Цього року одеському ліцею №72 виповнилося 50 років. 1 вересня 1974 року перші школярі переступили поріг середнього навчального закладу, який з’явився у Київському районі міста на вулиці Ільфа та Петрова (зараз — Сім’ї Глодан), на тогочасній околиці житлового масиву Таїрова.
На честь ювілею минулої п’ятниці було організовано свято, в якому взяли участь учні, їхні батьки, вчителі ліцею, а також ті, хто півстоліття тому першими сіли за парти в новенькій школі. Серед них був і я, який став 1 вересня 1974 року учнем 4-Б класу.
І ось ми — Олег Волостних, Олександр Цимбалюк, Сергій Малявкін, Олександр Теліженко та я, які зуміли зберегти шкільну дружбу на півстоліття, — знову у рідній школі. Дуже приємно було відчувати себе бажаними гостями.
За п’ятдесят років, звичайно, багато що змінилося. Адже школу № 72 будували «ударними» темпами, бо житловий масив Таїрова на початку 70-х почав бурхливо розвиватися. Навколишні школи № 78 та № 63 не витримували навантаження. Тому із введенням у дію нового середнього навчального закладу поспішали відчайдушно. Зрозуміло, що такий поспіх відповідним чином позначився на якості будівельних робіт. Але ми тоді, у 1974 році, цього, зрозуміло, не помічали.
Зв’язок поколінь: Лідія Борисюк і Євген Борисюк
Тепер школу не впізнати. Сучасна, чиста, оснащена комп’ютерами, з новими меблями. Але одне залишилося незмінним — дух 72-ї. Вона, як і 50 років тому, креативна, весела, заповзятлива, відкрита до пізнання світу мистецтва (про успіхи вихованців школи ще розповімо).
Зрозуміло, що дух школи формують люди, котрі тут працюють. 72-й пощастило — майже сорок років її директором була відома всій Одесі Лідія Василівна Борисюк. Більшість шкільних традицій було закладено під час її директорства. Добре, що Лідії Василівні вдалося прийти на свято. Тепер школу очолює її онук Євген Євгенович Борисюк. Після знайомства з його командою викладачів одразу виникає розуміння — майбутнє школи у надійних руках.
Дуже приємно було зустріти на святі вчителя математики Ельвіру Федорівну Морозову. Ох як ми її боялися! А тепер зі сміхом згадували наші страхи бути викликаним до дошки. Дуже шкода, що не дожила до ювілею школи наш класний керівник, викладачка української мови та літератури Світлана Григорівна Коса. 72-а була її першим та останнім місцем роботи. А ми — першими її учнями…
Зізнаюся — ми часто заглядаємо до рідної школи. Були тут до ювілею, обов’язково приходитимемо знову. Бо нас тут чекають.
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
А школа нас чекала
