Україна в пошуках українців

Повернути Бердянськ і Маріуполь. Повернути Донецьк і Луганськ. Повернути український Крим. Повернути мільйони українців із-за кордону.

Виконання будь-якого з цих завдань пов'язане з колосальними труднощами. Проте Україна не відмовляється від жодної з перерахованих цілей, принаймні офіційно.

Та якщо в 2022–2023 роках у Києві анонсували швидке повернення всіх окупованих територій, то 2024-го доводиться частіше чути про повернення наших співвітчизників із ЄС. До кінця року планується створити особливе "Міністерство єдності", на яке буде покладено цю відповідальну місію.

Як можна підштовхнути українських мігрантів і біженців до повернення на Батьківщину? Вітчизняна експертна спільнота вже має відповідні напрацювання.

Скажімо, Центр економічної стратегії підготував дослідження "Українські біженці. Майбутнє за кордоном та плани на повернення". Інститут поведінкових досліджень при American University Kyiv видав аналітичний звіт "Шлях додому: хто з українських мігрантів та біженців планує повернутися". А Міністерство соціальної політики розробило "Стратегію демографічного розвитку України на період до 2040 року", в якій є розділ "Забезпечення міграційного приросту населення".

Експерти пропонують чимало слушних рецептів і корисних рекомендацій. Але проблема полягає в тому, що всі вони розглядають українців за кордоном як людський капітал, який необхідно залучити, і для якого потрібно створювати сприятливі умови. А за два з половиною роки великої війни в Україні взяло гору зовсім інше уявлення про наших громадян: вони сприймаються як людський ресурс, призначений для виконання найважливіших історичних завдань.

На відміну від людського капіталу, людський ресурс не треба залучати та плекати. Ресурс дістається державі як даність та експлуатується державою за правом законного власника. Причому ставлення до людей як до капіталу і як до ресурсу потребує абсолютно різних, часто взаємовиключних підходів.

Наприклад, одна з рекомендацій Інституту поведінкових досліджень має такий вигляд: "Потрібно заохочувати українців частіше відвідувати свою країну (навіть на короткострокові візити), для чого потрібно полегшити перетин кордонів".

Експертна пропозиція видається логічною: але це логіка залучення людського капіталу. А логіка використання людського ресурсу вимагає максимально ускладнити перетин кордону, щоб зазначений ресурс не вислизав із країни. Усі нинішні дії Держприкордонслужби України підпорядковані саме цій логіці. І якщо з 1 червня 2024 року ДПСУ не випускає за кордон чоловіків, які постійно проживають за кордоном, то власники ПМП вже не здійснюватимуть короткострокові візити на Батьківщину, і ймовірність повернення таких людей та їхніх сімей в Україну різко знижується.

А ось один із рецептів, запропонованих Міністерством соціальної політики: "Забезпечення якості життя в Україні, співставної з якістю життя в країнах Східної Європи".

Ця рекомендація теж виглядає логічною. Але це знову ж таки логіка залучення людського капіталу. А логіка використання людського ресурсу вимагає, щоб цей ресурс був максимально терплячим та невибагливим.

Людський ресурс повинен стійко переносити будь-які військові тяготи: ворожі удари по цивільній інфраструктурі, нестачу електроенергії, мобілізацію, інфляцію, скорочення соціальних виплат, підвищення податків etc.

Людському ресурсу треба не скаржитися на важке життя, а жертвувати собою заради спільної мети. І людський ресурс має бути готовим до того, що матеріальний розрив між Україною та країнами Європи не скорочуватиметься, а, навпаки, збільшуватиметься.

Звісно, ​​хтось скаже, що ставлення до українців як людського ресурсу – тимчасове явище, породжене російським вторгненням. Але, по-перше, ми не можемо знати, скільки триватиме масштабне військове протистояння з Москвою. А по-друге, завершення активної фази війни ще не означає автоматичного повернення до повноцінного мирного життя.

Якщо потенційна військова загроза з півночі збережеться, це поставить перед Україною низку непростих питань.

Чи українська держава піде на повне відкриття кордонів для військовозобов'язаних чоловіків – ризикуючи залишитися без достатнього мобресурсу в разі нової російської агресії?

Чи багато хто забажає повернутися до країни, яка буде змушена витрачати значну частку національного доходу на гармати замість олії?

Чи захочуть українські біженки в Європі, щоб їхні діти росли в мілітаризованій країні-фортеці і колись вбралися в піксель?..

Таким чином, ми стикаємося з принциповою суперечністю: що більше Україна потребує безвідмовного людського ресурсу, то складніше залучитиме людський капітал з-за кордону.

Усунення цієї суперечності можливе в тому випадку, якщо західні країни визнають українців у ЄС ресурсом, який по праву належить українській державі. Судячи з усього, Київ уже робив для цього неофіційні дипломатичні зусилля.

Цього літа агентство Bloomberg повідомило, що президент Зеленський просив союзників повернути на Батьківщину українських чоловіків призовного віку: але отримав відмову. І хоча сам Володимир Олександрович не підтвердив цю інформацію, вона виглядає досить правдоподібно.

Ймовірно, ідеальним варіантом для Києва стало б щось схоже на примусову репатріацію радянських громадян 1945 року. Репатріацію, яка проходила за активного сприяння західних демократій.

Але сьогодні розраховувати на такий сценарій не доводиться. І річ не тільки в тому, що сучасні західні демократії делікатніші та уважніші до прав людини, ніж союзники СРСР з антигітлерівської коаліції. Важливо й те, що в наш час цінність молодих та працездатних українців для старого Заходу суттєво вища, ніж у другій половині 1940-х.

На відміну від нинішньої України мирна Європа сповідує логіку залучення людського капіталу, а значна частина українців за кордоном – це капітал, яким не можна знехтувати.

Це – робочі руки для європейських економік. Це фертильні жінки задля підтримки європейської демографії. Це юне покоління, яке може інтегруватися в європейське життя з більшим успіхом, ніж уродженці арабських чи африканських країн.

Щоправда, є й інші українці, які не мають особливої ​​цінності. Ті, хто надто старий, щоб адаптуватися до життя на чужині. Ті, хто надто пасивний і лінивий, щоб вчитися чи шукати роботу. Ті, хто лише створює додаткове навантаження на європейських платників податків. Поступитися такими людьми Україні буде набагато простіше. І заклик польського міністра Сікорського скасувати соціальні виплати для чоловіків-українців виглядає першим кроком у цьому напрямі.

Якщо розглядати ситуацію максимально цинічно, то, мабуть, у перспективі Захід буде готовий попрощатися з непридатним людським капіталом українського походження – і спонукати його до повернення на Батьківщину.

Та не факт, що люди, відкинуті Заходом, виявляться надто корисним людським ресурсом для української держави.

Михайло Дубинянський

Джерело