Генетичний код

Бути чи не бути пам'ятнику «Засновникам Одеси»? Зносити чи не зносити? Чи відправляти до музею (де, на мій погляд, його просто «схоронять» у запасниках)? Можливі інші варіанти… Дискусії з цих питань спалахнули з новою силою — починаючи від приватних, у сім'ях, у постах та коментарях у фейсбуці, і дійшовши до градуса громадського обговорення на «Інтернет-конференції з питання вирішення долі пам'ятника «Засновникам Одеси», розташованого на Катерининській площі в Одесі. З урахуванням пропозицій, отриманих за результатами обговорення на інтернет-конференції, в період з 20 вересня до 20 жовтня 2022 року буде проведено електронне опитування.

Електронне опитування проходитиме на спеціальному сервісі «Громадське обговорення» на веб-порталі «Соціально активний громадянин»: citizen.omr.gov.ua».

Щоправда, слово «дискусія» не завжди відповідає тому, як відбуваються ці обговорення, тому що дискусія — це обмін аргументованими фактами та думками, а не емоціями, які зараз у нашому суспільстві зашкалюють. Сьогодні — війна, і всіх нас захлеснула одна страшна емоція — ненависть, ЛЮТЬ до вбивць, що прийшли на нашу землю, і до всього, що з ними пов'язано. Біду, горе та нескінченний біль принесли в Україну ті, хто зовсім недавно називав нас братами. Ось і хочеться забрати з життя все, що пов'язане з такими родичами. З мутантами, у яких явно стався збій у генетичному коді — homo sapiens, закладеному в кожну людину. Ось думка з фейсбуку: «Знести, стерти з пам'яті все, що тут хоч якось нагадує наш зв'язок із цією країною. Це все не про пам'ятники та культуру. Це все про наші відносини з нашими вбивцями, і не має значення історичні вони чи сучасні. Їх не має бути більше ніколи».

У такій обстановці у мене виникає й інше питання: чи доречні взагалі зараз такі дискусії — про зноси, перейменування? Ось ще з фейсбуку: «Щодо ситуації з монументом, то вважаю, що роздмухування протистояння у воєнну годину, коли над Україною нависла смертельна загроза, є злочином».

Сьогодні все – фізичні та матеріальні можливості, думки, емоції – все має бути спрямоване на головну мету: перемогти цього жахливого мутанта… А вже повернувшись до мирного життя, згадати про те, що не можна з ІСТОРІЇ вилучити ті її сторінки, які комусь не подобаються. Як ні замовчуй, ні намагайся виморяти — наша багатонаціональна, різномовна, яскрава, безтурботна, але коли обставини вимагають, героїчна Одеса, наша перлина, посмішка Бога була офіційно заснована і процвітала за часів і на території Російської імперії. І цю сторінку з історії нашого міста не викреслити, як не тасуй дати народження, які тільки археологічні розкопки не проводи…

Знову думки з фейсбуку: «Рескрипт Катерини II і став початком будівництва міста… Монумент має бути збереженим»; «Мені здається, питання не лише у пам'ятнику, а набагато глибше. Стосовно історії міста, де і пам'ятники, і вулиці пов'язані з засновниками Одеси. Це і толерантність, і освіченість, і терпимість, і повага, і любов до свого міста та своєї країни. Незважаючи на всі жахи війни, потрібно не втрачати ясність розуму і не ставати нащадками «кулькових», що знищують культуру, літературу, історію».

Можна і потрібно прислухатися і вдивитись у навчальний урок ІСТОРІЇ.

І в цьому випадку пам'ятник «Засновникам Одеси», в побуті, який називається пам'ятником Катерині II, справді чудовий твір монументального мистецтва, стане ідеальним посібником на уроках історії в школі: якою б великою за територією, якою б сильною в економічному плані не була — будь-яка імперія все і руйнується, залишаються лише пам'ятники, що нагадують про неї нащадкам, здатним думати і аналізувати, — розумним нащадкам. Більше того, варто водити до пам'ятника екскурсії з тією ж метою: ось художнє свідчення того, що залишається від імперій.

Великого розуму не треба — обливати безсловесний камінь фарбою, писати на ньому ахінею на кшталт «Катерина = Путін», «Убивця», піднімати плакати агресивного змісту, як наприклад: «Будь чого російського не має бути серед українців» (що є прямим закликом до міжнаціональної ворожнечі) маніпулювати тими, кого відправляють з промовками до постаменту нібито висловити «голос народу».

Безумовно, стосунки з убивцями можуть бути лише такими: жорстко покарати, щоб не кортіло; знищити російський фашизм, стерти його з землі. Але країна Росія була сусідкою України, так і залишиться. Як були культурні, споріднені переплетення, так і залишаться. Як із цим бути? Наслідувати принципи організаторів та учасників жовтневого перевороту в Росії сто років тому «…знести вщент…»? Чи сумнозвісної «культурної революції» в Китаї наприкінці 60-х років того ж ХХ століття? Не вийде вольовим рішенням визначати, яку історію та культуру залишити, а яку стерти гумкою. Згадайте, адже було це: «забороняти, не пущать..» тощо. І нічим хорошим ніколи не закінчувалося, бо будь-яка погано аргументована заборона, будь-яке насильство викликають протест і протидію.

У тому й річ, що всю культурну спадщину, яка існує в Україні, всі пам'ятники, музеї, всі артефакти історії нашої країни, і зокрема нашого міста, можна і потрібно так (вибачте за легковажне слово) «обіграти», щоб вони свідчили , як багатолика і багата на історичні події держава Україна, як береже вона свою історію, показуючи приклад розумного ставлення до неї прийдешнім поколінням своїх громадян.

Тільки так буде збережено генетичний код – homo sapiens – нашого народу. Тільки так збережуться такі різні — чим і цікаві зовнішності наших міст: не уніфіковані, не приведені до єдиного знаменника, не стрижені під один гребінець.

Галина ТУЛЬЧИНСЬКА