: компанії-спецімпортери (посередники), іноземні виробники та вітчизняні заводи.

Надійного постачальника серед них немає. Усі три варіанти містять високі ризики.

Компанії-спецімпортери оперують стійкими зв’язками та досвідом на ринку, шукаючи боєприпаси навіть у недружніх країнах. Однак їхні логістичні ланцюги складні, а контрагенти не завжди зрозумілі, тож якість продукції і терміни постачань часто не відповідають заявленим. А є випадки, коли окремі компанії-спецімпортери беруть державні гроші і нічого не постачають.

Пряме контрактування з іноземними виробниками обмежене, бо Україні доводиться конкурувати з іншими країнами, а деякі європейські компанії принципово працюють лише через посередників, маючи в цьому фінансовий інтерес. До того ж світовий дефіцит вибухових речовин призводить до зривів термінів постачань на заводах в усьому світі.

Вітчизняні ж виробники зрозумілі, працюють лише на потреби української армії й частину грошей залишають всередині країни, але їхні заводи постійно перебувають під ворожими ракетними обстрілами. Додаткові ризики – нестача досвіду, обладнання, технологій та кваліфікованих кадрів – можуть призвести до зриву виробництва.

Зрештою, українські заводи так само відчувають загальносвітовий дефіцит вибухових речовин та окремих деталей. Можливо, навіть гостріше за інших виробників, адже на відміну від західних оборонних корпорацій вітчизняні компанії ще не мають усталених партнерств та ланцюгів постачань.

Закупівля боєприпасів – це мінне поле, на якому потрібно вивіряти кожен крок. Від Міноборони потрібна скрупульозна робота з ризиками, щоб військові не залишилися без снарядів, а державні гроші працювали на закупівлю боєприпасів.

В ідеалі Агенція оборонних закупівель (АОЗ) Міноборони має в межах розумного контрактувати вітчизняного виробника, розвиваючи українські заводи, балансувати ризики прямими довгостроковими угодами з іноземними компаніями, а також підключати до постачань спецімпортерів, якщо вони мають ексклюзивні й надійні пропозиції.

Однак у випадку із закупівлею мін та снарядів у 2024 році все із самого початку пішло не так.

Пів мільйона "мін Шредінгера"

Історія почалася в січні 2024 року. Новий бюджетний рік – новий сезон контрактування виробників. Серед пріоритетних потреб – 120-міліметрова міна, яка потрібна завжди, усюди і в необмежених кількостях.

Агенція оборонних закупівель готувалася до контрактування й отримала одразу дев’ять комерційних пропозицій від спецімпортерів, закордонних та вітчизняних виробників.

"Зіркою" серед них була пропозиція від одного з держпідприємств, підпорядкованого Мінстратегпрому. Завод заявив про спроможність за рік виробити 500 тис. 120-міліметрових мін. Це більше, ніж було в усіх інших пропозиціях разом узятих. До того ж він був готовий зробити це за трохи нижчу або співставну з конкурентами ціну.

Співрозмовник ЕП в АОЗ розповів, що закупівельники одразу підозріло поставилися до цієї пропозиції, адже спроможність виготовити таку кількість продукції викликала сумніви. Завод мав протерміновані та невиконані контракти з 2023 року, а директор підприємства і його менеджмент фігурують у кримінальних справах про зловживання службовим становищем.

Запобіжником від брехні менеджменту цього заводу мала стати комісія військових представників. У січні вона навідалася на підприємство й перевірила наявність обладнання, виробничих цехів, персоналу, доступу до компонентів.

Результати перевірки були невтішними для заводу. У висновку військових представників йшлося, що завод здатен виготовити майже вдвічі менше від заявленої кількості. Причина – нестача кваліфікованих робітників, виробничих майданчиків та верстатів. Було поставлене під сумнів і серійне виробництво підривника – украй дефіцитного компонента.

Проте за два тижні АОЗ отримала доповнення до цього висновку, яке суттєво відрізняється від початкового. Згідно з оновленою інформацією, згадане підприємство нібито здатне виробити 670 тис. мін, тобто навіть більше, ніж було зазначено в його початковій комерційній пропозиції.

Імовірно, у цьому висновку заклали очікування поступового збільшення спроможності заводу під час виконання контракту. Проблема полягала в тому, що підприємство просило аванс 75%, тож якби агенція законтрактувала весь запропонований обсяг, то в неї не залишилося б грошей на укладення договорів з іншими виробниками цих боєприпасів.

Відповідно армія потрапляла в сильну залежність від одного вітчизняного виробника із сумнівною спроможністю виконати контракт та великими безпековими ризиками. У цьому випадку було б логічно диверсифікувати постачання.

Перемовини відбувалися на тлі завдання від президента "максимально завантажити підприємства вітчизняної оборонки". Що відбувалося за зачиненими дверима нарад Міноборони – загадка, але після вагань та суперечок АОЗ уклала контракт на 120-міліметрові міни із згаданим українським виробником на всі заявлені 500 тис. штук, що коштувало бюджету понад 10 млрд грн. Три чверті від цієї суми завод отримав від держави авансом.

В інтерв’ю "Українській правді" керівниця АОЗ так пояснювала причини підписання цих угод: "Я на момент підписання була рівно два тижні як директор агенції. І я була проти цих угод. Я вважала, що треба диверсифікувати. Там було очевидно, що будуть ризики зриву. Водночас на той момент ми справді не мали надійних джерел постачання цих боєприпасів за прийнятними цінами".

Цим контрактом мала бути закрита більшість річної потреби ЗСУ в 120-міліметрових мінах, тож пропозиції щодо імпорту здавалися не такими цікавими. Якби державному заводу вдалося виконати цей амбітний контракт, це змінило б правила гри на ринку боєприпасів.

Перші українські "120-ки" мали надійти до війська у квітні 2024-го і далі щомісяця відвантажуватися рівними партіями. Утім, як зізнаються співрозмовники ЕП в АОЗ, уся історія виглядала надто хорошою, аби бути правдою.

Тривожний дзвоник пролунав у квітні. Завод надіслав лист, що на виробництві стався форс-мажор: прилетіли російські ракети, частина компонентів та обладнання була знищена, тому графік відвантаження слід скоригувати.

Унаслідок цього перші партії мін за цим контрактом почали надходити в червні. Тобто протягом першого півріччя 2024 року ЗСУ майже не отримували законтрактованих мін, а до кінця літа замість кількох сотень тисяч постачальник передав у військо кілька десятків тисяч боєприпасів.

У Міноборони зрозуміли, що ставка на цей завод виявилася невиправданою. Дірки в постачаннях почали закривати імпортними контрактами, піднімаючи комерційні пропозиції, які надходили на початку 2024 року. Однак повноцінно зробити це не вдалося, бо контрактування сильно гальмувалося бюрократією та логістикою. У цей же час військові недоотримували міни, що коштувало їм життів.

Як тоді переконували співрозмовники ЕП в Мінстратегпромі, головна проблема вітчизняного виробництва була в тому, що у світі розгорівся шалений дефіцит порохів.

"Усі виробники полюють за будь-якими доступними партіями пороху. Тому скільки порохів ми по світу можемо знайти і затягнути в Україну, стільки боєприпасів і можемо виробити", – пояснював на початку осені співрозмовник у міністерстві.

Оскільки майже всі українські снаряди виробляються на 50-80% з імпортних складових, це пояснення виглядало цілком логічним.

Проте воно не в’яжеться з актом військових представників, які перед укладанням угоди підтверджували спроможність заводу виробити 500 тис. мін. Виробник мусив їм довести, що він має або запаси порохів, або канали їх постачання. Інакше, в теорії, "прийомка" не могла підтвердити його спроможності. З цим мають розібратися правоохоронці.

До осені особливих скарг на поставлені "120-ки" в ЗСУ не було, але й надходило їх не дуже багато. Восени почалися постачання згаданих боєприпасів більш-менш великими партіями. Але щойно надходження до військових стали масовими, вилізли інші проблеми.

За даними джерел ЕП, до кінця листопада ЗСУ передали трохи більше третини із законтрактованих 500 тис. Уже на початку листопада військові почали масово скаржитися, що деякі з поставлених мін непридатні для війни.

Загалом скарги ЗСУ в листопаді стосувалися багатьох партій 120-міліметрових мін. Сумарно військові вимагали перевірити майже 100 тис. боєприпасів, тобто майже всі осінні поставки.

Остаточної цифри проблемних снарядів ще немає, відповідна міжвідомча комісія працює і має надати висновки до кінця листопада. Керівник Мінстратегпрому Герман Сметанін 28 листопада написав, що "поверненню підлягають близько 24 тис. мін, що становить менше 1% продукції, виробленої цього року".

У такому трактуванні ситуація не виглядає великою проблемою. Однак таке трактування некоректне, щоб не сказати маніпулятивне. Адже мова йшла про порівняння із загальною кількістю артилерійських снарядів та мін, які виробила Україна за 2024 рік.

Коректно говорити про те, що майже всю потребу в 120-міліметрових мінах для ЗСУ мали закрити одним контрактом на 500 тис. штук. Проте до кінця 2024 року виробник у кращому випадку виконає його на 35% (тобто 65 із 100 оплачених мін у війська не поставлять).

Навіть із тих 35% виконаної частини контракту близько 16% (тобто ще мінус пʼять мін із ста) непридатні для війни й підлягають заміні.

Як переконують співрозмовники ЕП і в уряді, і в АОЗ, скандал з бракованими мінами – це проблема конкретної партії порохів і контролю якості готової продукції, яка не мала би потрапити із заводу у війська.

Самі виробничі лінії і спроможність виробляти таку критично важливу для ЗСУ продукцію не мають стати жертвою проблем конкретної партії.

Якщо узагальнити, то беззаперечних проблем з поставленими мінами було дві.

Перша проблема – порохи. Вони або взагалі не викидали міну із ствола, або давали такий розкид за влучністю, що вести прицільну стрільбу було неможливо.

У Мінстратегпромі і профільному комітеті парламенту заявляли, що проблеми також виникали через відсирілі вибивні патрони, які дають міні початковий поштовх. Хоча при дотриманні технологічних норм пакування цих відхилень не мало би бути.

Друга проблема – підривники. Багато мін навіть якщо кудись долітали, то не вибухали.

Частково це відбувається через те, що виробництво нових підривників освоєне в Україні недавно, тому частина з них не спрацьовує.

Частково проблема з розривом викликана тим, що на 120-міліметрові міни через брак складових ставили підривники від схожих за калібром артилерійських снарядів. Візуально і технологічно вони подібні, але швидкості польоту мін і снарядів різні, тому частині мін бракувало сили для спрацювання підривника.

Усе це і спричинило скандал, який розгорається останніми днями.

Що з цим робити

Згаданий завод мав і успішні постачання, і проблеми, причому не лише із 120-міліметровими мінами. ЕП відомо про провали з постачаннями ще принаймні двох видів боєприпасів. Один калібр міни постачається із сильним відставанням від графіка, а контракт на постачання одного з артилерійських снарядів виробник хотів розірвати в односторонньому порядку, повернув гроші державі, а в підсумку пообіцяв поставити 1/25 від початкової кількості.

Причому в другому випадку ситуація була схожа на історію із 120-міліметровими мінами. Військові спочатку написали одну спроможність, Міноборони законтрактувало вдвічі більше, а в підсумку – форс-мажор і відсутність постачання.

Наслідком цієї історії стали втрачений час і снарядний голод, бо фронт хронічно недоотримував боєприпаси.

Особливий цинізм у тому, що саме в цей момент згаданий завод надсилає до АОЗ свої комерційні пропозиції на мільйони (!) снарядів і мін, які він начебто готовий виготовити у 2025 році. Хоча після скандалу є сподівання, що його керівництво повернуть з небес на землю, дадуть заводу реальні замовлення, а його продукцію ретельно перевірять перед поставкою в армію, а не після.

Не менш важливо встановити відповідальних за поставку на фронт завідомо бракованого озброєння. Відповісти мають не випадкові люди, а весь ланцюжок: від тих, хто свідомо завищив спроможності заводу, до керівників підприємства і тих, хто "перевіряв" продукцію перед відправкою в ЗСУ.

Це якраз та ситуація, коли держава має показати силу і принциповість у захисті своїх захисників, якщо розраховує на їхній захист.

Однак є й хороші новини. Перша – ситуація з мінами та снарядами на фронті, імовірно, ставатиме більш прогнозованою, адже до війська починають надходити імпортні боєприпаси, які компенсують недопоставлені або браковані міни.

Друга – в Україні є багато виробників боєприпасів, зокрема державних, яким вдається витримувати графіки й нарощувати постачання.

Українське виробництво зброї має розвиватися й отримувати пріоритет у контрактуванні, але держава мусить зважати на реальні спроможності вітчизняних виробників та диверсифікувати ризики. Адже ця галузь потрібна Україні для забезпечення військових, а не для красивих доповідей на Ставці.

Джерело