«Травіата» Джузеппе Верді понад півтора століття залишається однією з найулюбленіших серед поціновувачів мистецтва, а відтак найвідвідуваніших опер. Нині інший час, час небачених швидкостей, і публіка, певна річ, має право дивитися класичний твір по-новому, бо інакше він може сприйматися як старий непотріб у світі цифрових технологій. Цими днями колектив Одеської опери представив власну сучасну версію цього музичного шедевру під італійською назвою «La Traviata» у постановці головного режисера театру Євгена Лавренчука.
Цікаво, що до прем’єри був приурочений оперний форум, на який з’їхалися представники професійної спільноти з усієї України та багатьох країн Європи. Тож у залі було чимало метрів, які могли фахово оцінити цю постановку.
Режисерський задум був таким: усе, що відбувається на сцені впродовж трьох дій, — це передсмертне марення головної героїні, жінки легкої поведінки, яка, хвора на сухоти, помирає від того, що її справжнє кохання не знайшло собі місця у безжалісному світі…
Під час підготовки вистави були задіяні чимало творчих сил театру та нове сучасне сценічне обладнання, частину якого придбали спеціально для неї.
На сцені — ложе, де, вбрана у білий серпанок, напівлежить «дама з камеліями». Зал з нетерпінням очікує перших акордів вишуканої увертюри… Але раптом звучить хрипкий патефонний запис — героїня слухає заїжджену, стару платівку… Цей прийом автоматично погіршує, «опускає» рівень сприйняття музики, хоча його суть зрозуміла: показати, що трагедія Травіати — поза часом, що вона триває завжди…
Але невдовзі долучається оркестр (за диригентським пультом — головний диригент театру В’ячеслав Чернухо-Воліч), і музика «Травіати» постає перед слухачами у всій своїй первозданній красі, такою, як її написав маестро Джузеппе Верді. Оркестр успішно справився з цим непростим завданням — бездоганно перелаштувався на нове звучання…
Головні партії виконували Анастасія Голуб (Віолета) та Олег Злакоман (Альфред Жермон). Солісти співали блискуче, особливо чудово прозвучала партія Жоржа Жермона (батька головного героя) у виконанні баритона Романа Страхова.
Як і завжди в Одеській опері, на висоті був хор (хормейстер-постановник Валерій Регрут). Чого, на жаль, не можна сказати про балет: у виставі були задіяні лише хлопці, й танцювали вони так, наче перед тим не мали репетицій…
Сценографічне рішення, над яким працював відомий художник-постановник, професор Російської академії театрального мистецтва ГІТІС, викладач Щукінського училища Юхим Руах, вражало своєю різноманітністю.
Кожна дія й картина були представлені у власній кольоровій гамі. Загальна колористика вистави виглядала дуже по-сучасному: одяг персонажів — у пастельних відтінках, біла, схожа на хмаринку, сукня головної героїні, чорні, сірі, білі кольори декорацій, що підкреслювали примарність, «несправжність» того, що відбувалося на сцені, бо ж усе дійство, за режисерським задумом, як уже мовилося, то передсмертне марення головної героїні.
У сценах справді чимало примарного: декорації несподівано рухалися, герої раптово з’являлися чи зникали, провалюючись під землю, або ж поставали із чорних дір. Ішов дощ, дув вітер, на сцену сипалися пелюстки білих камелій, виходили собаки, бики, на величезній люстрі кружляли жіночі плаття, грав патефон. Відеоінсталяція у стилі німого кіно та світлові акценти підкреслювали хід подій, що розгорталися перед глядачами...
Як на мене, у сценографії було занадто багато «лайфхаків», які порушували притаманну музиці Верді гармонію. Наприклад, три білі завіси на сцені лише з одного боку створювали відчуття дірки у просторі, тоді як, скажімо, п’ять чи сім таких штор, які розвівав вітер, могли б створити закритий, але динамічний простір. Наприкінці другої дії із страшним шумом і димом на сцену виїхала незрозуміла залізна конструкція. Що це? Паротяг? Навіщо? Можливо, натяк на Анну Кареніну, яка також загинула через драматичне несприйняття оточенням її справжнього кохання? Над головою головної героїні кружляли бальні сукні, які теж викликали різні асоціації. Може, це натяк на Маргариту і бал у Воланда? Питань виникало так багато, що вони навіть заважали насолоджуватися музикою Верді, яка у своїй чистоті не потребувала прикрас.
Зрозуміло одне: нових креативних ідей, реалізованих у цій виставі, вистачило б на десяток постановок. Зір глядача не встигав відпочити від одного культурного шоку, як на нього одразу чекав наступний. Так, у другій дії служниця виводить на сцену доглянутих хортів, і вся увага тих, хто у залі, мимоволі переключається з арій головних персонажів на поведінку собак. І вже нікому не цікаво, про що там співають Віолета та її коханий. Чи пси не почнуть гавкати? Чи не сходять у туалет, чи не вириватимуться з рук служниці? Не встигли глядачі оговтатися, як на сцену вивели, також на повідках, биків — артистів балету у латексних плавках із червоними рогами. Згодом один з них вискочив і взявся виконувати танець на жердині, а потім повалився на золотий диван поруч з «п’яною» Флорою, господинею балу. Від безлічі різноманітних картин-вражень хотілося закрити очі й лише слухати музику, яка була досконалою.
Загалом, багато з того, що відбувалося на сцені, підходило під це поняття — «марення». Здавалося, що пристрасть, яка керує режисером-постановником і така доречна в творчих процесах, у якийсь момент стала безконтрольною, перетворивши прекрасну оперу на сучасне дизель-шоу. Якби ж «лайф-хаків» було менше, вистава, може, не була б такою складною у виконанні, й огріхів було б менше, і, що також важливо, не була б настільки невиправдано дорогою для бюджету театру.
Хоча, попри недоліки, постановка вийшла сучасною, цікавою, емоційною, нікого не залишила байдужим. Якщо її, на мою думку, трішки звільнити від зайвого, вона має шанс стати окрасою й гордістю репертуару Одеської опери.
Як поєднати музику і режисуру так, щоб вони у гармонії створювали новий сучасний продукт? Світова тенденція розвитку музичного театру передбачає дедалі більше значення режисури. Чи потрібно «прикрашати» власними ідеями еталонні, класичні, геніальні твори? Як знайти міру між естетикою і провокацією? Між шоу і повагою до класики? Між музикою і видовищем? Мабуть, це непросто. Кожен мистець намагається донести до людей свій внутрішній світ…
На глядачів таке активне шоу справляло різне враження. Байдужих, як я уже зауважувала, у залі не було. Багато хто збуджений, у перервах коментував: «Ну вони й мочать!», «Але ж дають!», «Але ж він гонить!..».
Поруч зі мною сиділа дівчина із заплющеними очима. В антракті поділилася:
— Я втомилася відстежувати й переживати всі ці перипетії. Музика Верді — прекрасна, і мені легше сприймати цю постановку, закривши очі, щоб узагалі не зруйнувати своє враження від спектаклю.
Чи не призведуть експерименти з класикою до того, що публіка дивитиметься сон Віолети із заплющеними очима?
Ольга ФІЛІППОВА.
МУЗИКА КРІЗЬ МАРЕННЯ