Свого часу сайт «Українська правда» втілив спецпроєкт «Ядро нації», вмістивши оповіді про тих, ким пишається українська нація, кого заслужено пойменовано моральними авторитетами нашого народу. Серед них — Любомир Гузар, Богдан Гаврилишин, Левко Лук’яненко, Ігор Юхновський, Мустафа Джамілев, Йосип Зісельс, Клим Чюрюмов, Мирослав Скорик, Ярослав Грицак, Ніна Матвієнко і нинішня ювілярка Ліна Костенко. Про неї й мова.
Безумовний класик, чиї твори давно увійшли до навчальних програм, стали піснями, символами, мемами й оточили нас з усіх боків.
Безкомпромісна, принципова, вперта, вимоглива, горда. Часом різка, гостра, як бритва, з блискавичною реакцією і неабияким почуттям гумору.
Усе це — про Ліну Костенко.
Вона народилася у 1930-у у Ржищеві на Київщині. У 1936-у батька, вчителя, який самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети, заарештували як «ворога народу». «Вашим червоним прапором тільки биків лякати», — заявив він суддям, почувши вирок — 10 років таборів.
Ліна Костенко — саме той випадок, коли безстрашність у наборі з безкомпромісністю передаються генетично, а потім іще загартовуються у життєвих негараздах і боротьбі людини із системою.
Вона відверто іронізує над тими, хто постійно прикладає до її імені патетичні визначення типу «совість нації», «моральний авторитет» чи навіть «залізна леді», та імідж, як то кажуть, склався давно. Передусім — із її вчинків.
ФАБРИКАНТИ ВІР І НЕДОВІР
Випускниця-відмінниця Московського літературного інституту імені Горького, тієї самої всерадянської «кузні літераторів», уже на початок 60-х мала три поетичні збірки і схвальний відгук рецензента її дипломної роботи, росі-йського письменника Всеволода Іванова, мовляв, Костенко — потужний автор із великим майбутнім.
Проте четверту її книжку «Зоряний інтеграл» заборонила до друку цензура. Вірші Ліни Костенко того часу вже ходили в «самвидаві».
Я скоро буду виходити
на вулиці Києва
з траурною пов’язкою на рукаві —
умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною —
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа
у власному домі…
«Зоряний інтеграл», 1963.
На наступну, «Княжа гора», чекала та сама доля: видавництво «Радянський письменник» залучило до рецензування (і цензурування) шанованих майстрів слова — Миколу Вінграновського та Леоніда Первомайського, аби вони своїм авторитетом вплинули на молоду авторку та внесли корективи. Подейкують, ішлося лише про одну поезію про Україну, яка «не догодила» тим, що була «недостатньо радянською». Але затята Костенко на поступки не пішла: «Або збірка буде із цим віршем, або не буде збірки!».
Розмова з директором видавництва видалася, м’яко кажучи, не з приємних. Після тієї зустрічі він доповість «нагору» про низьку культуру письменниці, а вона, ображена й принижена, вибухне віршем із числа тих, яких зазвичай не пробачають цензори та бюро-крати:
Блюстителі, халтура — ваше хобі.
Ви, фабриканти вір і недовір,
Зробити вам би по духовній пробі —
вас забракує кожен ювелір.
Номенклатурні дурні, бюрократи,
Пласкі мурмила
в квадратурі рам!
Ваш інтелект
не зважать на карати,
а щонайбільше просто
на сто грам…
Здавалося б, те, що послідовно ставалося зі збірками, — натяк зовсім прозорий: час уже, Ліно Василівно, писати «правильні» речі… Проте Костенко виявилася не з тих, кого легко зупинити.
У 1965-у вона разом із кінорежисером Сергієм Параджановим, поетом Іваном Драчем, авіаконструктором Олегом Антоновим та іншими помітними діячами культури й науки надсилає до ЦК КПУ та ЦК КПРС лист-протест проти арештів української інтелігенції з вимогою зробити розгляди судових справ публічними.
У 66-у вирушає до Львова — підтримати у суді майбутніх дисидентів Михайла Осадчого, Мирославу Зваричевську та братів Михайла і Богдана Горинів, яким інкримінують «антирадянську діяльність та пропаганду». Коли заарештованих вели до зали суду, київський «десант підтримки», у складі якого були також Іван Дзюба та В’ячеслав Чорновіл, вигукував їм «Слава!» та кидав квіти. А Ліна, прорвавшись крізь стрій конвоїрів, вклала в руку Зваричевській плитку шоколаду, котру, за словами Михайла Осадчого, тут-таки вихопив начальник охорони…
У 67-у у Львові відбувся ще один суд, на якому була присутня Костенко — тепер уже над Чорноволом. Потім — ще один протест, цього разу проти введення радянських військ на територію Чехословаччини.
Донька Ліни Василівни Оксана Пахльовська, відома літературо-знавиця та культурологиня, професорка Римського університету La Sapienza, розповідає про цей пері-од, на який припало її дитинство, так: «Я — у Ржищеві, де мій дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць «Вікторія»… Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму. Ось я у в’язниці, ось до мене приходять «вони», але я нікому і нічого не скажу…».
Костенко серйозно готувалася до «посадки», розуміючи, що зробити з нею можуть усе, що завгодно, але покарали її в інший спосіб. За підтримку дисидентського руху «крамольну» поетку негласно заборонили друкувати, чим прирекли на вимушене мовчання, яке тривало 16 років. Це довше, ніж у Анни Ахматової, яка «мовчала» 12.
«ПОЛІТИЧНОЇ БІЖУТЕРІЇ НЕ НОШУ»
Протягом цього часу про те, аби надрукуватися, годі було і мріяти. Найпопулярніший нині твір Ліни Василівни — роман у віршах «Маруся Чурай» — пролежав на полиці до 1979-го. Його назвали «надмі-ру затягнутим та нецікавим радянській людині».
Зате коли нарешті крига скресла і роман з’явився у книгарнях, восьмитисячний наклад розмели за декілька днів: черги за «Марусею» стояли такі, наче в голодні роки за хлібом…
Глибоко психологічний «жіночий» твір одразу ж розібрали на цитати.
«В цих справах поруч
правда і брехня».
«Моя любов чолом сягала неба,
а Гриць ходив
ногами по землі».
«Нелегко, кажуть,
жити на дві хати.
А ще нелегше —
жить на дві душі!».
«Життя —
така велика ковзаниця.
Кому вдалось, не падавши,
пройти?».
Афористичність мови, філігранна відшліфованість і неймовірна влучність вислову у романі стали тією високою планкою, яку Ліна Костенко поставила собі сама і яку відтоді долає десятиліттями.
Російський шістдесятник і колега Ліни Василівни з літінституту Євген Євтушенко відзначав: «Навіть якби вона не написала нічого до (хоча лірика її, особливо рання, ніжна, справжня — і тому прекрасна!) й відмовилася писати після, то з однією «Марусею» тріумфально ввійшла до історії світової літератури. І тільки тому вона досі не лауреатка (Нобелівської премії — «УП»), що, мабуть, нема перекладачів, рівних Ліні, і нема культурних дипломатів, здатних зрозуміло і швидко пояснити світові, якого витвору мистецтва він себе позбавляє».
Наприкінці 70-х це доводилося пояснювати й українським чиновникам.
Відома акторка Ніла Крюкова, створивши з Костенко моновиставу за «Марусею Чурай», збиралася презентувати її у Київській філармонії. Однак філармонійне керівництво в останній день вимагало від неї повністю передрукувати текст, хоча книжка вже вийшла, а потім перенесло прем’єру до клубу «Арсеналу».
Костенко відповіла на приниження привселюдним ляпасом, і не кому-небудь, а директорові філармонії. Цей випадок зафіксував у своєму щоденнику Олесь Гончар: «А міністр культури судиться з Ліною Костенко. За те, що дала ляпаса одному з його холуїв. Жаль, що не міністру!».
Без пієтету й реверансів перед можновладцями — непроголошене кредо письменниці, якому вона не зрадила й після набуття Україною незалежності. Чого вартий лише випадок у 2005-у, коли новообраний президент Віктор Ющенко намагався вручити Ліні Василівні «Героя України». Якраз до 75-ліття, 19 березня.
Тодішня очільниця пресслужби Ющенка Ірина Геращенко згадувала: до зустрічі з Костенко президент готувався ретельніше, ніж до першого постмайданного візиту Путіна в Україну, що відбувся того ж дня. Із приймальні Ющенка раз по раз набирали номер ювілярки, але телефон мовчав. «Ми піднялися сходами і подзвонили. Під квартирою стояв хлопець з пресслужби з червоними вухами, його руки тряслися. «Вона не відкриє!» — прошепотів він. ВАЮ (Віктор Андрійович Ющенко — «УП») подзвонив ще раз: «Дорога Ліно Василівно, це Ющенко!».
Двері відчинилися, на порозі стояла Ліна Костенко, вона дозволила президенту і мені зайти. Я й досі пам’ятаю кожну хвилину перебування в квартирі, де фото дорогих і важливих в її житті людей, нашу розмову, яка почалася з суворої виволочки за те, що хлопець, який дзвонив у двері до Ліни Василівни, говорив російською…».
Від «Героя» Костенко категорично відмовилась — і той її аргумент також став крилатим і часто цитованим висловом: «Полі-тичної біжутерії не ношу». Не стала носити й світсько-тусівочної, згодом відмовившись від нагороди «Золотий письменник України».
НАЙНЕЗАБУТНІШЕ З ОБЛИЧ
Попри всі попередження про ризики, їздити в зону відчуження Костенко почала у 91-у. А ризиків чимало — від можливих хвороб, пов’язаних із радіацією, до вірогідності нарватися на місцевих бандитів.
Олекса Доля, відомий етно-граф, учасник цих чорнобильських експедицій, за життя розпові-дав, що, на думку Ліни Василівни, справжні патріоти — не ті, які в столиці співають «Ще не вмерла», а ті, котрі їдуть туди, де вмерла, і прагнуть відшукати хоча б якусь згадку.
«Ліно Василівно, коли ж вийде книжка про Чорнобиль?» — запитали письменницю на пресконференції 2009 року. «Батько мого двоюрідного брата, як хотів їсти, питав у жінки: «А котра година?». Вона відповідала: «Коли зварю, тоді й подам!» — іронізувала Ліна Костенко.
Коли ж її питали, чи не страшно там бувати, письменниця відповідала: «Ні, це моя добровільна
еміграція! Я їжджу в Чорнобиль… набратися сил. І, правду кажучи, не відмовляюся від усього того, чим пригощають місцеві. І пироги з ягодами їм, і воду з криниці п’ю… Хоча повторювати цього, мабуть, не варто, особливо молодим людям».
Щоправда, зізнавалася: донька Оксана і син Василь не в захваті від подібних мандрівок матері. Останній, до речі, став програмістом і зараз живе з родиною в США.
Підтримував, хоч і хвилювався, лише покійний чоловік — Василь Цвіркунов. Його, легендарного керівника Київської кіностудії імені Довженка, не стало у 2000-у.
Найнезабутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде.
Він скрізь,
вже в остаточній формі існування.
«Мадонна перехресть», 2011.
За десять років директорства Василя Васильовича розквітло українське поетичне кіно і з’явилися «Тіні забутих предків» Параджанова, «Криниця для спраглих» Іллєнка, «Камінний хрест» Осики, «Комісари» Мащенка, «У бій ідуть одні «старі» Бикова та ін.
Ліна Костенко, яку небезпідставно називають відлюдницею, вкрай рідко спілкується з журналістами. Але невдовзі після втрати вона дала, мабуть, найпроникливіше і найвідвертіше інтерв’ю — журналістці й письменниці Ользі Унгурян.
Без душевного щему читати це неможливо: образ «залізної леді» розчинився, лишилася просто жінка. Смілива й сильна, але така, що раптом опинилася беззахисною і ще не знайшла способу, як із цим жити далі.
«Одного разу я побачила аркуш паперу, на якому чоловік розписував кулькову ручку. Зазвичай пишуть перше, що спадає на думку, скажімо, своє ім’я. А він всю сторінку списував словом «добро»!».
«Багато хто, знаючи мій характер, дивувався: як він із нею живе? А все дуже просто. Василь Васильович вважав, що повинен мене захищати. І, відчуваючи себе захищеною, я ставала «шовкова». Водночас когось дивувало, чому такий дорогий і такий близький мені цей «номенклатурний керівник»? Але він, через інтелігентність свою, ніколи не виставляв напоказ свою доброту…».
Разом вони об’їздили всю Україну — на його інвалідському «запорожці». Під час Другої світової Василь Васильович втратив ногу. На солдата, який майже не подавав ознак життя, у польовому шпита-лі вирішили навіть не витрачати наркоз.
Разом долали безробіття, коли в 73-у Цвіркунова звільнили з кіностудії, а Ліну вже роками не друкували, залишивши без гонорарів. Разом перебороли її примусове «мовчання», коли поетка навіть голодування оголосила — через образу, спричинену керівництвом «Літературної України»:
«Раптом там вирішили надрукувати добірку моїх віршів — мовляв, дивіться, яка прогресивна радянська влада, навіть таких «крамольних» авторів друкуємо. Приношу їм свої вірші й питаю: «Але ви даєте слово честі, що все буде надруковано в такому вигляді, і ви не виріжете ані рядка?». — «Звісно, звісно!».
Уранці відкриваю газету — і бачу: вирізали мої найулюбленіші строфи. Зняли й оцю: «…Життя — страшна корида. На сотню Мінотаврів — один тореадор».
А коли в редакції я нагадала їм про «слово честі» і заявила, що більше не дам публікувати жодного рядка, один із керівників кинув мені в спину: «Тореадор!». А він не був навіть Мінотавром — просто нікчемою. «Он як? — говорю. — Добре. Або ви вибачитесь, або я помру…».
Цвіркунов змусив редакторів вибачитися: він щиро любив Ліну і їхню сім’ю.
Оксана, донька Костенко від першого, студентського шлюбу з польським письменником Єжи-Яном Пахльовським, називала вітчима татом, а до рідного батька зверталася на ім’я. Сина Ліна Василівна назвала на честь двох Василів — чоловіка та батька, чия стійкість і мужність була для неї взірцем.
НЕВРАСТЕНІКІВ ПРОСЯТЬ НЕ ТУРБУВАТИСЯ
Після смерті чоловіка Костенко мовчала ще 10 років, тримаючись осторонь від усього, що зветься «навколомистецьким колом». Зрештою, особливо компанійською вона не вважалася й у студентські роки.
Проте у 2010-у знову повернулася в літературний процес — із романом «Записки українського самашедшого». Цей прозовий твір, виданий у модному видавництві «А-ба-ба-га-ла-ма-га», мав бути презентований у різних містах України, проте на Львові серія зустрічей із читачами урвалася. Нібито через те, що Костенко образилася: чи то на львів’ян, які продавали квитки «на Ліну», а вхід мусив бути вільним, чи то на україн-ських критиків, які оцінили книжку недостатньо високо.
Можливо, час «Записок» просто ще не настав? Адже багато з того, про що Костенко писала 10, 20, 30 років тому, стає повністю зрозумілим нашому читачеві лише зараз.
Тут варто згадати, як у 99-у безкомпромісна Ліна стала на захист інтересів української нації, яка на той час опинилася в чужорідному культурному й інформаційному просторі. Конспект її лекції «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала» став однією з найпопулярніших в Україні філософських робіт: у вишах і навіть школах, культурних установах і владних кабінетах, в парламенті й у ЗМІ читали та обговорювали «Гуманітарну ауру». Але як попередження, як сигнал — чомусь не сприйняли.
ЧИ НЕ ЧАС ПЕРЕЧИТАТИ ЗНОВУ?
«Українці — це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів та її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу.
Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути.
Фактично, це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніше в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис.
Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців.
Неврастеніків просять не турбуватися».
Анна ШОСТАК.
ПОЕТЕСА ЕПОХИ