У моєму дитинстві весна починалася раптово й відразу. Ще вчора почорнілі ніздрюваті замети вперемішку з туманами стійко тримали зиму за поли снігового кожуха, а назавтра світ по самі вінця наповнювався сонцем і гомоном весни. Бабуся прочиняла двері навстіж, і в хату проривалися дзвінкі голоси струмочків, що плюскотіли, обганяючи один одного. У їхньому галасі губилося метушливе цвірінькання горобців, які обтрушувалися, махали крильцями і сповіщали новину: «Зі степу йде весняна вода!».
Вода ця — долинами, балками, баюрами, яругами — стрімголов спішила до річки збурити застиглу кригу. Вона прибувала й прибувала, і міць греблі вже не витримувала переможної сили весняного нурту, і тоді на річці починався льодохід. Хтось мудрий відкривав загати, і вода з галасом летіла на валуни, шуміла, пінилась, сварилась і поспішала. До річки збігалися дядьки і хлопчаки, дехто метикував, як би приставити хватку, може, якась риба трапиться. А жінки заклопотано стягували ряднинки, навішували їх на коромисла — і гайда на річку. Аж до пізнього вечора з берега чулися гулкі шльопання дерев’яного праника, а діти на тачках тягли прання додому.
Бабусі діставали із припічків-запічків клунки з насінням, перебирали його, сортували, а як земля трохи протряхала, рихтувалися до са-діння городини. А поки ще вона посадиться і виросте, командирували малечу на той бік річки у пошуках щавлю до «зеленого» борщу, бо «зимова» цибуля вже повикидала зелені стрілочки. Крім щавлю можна було нарвати товстенькі стебельця молочаю, прокачати їх у долонях, примовляючи: «Чай-чай, молочай, у руці укачай, а з руки — у вино, щоб смачніше було!». Тоді стебла втрачали свою гіркуватість і ставали принадливим їством. По селу протоптувалися стежки, в один слід, вузенькі, м’які і пружні. Пахло свіжою землею, вітром, степом, чимось неповторним, що наповнювало моє дитяче єство невимовною радістю.
А там наставали свята. Мені здавалося, що бабуся їх просто вигадує, аби мене потішити. Найяскравіше називалося «жайвори». Воно мало дату: 21 березня (день весняного рівнодення). Якось так виходило, що разом із буханками хліба бабця витягувала з печі маленькі хлібчики у вигляді пташок і називала їх «жайвори». А в хаті над вікнами вже махали крильцями «жайвори» паперові, зроблені із шкаралупи курячого яйця. Вони висіли на ниточках і колихалися від поруху повітря.
По полудню до хати навідувалися гості — сусідські дівчатка. Кожна в руці тримала свіжоспеченого «жайвора». Бабусі, що їх поприводили, всідалися біля вікна і починали свої нескінченні розмови. Ми ж вилітали на по-двір’я «закликати весну». Віночки з паперових квітів і різнокольорові «лєнти» прикрашали наші голівки, і ми, високо піднімаючи «жайвора», промовляли: «Прийди-прийди, весно, прийди-прийди, красна!». Якщо весна бувала ранньою, то на руку садили «божу корівку» і співали: «Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко!». Бралися за ручки й водили «Подоляночку»:
Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька.
Тут вона впала,
До землі припала,
Личка не вмивала,
Бо води не мала.
Устань, устань, подоляночко,
Устань-устань, ясна панночко,
Піди до кринички,
Умий своє личко!
Якась із дівчаток у центрі кола рухами відтворювала весь зміст співаночки. Я ніяк не могла второпати, чому замість «панночка» у нас було «ясна скляночка». Але так співали.
На Теплого Олекси бігали дивитися, чи прилетіли ластівки. Але, борони Боже, не можна було залазити і руйнувати їхні гнізда. «Бо будеш рябою і конопаткою», — лякали бабусі. Тоді багато було дітей з негарними рудими плямами, які звалися «веснянками», та їх причиною були аж ніяк не ластівки, а банальний авітаміноз. І коли ми влітали до хати, з великою радістю повідомляючи: «Є! Прилетіли!» — це означало, що у наші краї прийшла справжня весна.
Ми дивилися в небо, а тим часом на землі весна просушувала ґрунт і починалися забави у «класики». Накреслювали квадратики певної конфігурації, до яких треба було спершу влучити камінцем, а потім проскакати по тих «класиках» на одній нозі, на двох, з вивертом і перескоком. Усе це вимагало спритності та вправності — от вам й ігри, що розвивають.
Весна проступала все далі, й у дітлахів починалися забави на толоці за селом: у «схованки», «навипередки», «скакалки». Збиралися відразу ж після закін-чення уроків і гралися до
пізнього вечора, що, бувало, якась із мам чи бабусь приходила за нами з лозиною, погрожуючи: завтра, поки не зробиш уроки, — нікуди ані ногою! Ми поверталися додому похнюплені, бо на нас ще чекали незроблені уроки, невиконані якісь домашні справи, вже й не кажучи про те, що страшенно хотілося їсти.
…Як давно це було? І чи було взагалі? Мабуть, було, бо коли ненароком у місті раптом подує вітер зі степу, щось перехоплює подих і на очі навертаються непрохані сльози від того дивовижного запаху зораної ріллі, торішнього полину і ще Бог знає чого, призабутого і дорогого.
Мої діти «жайворів» не знали, але хочу, щоб 21 березня моя внучка рано-раненько вибігла на вулицю, високо піднімаючи догори сонячну пташку, і заспівала ту ж таки «веснянку», яку колись співала я.
Світлана КАРЛІЧУК.
«ЖАЙВОРИ»