А ВОВК КАЧАЄТЬСЯ В ТРАВІ...

Поет, котрий пише, передовсім, серцем своїм, завжди пророк. Хоче він цього чи ні. Душа його віща бачить те, чого не вгледить око. Бо душа відчуває. Душа — попереджує. Поезія, по суті своїй, часто є пророцтвом. А бува, незрідка, що це — як наче рятівне коло, кинуте нам невидимою рукою в ту хвилину, коли ще й гадки немає, що воно може знадобитися. У час, коли душа, немовби обплутана липким павутинням, робить крок над прірвою, не бачачи того провалля, в пору масового безголів’я, — читайте мудрих поетів. Їх естетична краса несе душевну гармонію, а їхня мудрість впорядкує думки. І, можливо, хоча б тоді ми придивимось, «це що воно за очмана» отам причаїлась, та навіть не дуже й ховається. Та заходимось виводити і знешкоджувати того шашеля, котрий шалено сточує всі ці роки древо нашого буття. Бо вже хилитається той стіл, за яким всує проголошуємо святі гасла й так бездумно гейкаємо, замість того, щоб з гасел тих зводити омріяну будівлю, та раненько до праці ставати…

Останнім часом дедалі частіше спадає на думку цей, винесений у заголовок, рядок з вірша Ліни Костенко, який багатьом невідомий, тому що багато хто взагалі не читає нині книжок, надто — поезії, натомість втелющується в телевізора — до потьмарення в мізках, та обрегочується, не тямлячи, що сміється таки із самого себе… До часу.

А пригадується, властиво, той день, коли уперше почув ці вірші — хоч минуло вже півстоліття… Й тоді знов постає перед внутрішнім зором натхненне обличчя славного вже під ту пору артиста, звучить його ледь приглушений, динамічний, з логічними наголосами і ще молодий голос. Той голос доносить до сердець… ні, не слова, й навіть не так думки, як биття Поетового серця.

А було так. Святослав Максимчук читав поезію. Він читав у редакції молодіжної газети в Чернівцях — то був «Молодий буковинець», тоді ще на вул. Кірова, 2, вікнами якраз на цю вулицю. Вочевидь, місто відмовило йому у якійсь більшій залі, де могли б розміститися бодай кілька сот городян. А коли так, то де ж іще могла тоді прозвучати модерна поезія — а разом з нею і «вічний Каменяр» Іван Франко своїми революційними рядками — як не в редакції молодіжної газети?! Супроводжував артиста молодий український поет, донеччанин, як він сам сказав про себе, опальний та не друкований під ту пору ніде.

Артист не був столичною знаменитістю, працював — і зараз він там — у трупі знаного своїми часто аншлаговими виставами театру імені Марії Заньковецької у Львові. А молодий поет уже встиг зажити слави «формаліста», «апологета» й інших у ті часи дуже небезпечних й далекосяжних для його подальшої долі характеристик, бо цілковито не вмів складати «паровозиків» про «керівну та спрямовуючу», котрі б тягнули цілу книжку. І, зрозуміло, коли б не ці обставини, для них знайшлася б таки у місті пристойна зала.

На початку звучав Франковий «Мойсей», властиво, отой славетний вступ до поеми, що в якийсь дивовижний спосіб таки проскочив попри всіх утаємничених у «крамолу» доглядачів. Прості, як зерня, слова падали в молоді душі. Чим проростали вони там, одразу чи згодом, у що трансформувалися? Хоч ми вже знали якусь дещицю про тих, котрі згодом будуть названі «шістдесятниками», а дехто з нас щось там і почитував.

Народе мій, замучений, розбитий, 
Мов паралітик той на роздорожжу, 
Людським презирством, ніби струпом, 
вкритий. 
Та прийде час, і ти огнистим видом 
Засяєш у народів вільних колі, 
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, 
Покотиш Чорним морем гомін волі, 
І глянеш, як хазяїн домовитий, 
По своїй хаті і по своїм полі.

У найбільшій редакційній кімнаті зібралися не тільки працівники газети, але також їхні друзі — ті, кого встигли попередити про рідкісну подію (в редакції не часто влаштовувалися подібні зустрічі — здебільшого в офіційному річищі, та ніякої крамоли — як на той час, певна річ, не могло бути й близько).

Артист скінчив, струснув чубом і мовчав, споглядав авдиторію. Запала тиша. Та така, що чути було його схвильоване дихання. Всі сиділи приголомшені. Франка тоді знали як «вічного революціонера», Каменяра, та автора повісті «Борислав сміється», а про «Мойсея» і не чували. Тож далеко не всі зрозуміли ті рядки. Але така була всепроникна сила обох могутніх талантів, котрі творили у різний час, але за однакових окупаці-йних умовин: Франко — під польською займанщиною, артист — під російською. Вони були однодумці, бо думали про Україну однаково, з болем і вірою, хоч і в різний час. Лише декотрі могли тоді витлумачити для себе пророчі слова Івана Франка, але навіть ті, хто не добувся до суті, починали замислюватись, і це вже було щось. Правдоподібно, були серед тих, котрі слухали ту поезію, також і добровільні помічники пильних доглядачів наших мізків, але то вже байка, як кажуть на Буковині, бо де ж їх тоді не було насаджено, а в творчих колективах — то й поготів.

А потім артист читав Ліну Костенко. Її поезіями захоплювалися, їх знали. Та не все могли-таки знати.

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба, 
стоїш в степах… Курай і бугила… 
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?! 
За сто віків дитя не привела! 
Були б у нього кремінь-ноженята. 
Ото вже б гупотіло по ланах!

Під ту пору вже ширились та набували розголосу арешти й репресії свідомої української інтелігенції, ми вже подивилися славетний фільм Параджанова й дещо знали про Стуса — обминаю припущення, хто і що міг тоді про це знати і думати. І вже потрапила за кордон праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», а в славному Львові судили Богдана та Михайла Горинів (з одним із братів автор мав честь жити в одній кімнаті університетського гуртожитку).

Звісно, ми, молоді журналісти, багато чого не знали тоді, а коли й знали щось, то в інтерпретації офіційній. А хто як ставився до того, що, можливо, десь чув чи вичитав, сьогодні важко сказати. Але поезію Ліни Костенко читали. У журналістику, як правило, тоді приходила молодь, яка пробувала висловити себе у поетичному слові, читала поезію (попри те, що через молодіжну газету, щойно тоді лише створену, вже пройшло чимало випадкових людей). Та й тодішній редактор Володимир Мар’янин вельми плідно працював у жанрі гумору. «Літературна Україна», звісно, в редакції була, її читали.

Певна річ, далеко не всі розуміли геніальну метафорику тієї поезії, бо не всім відкривався потаємний смисл почутих поетичних рядків, попри те, що геніальний актор повністю відкривав їх глибинну сутність. Вони западали в душу, спонукали до поглибленого мислення. І в цьому був величезний наратив тієї зустрічі в редакції.

А ти стоїш. Звітріли коси й руки. 
Скришились губи, може, скажеш, ні? 
Були б у тебе кам’яні онуки. 
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!

Кам’яні онуки!.. Вдумайтесь лишень у цей образ. Вони б таки довершили перемогу Виговського під Конотопом, і пішли б усі, як один, за Мазепою… Кожен з нас може продовжити низку славних імен… Кам’яні онуки… Це було, наче обвал в горах. Мороз дер по шкірі від тих слів, од інтонації самого лиш голосу, від тих поетичних образів. Ми знали про ті степові пам’ятки давнини, читали Яворницького. Й не лише його. З Івано-Франківська часом привозила дещицю цікавезних книжечок відважна Ніна Сеник… Поки що остерігався показувати щось колегам — неможливо було розпізнати, хто чим дихає… Але щоб отако: «ка-м’яні онуки»? Це було приголомшливо й не одразу доходило до багатьох ретельно промитих мізків. На газетній шпальті в тодішній, 1967 року, «Літературній Україні» (за редакторування Маргарити Малиновської) вони сприймалися трохи інакше. А от у живому, інтонаційному виконанні геніального артиста все дуже чітко ставало на свої місця. Ми тоді вже знали, де вірити й де не довіряти друкованому слову, але під ту пору багато читаних, та й писаних нами самими, газетярами, слів — за окремими винятками та попри всю їхню квітчастість — зазвичай були неживі, немов штучні квіти. А тут у звичайні, прості слова на наших очах ніби вдихнули життя, вони п’янили глибиною думки, проникали в найдальші закутини душі, щось там будили, приспане, а може, й народжували. «За сто віків дитя не привела!». Це перевертало цілий ретельно вибудуваний для нас світогляд, робило в ньому якщо не проломину, то вже, цілком певно, чималу тріщину…

А далі звучала «Зонька», поезія, що запам’яталася з тої самої публікації, в рубриці «З нової книжки» — та газета збереглася й донині. Вірш нібито про дивного та сумирного азійського екзота, що невідь-як опинився в українськім степу, верблюда на ім’я Зонька. «Він добрий, Зонька, він дивак», довірливий «і терпеливий — як верблюд». Скільки глибини у кожному слові, скільки гіркої іронії та сарказму в тих «бурякових оазах»! І скільки геніальної прозірливості в тих рядках про вовка, в котрого «план свій в голові», та довірливого, необережного верблюда, котрий «підходить близько-близько», щоби роздивитись,

І шию витягне — і вмить 
зметнеться вовк, оскалом блисне, 
із горла кров зацебенить!.. 
Степи, степи, стерня та роси. 
Веселка в літа на брові. 
Маленький хлопчик став дорослим. 
…А вовк качається в траві.

Оце зловісне попередження, заклик до пильності, геніальне передбачення Поета вловлювалось тоді непідготовленими душами хіба що на рівні підсвідомості.

Він і сьогодні, той вовк, «хребет лукавий вигина». І ми добре знаємо, що може бути далі, але знову нас, як завше, «маленька щипта», властиво, меншість. «Маленький хлопчик став дорослим». А ми — чи подорослішали? Усе придивляємось, хоч воно й так видно, той блиск оскалу. От і згадалася та несподівана, понад півстолітньої давнини, зустріч в редакції з поезією Ліни Костенко, так виразно донесеною до нас, молодих журналістів, так само тоді молодим актором, у просторій редакційній кімнаті «Молодого буковинця».

Вже не так, а по-нашому зветься та вулиця, і редакція віддавна в іншому місці, і газета давно вже не та… І ми, назагал, інші… Називаємо поетів Пророками. Чи вміємо читати ті пророцтва? Чи не проґавимо той час, коли повернуться до наших вулиць старі, чужинецькі назви? І вони вже-таки повертаються…

…А вовк качається в траві.

Роман КРАКАЛІЯ.