Жофрей

Після смерті улюбленого Кота Бориса шість років тому я вирішила не прив’язуватися більше до жодної тварини! Такою болючою була та втрата. Та й мій звичний довоєнний спосіб життя з численними відрядженнями та частими мандрівками не дозволяв брати на себе таку відповідальність за іншу живу істоту…

На війні ж рятувати, годувати, лікувати тварин — справа буденна. Кинуті та знедолені тваринки довірливо туляться до людей. А вони, люди, намагаються допомогати братам нашим меншим чим можуть.

Медики мобільного госпіталю, принаймні, чинять саме так. Іноді до нас привозять поранених, які прибувають з тваринкою-побратимом. Частіше то буває собака. Зазвичай мотивуємо співслужбовців пацієнта забрати на час лікування його тваринку-побратима. Але коли пацієнту немає куди прилаштувати четвероногого друга, пристосовуємо його тимчасово до тих тварин, які знаходяться у ареалі стояння госпіталю. А вже «своїх» тваринок медики наглядають професійно. Вакцинують, годують, поять, лікують. Бо це ж і є милосердя. Воно або є, або його немає.

…Цей кіт виглядав жахливо. Брудне хутро, схоже, що рудого кольору. Ковтуни і рани по всьому тілу. Розірвана нижня губа. З роту стирчить криве рухоме ікло. Надірване вухо зі струпом. Впалі боки, через яких прощупуються застарілі переломи. Сердитий вираз мордочки… Кульгавий на задню лапу...

Кіт затято кидався під ноги усім і кожному, поки ми вигружали свої речі з автобусу. Він був такий «кіт-страшко». Малосимпатичний і настирний. Справедливості заради слід сказати, що у перші дні деокупаціі тут все навкруги виглядало сірим, зруйнованим, сердитим, як і цей, неприємний на вигляд, кіт.

…Першим його пожалів наш начпрод Михайлович. Будучи людиною глибоко військовою і в цілому суворою, він примудрився зберегти чуйне серце. Михайлович дозволив цьому, вочевидь, не красеню, тусуватися біля ґанку нашого житла в компанії тих тварин, якими ми почали опікуватися. Так кіт почав отримувати щоденну пайку їжі, яка залишалася після наших обідів.

Інша добра душа і захисниця усіх на світі тварин, лаборантка Наталка (яка лише випадково не носить ім‘я Матері Терези) теж пожаліла шолудивого кота і здійснила йому протиблошині та протигельмінтні заходи. Помитий нею котячим шампунем кіт виглядав дещо краще і вже міг претендувати на зігрівання у сінях приміщення. Він обрав коробку, на якій постелили рядно. Там він і спав, скрутившись калачиком.

…Саме там я вперше побачила його очі.

То були неймовірні очі! Не такі, як зазвичай котячі. А очі майже людини, яка пережила окупацію. В котячих очах читалися надзвичайно глибоке страждання… А розірвані губа і вушко та поламані ребра свідчили про важкі випробовування. Не зважаючи ні на що, цей кіт все рівно тягнувся до нас, до людей. Він настирливо терся об ноги усіх, хто проходив повз нього.

Пам’ятаю, як вперше взяла йоги на руки… Він виявився якимось невагомим. Його хутро, попри ковтуни, було пухким, хоча і забрудненим. А тільце довірливо притиснулося до мене.

— Бідненький, ти, схоже, страждав! — подумала я і понесла кота купатися, годувати, поїти…

Вночі кіт раз-по-раз кидався, ніби щось страшне йому наснилося. І важко, дуже важко і шумно дихав. Або, як навіжений, крутився по кімнаті. Здавалося, що він бачить у темряві щось таке, що його лякає. У такі моменти я брала його на руки, заспокоювала, ніби дитину. Він вщухав. І засинав. Полюбляв спати на підвіконні.

Вже через декілька днів догляду кіт розправився, окріпнув, повеселів. Якось він розгулював поблизу нашого ґанку, де його побачили місцеві жіночки:

— Дивіться, як цей рижий у вас погарнішав,— сказала одна. — Страшненький же такий був.

Я йому придумала історію з циклу фентезі про те, що саме цей кіт кидався на рашистів і насаджував на них бойових українських бліх, поділилася я з жіночками своїми фантазіями.

— Не знаю, як на рахунок бліх,— додалася до розмови друга жіночка. — Але коли тут були рашисти, саме цей кіт відмовлявся у них брати їжу. Їв тільки, коли наші люди годували. Ходив охлялий, але їжу у ворога не брав.

— А як він іх розрізняв, рашистів тих? — поцікавилася я.

— Поняття не маю, якось розрізняв, — відповіла жінка.

— Може, вони його били? — припустила я. — Він весь побитий он який.

— Можливо, — погодилась жінка і додала. — Але він ні у кого з рашистів не брав їжу.

Така патріотичність нового друга мене вразила. Я знов взяла його на руки і погладила. Він вперше замурчав… Ніби зрозумів, що я щось важливе про нього взнала.

…Спотворене шрамом обличчя…Кульгавий… Кого він мені нагадує?

Через короткий час виявилося, що тваринка вельми непогано вихована. Спокійно терпить купання під душем, миття спеціальним котячим шампунем. Після ретельно себе вилизує. Не мітить територію в приміщенні. Розуміє лоток. По «великим справам» проситься на вулицю. Коли робить оті «великі справи», ховається від мене за кущами. Ніби людина, яка соромиться.

М’який котячий корм, догляд, гігієна і ласка зробили з нашого страшка цілком аристократичного кота. Ось тільки вираз його обличчя за рахунок шрама на нижній губі, увесь час виглядає, ніби лютий. Когось він мені таки нагадує… Але кого?

Кіт став довіряти мені настільки, що увечері перед сном вкладався на мене і топтався, що, як відомо, є визнанням котячої довіри. А потім і зовсім дозволяв гладити йому животика. Що, як кажуть знавці котячої мови, є супер-пупер довірою.

…І ось він підходить до ґанку. Кульгавий. Зі шрамом на мордочці.

— Жофрей де Пейрак! — згадала я нарешті героя, якого мені нагадував цей кіт.

Так кіт отримав своє постійне ім‘я — Жофрей. Але хтось його називає Рижим… Я не ображаюсь.

З холодами Жофрей менше став бувати на вулиці. Він полюбив підвіконня. Може годину сидіти і вдивлятися через вікно у навколишній світ. І тоді він мені нагадував мене саму в дитинстві. Я була хворобливою дитиною. І коли хворіла, мене не водили до дитсадка, а запирали вдома. Я сідала на підвіконні, дивилася на вулицю і мріяла… Про те, як стану дорослою… А враховуючи, що я була дитинкою начитаною (телевізору тоді у нас не було), то подумки бачила себе героїнею різних пригод та подвигів. Цікаво, про що мріє цей мій кіт? І взагалі то мені невідомо, чи мріють коти?

Коли я йому кажу:

— Жофрей, пішли на прогулянку!

Він слухняно іде до дверей і прямує до виходу з приміщення. Команду «додому» теж виконує чітко — іде до моєї кімнати.

Отак я прив‘язалася до цього кота. Некрасивого, шолудивого і кульгавого спочатку.

Когось він мені ще нагадує, окрім Жофрея? Схоже, що мене саму. Багато у чому. І не лише тому, що я, як і він зараз, сиділа на підвіконні і спостерігала за навколишнім світом. Вочевидь не молодий кіт чітко виконує усі котячі рефлекси. Мурчить… Топчеться… Проситься на двір. Нормальний людський кіт. Кіт, якого мені подарувала війна…

…Ми відповідаємо за тих, кого приручили. А вони відповідають нам усім своїм існуванням. Непрості часи були в житті мого улюбленця. Він пережив багато чого. Власне, як і я. Тож тепер ми є один у одного. І це Боже створіння приносить мені купу позитивних хвилин і емоцій!

Думаю, що не буває шолудивих котів від народження. Є лише тварини, ображені людьми. Але і вони мають право на щастя. Бо ж народилися на цей світ і даровані нам Природою, Всесвітом, Творцем. Милосердя, турбота та ніжність — це насамперед те, що приносить нам самим хвилини щастя.

Упевнена, що бути милосердним — це бути щасливим.

Світлана ГАЛІЧ