ПЕРШИЙ ГЕНЕРАЛ АВІАЦІЇ З ПАСПОРТОМ УКРАЇНЦЯ

Сто років тому, 20 квітня 1919-го, в Одесі після тяжкої хвороби помер видатний винахідник та пілот-аеронавт, засновник повітроплавання на теренах колишньої імперії, перший генерал авіації, нащадок славного козацького роду Олександр Матвійович Кованько.

Його предки були козаками. Історія родоводу Кованьків тягнеться з ХVІІ ст., в наступному, ХVІІІ ст., вони обіймали високі посади на Полтавщині. За службу одержали землю під Полтавою і подвір’я в самому місті. Про це до сьогодні свідчать назви деяких тамтешніх населених пунктів: Кованчик, Кованьківка. І хоча Олександр народився в Петербурзі, його родина, за свідченням доньки Варвари Олександрівни Мороко, зберігала пам’ять про Полтаву як про батьківщину предків.

Народився Олександр Кованько 16 березня за н. с. 1856 року в Санкт-Петербурзі. Батько, Матвій Іванович, небагатий дворянин, гірничий інженер, був чиновником з особливих доручень при східносибірському генерал-губернаторові. Йому часто доводилося їздити зі столиці на рудники Східного Сибіру, здійснювати практичні огляди шахт, супроводжувати каравани з дорогоцінними металами. Така напружена праця підірвала його здоров’я, і в 45-літньому віці він помер. Мати, Софія Олександрівна, залишилася одна з дев’ятьма дітьми. Завдяки допомозі родичів, насамперед — батькових рідних братів, усі діти отримали гарне виховання та освіту, в тому числі й Олександр.

Він володів кількома іноземними мовами, писав вірші, грав на роялі, малював олією, різьбив по дереву. (В Ермітажі зберігається колекція з кількох сотень дзвіночків, зібраних Олександром Матвійовичем). Навчався хлопець у 1-й Санкт-Петербурзькій класичній гімназії, після закінчення якої в 1875-у добровільно пішов до війська однорічником. Потім вступив до Миколаївського інженерного військового училища. Роки навчання та перших кроків військової служби Олександра Кованька припали на російсько-турецьку війну 1877—1878 років. Молодим офіцером він брав участь у бойових діях, споруджував переправи та укріплення для військ.

Після війни продовжував поглиблювати  фахові знання, закінчив гальванічні курси і невдовзі був призначений начальником гальванічної команди батальйону. Ця невеличка за складом команда займалася новою на той час справою — розробкою підводних мін. Усі винаходи, призначені для ведення мінної війни на воді, випробувалися на Чорному морі, відтак теплі місяці Олександр Кованько разом зі своєю командою перебував в Одесі.

Втім, ця, хоч і цікава, морська робота не давала молодому офіцерові повного задоволення. У нього зародилася думка про використання для здійснення розвідки, спостережень та зв’язку повітряних куль. Свої ідеї він виклав у вигляді доповіді цареві Олександру ІІІ. Проект зацікавив військові кола і був підтриманий владою. У 1884-у було створено комісію з використання повітроплавання, голубиної пошти та сторожових веж у військових умовах, яку очолив генерал Боресков, а гвардії підпоручик Кованько обійняв у ній посаду діловода. Наступного року вже поручикові Кованьку дозволили створити експериментальну кадрову команду військових аеронавтів і перші для військових потреб повітряні кулі. Відтак він став командиром першої в російській армії авіаційної частини, де випробувалися аеростати, вивчалися досягнення іноземних повітроплавців, готувалися льотчики. У 1890 році команду реорганізували в Навчальний повітроплавний парк, який дислокувався на старому місці роботи комісії — у Гатчинському палаці Павла І. Так колишня резиденція суворого царя  поступово перетворювалася на кузню авіаційних кадрів.

Стрімкий розвиток аеронавтики в Росії великою мірою  обумовлювався здібностями саме Кованька. Він був дуже ерудованим у технічних галузях, а знання іноземних мов давало змогу оперативно зв’язуватися з аероклубами всього світу. Олександр Матвійович швидко засвоював нововведення й передавав їх своїм учням. Попри небезпеку, особисто випробував усі нові літальні апарати, іноді здійснюючи посадки у найнесподіваніших місцях: на дахах будинків, деревах, воді. Згодом, крім навчального парку, було створено ще сім повітроплавних відділень в інших містах імперії, на чолі яких стали вихованці Кованька.

Завдяки підтримці Олександра Матвійовича у 1887-у був підготовлений перший у світі політ повітряної кулі для наукових досліджень (вивчення сонячного затемнення та проведення низки експериментів), який здійснив славнозвісний учений Дмитро Іванович Менделєєв. Політ, що тривав дві години, був успішним: куля досягла висоти 3550 метрів, подолала відстань 90 кілометрів.

Того ж року Кованько одружився з  донькою відомого суднобудівника, адмірала Андрія Олександровича Попова. В Олександра Матвійовича та Єлизавети Андріївни було семеро дітей.

Спливали роки. Наполеглива праця забирала в нього багато сил й енергії. Він навіть не звертав уваги на звання та нагороди. У 1891-у  став штабс-капітаном, у 1895-у — капітаном, у 1898-у — гвардії полковником.

Та, попри всі його старання, справа повітроплавання не знаходила належної підтримки в суспільстві. Вважалося, що повітряні кулі здатні лише на те, щоб розважати заможну публіку — й не більше. Право на існування аеростатів  можна було довести тільки у бойових діях. Така нагода трапилася під час російсько-японської війни 1904 — 1905 років. 19 липня 1904-го цар Микола ІІ дав згоду на формування й відправлення на фронт Східносибірського повітроплавного батальйону. Очолив цей батальйон полковник Кованько, а пілотом-спостерігачем до нього входив старший син Олександр. Під час війни повітроплавний дивізіон Кованька здійснював розвідку та спостереження за пересуванням противника, забезпечував зв’язок між частинами тощо.

З війни Олександр Матвійович повернувся з бойовими нагородами, а згодом отримав звання генерал-майора, ставши першим у Росії генералом авіації. Знову очолив Навчальний повітро-плавний парк у Гатчині. Наближалися часи завоювання неба літаками. Незважаючи на те, що Кованькові було вже 50 і молоді офіцери-льотчики вважали його повітроплавним консерватором, генерал передбачав розвиток авіації. Коли з’явилися перші дирижаблі, давав розпорядження щодо правильного їх використання, а з появою літаків застерігав від сліпого захоплення іноземними авіаконструкторами. Генерал був упевненим, що майбутнє авіації — за великими, багатомоторними літаками. Саме тому, коли в Києві з’явився молодий конструктор Ігор Сікорський, одним з перших оцінив його талант.

Олександр Матвійович багатьох уперше посадив не тільки на повітряну кулю, а й за штурвал літака. Першою жінкою-льотчиком стала його старша донька Віра. Опанували небо й сини. З Ігорем Сікорським працював один з улюблених учнів Кованька — його зять (чоловік Віри) Роберт Нижевський. Іноді за власні гроші генерал купував нові  апарати, фінансово допомагав молодим конструкторам. За його найактивнішого сприяння захоплення літаками поступово стало масовим.

Часто, попри вік, Олександр Кованько сам випробував нові зразки аеростатів та літаків. Бувало, свідомо ризикував життям, особливо — коли справа стосувалася принципів. Так, у 1909 році з наказу інженерного управління авіапарк продав Санкт-Петербурзькому повітроплавному клубу аеростат, на якому члени клубу, піднявшись у небо, не змогли впоратися з управлінням і зазнали катастрофи. У результаті генерала  звинуватили у навмисному продажу петербурзьким любителям повітроплавання несправного аеростата. Олександр Матвійович узяв той самий аеростат, наповнив його тим самим газом і за найнесприятливіших осінніх умов піднявся у небо. Він здійснив вдалий переліт і довів повну справність апарата, хоч і приземлився в холодну ладозьку воду.

4 серпня 1910 року Навчальний повітроплавний парк був реорганізований в Офіцерську повітроплавну школу, в якій функціонували й авіаційні відділення. Генерал Кованько залишався на своїй посаді — тепер уже начальника школи. Під його «крилом» зросла ціла плеяда відомих на той час льотчиків. Досить назвати лише Петра Нестерова, який залишився в історії світової авіації як людина, котра вперше виконала фігуру вищого пілотажу — «мертву петлю».

Наближалася Перша світова. 14 квітня 1913-го Олександра Кованька підвищили у званні до генерал-лейтенанта. Під час війни він був незмінним начальником Офіцерської повітроплавної школи, яка, попри відкриття низки інших авіаційних закладів, залишалася головною кузнею кадрів росі-йської авіації. На фронті літали обидва його сини. До речі, поручик Олександр Кованько служив в одній ескадрильї з Петром Нестеровим і на власні очі бачив здійснений ним перший повітряний таран. Невдовзі він потрапив до австрійського полону.

Доля засновника російських повітроплавних частин генерала-українця Олександра Кованька склалася досить трагічно. Після жовтневого перевороту в Петрограді більшовики пропонували йому залишитися на службі в Червоній армії, однак він відмовився, дізнавшись про звільнення з полону сина завдяки новій українській владі. З установленням в Україні Гетьманату Олександр Матвійович отримав український паспорт і виїхав на Батьківщину, де завдяки обміну військовополоненими між Австро-Угорщиною та Українською державою вдалося повернути тисячі полонених, серед яких був і його син Олександр. Після нетривалого відновлення сил Олександр Олександрович вступив до військового флоту Української держави. Він не підтримав пропозицію командира Херсонського авіаційного загону Руднєва перелетіти на українських літаках на Кубань до білих.

У гетьманських структурах генерал Кованько не служив, оскільки мав ослаблене здоров’я. З поваленням влади Павла Скоропадського разом з дружиною і доньками перебрався до Одеси. Родина знімала дві кімнати на вулиці Софіївській. Поруч з ними мешкала сім’я інженера-залізничника Вінцентіні, донька якого, Оксана, стане дружиною Сергія Корольова. Тут Олександр Матвійович і помер у Великдень, 20 квітня 1919 року, коли місто захопили загони червоного отамана Григор’єва. За офіційною версією, причиною смерті став параліч серця. Однак старша донька генерала, якій вдалося згодом емігрувати, стверджувала, що батько помер від недоїдання.

Нелегка доля випала й родині генерал-лейтенанта. Його молодший син, білий офіцер, після громадянської війни повернувся з еміграції на батьківщину, мешкав у Ленінграді, де в 1931 році був репресований за так званою справою гварді-йських офіцерів. Старший син виїхав до Югославії, де загинув в авіакатастрофі. Старша донька разом зі своїм чоловіком, полковником авіації Нижевським, емігрувала до Парижа.

Пам’ять про генерала-авіатора завжди шанувалася в Одесі. У 1967 році застарілий пам’ятник у вигляді двох пропелерів на його могилі на Другому християнському цвинтарі було замінено новим постаментом. У музеї відновленого Одеського авіазаводу чільне місце займає експозиція, присвячена одному із засновників вітчизняної авіації Олександрові Матвійовичу Кованьку, який помер у нашому місті з паспортом громадянина Української держави.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.