ОДУХОТВОРЕНИЙ БАЖАННЯМ СУСПІЛЬНОГО БЛАГА

Усе своє життя він носив у собі потребу живої справи. Головним же стимулом до прояву цієї потреби було усвідомлення багатоскладових проблем часу. Важке родинне горе не паралізувало, а, навпаки, зміцнило в ньому бажання служити суспільству, й він, відгукуючись особистою працею, щедрими пожертвуваннями, сердечною участю на всілякі нагальні запити, мовби поспішав створити гідний пам’ятник собі й улюбленому синові, який рано пішов із життя...

Майбутній захисник принижених і знедолених народився 15 серпня 1819 року в селі Сокиринцях, родовому маєтку Ґалаґанів у Полтавській губернії. Його предки, які лише на початку XVIII століття вийшли з лав козацької старшини, до кінця того ж століття не тільки казково розбагатіли, а й отримали дворянський титул. І хоча хлопчик з’явився на світ, як то кажуть, у шовковій сорочці, та ще й із золотою ложечкою в роті, у зрілому віці свої дитинство та юність він назве «непривабливими», бо минали вони в умовах, досить яскраво змальованих Гоголем у його оповіданнях про побут українських «старосвітських поміщиків».

І лише зближення з відомим слов’янофілом Ф.В. Чижовим стало воістину поворотним моментом у житті юного Григорія Ґалаґана. Вимогливий до себе й інших, широко освічений, молодий ад’юнкт математики Петербурзького університету, що мав «невгамоване бажання практичної діяльності», справив величезний вплив на свого вихованця й підготував його до університету.

Юний Ґалаґан вважав себе зобов’язаним Чижову всім, у тому числі й дорогим для нього знайомством з відомими слов’янофілами І.С. Аксаковим та Ю.Ф. Самаріним. Утім, слов’янофільські зв’язки не заважали йому до кінця життя залишатися справжнім українофілом. Це зближувало його з М.А. Максимовичем і київською українською «Громадою», до якої тоді входили В.Б. Антонович, П.І. Житецький, В.Л. Беренштам та інші. Нападки слов’янофілів на українофільство як «сепаратизм» завжди здавалися Григорієві Павловичу якимось непорозумінням, і він не переставав дискутувати щодо цього.

Після закінчення університету юнак вступив на службу до Чернігівської палати державного майна. За пропозицією її керівника, 1842 року почав вивчати становище селян, які постраждали від неврожаю, й роздавав найбільш знедоленим допомогу хлібом і грошима. Це була його перша велика суспільна справа, що визначила всю подальшу діяльність.

Як державний службовець Ґалаґан, за його власними словами, «часто не був з більшістю», бо щиро відстоював визволення селян й енергійно боровся із кріпосницькими тенденціями членів палати. Одного дня на обіді після закриття засідання Григорій Павлович закінчив свою промову словами: «За здоров’я, щастя, благоденствування і спокій того класу народу, для якого ми працювали».

Як земський і громадський діяч Ґалаґан багато зробив для розумового розвитку і матеріального добробуту народу. У Прилуцькому повіті він відкрив Сокиринецьке позикове товариство, оборотний капітал якого з пожертвуваних ним початкових 3 тисяч рублів виріс до 100 тисяч. Григорій Павлович склав детальний план удосконалення початкового навчання в тому ж Прилуцькому повіті, який був цілком підтриманий земством, завдяки чому цей повіт у 1870-х —1880-х роках за кількістю учнів посідав перше місце в губернії. Він подарував садибу в Дехтярях для ремісничого училища, що існує й понині. Але його добрі справи лише починалися...

У 1847 році Ґалаґан одружився з багатою спадкоємицею Катериною Василівною Кочубей. Своє спільне життя молодята почали в Сокиринцях, де 15 липня 1853-го народився їхній єдиний син Павло. Змалечку він розмовляв українською мовою, вдягав селянський одяг і грався з дворовими хлопчиками. Батьки прагнули прищепити синові інтерес до літератури, народної творчості, точних наук. Його репетитором і наставником став випускник медичного факультету Університету св. Володимира, майбутній професор-психіатр Іван Олексі-йович Сікорський (батько видатного авіаконструктора І.І. Сікорського).

...Павло помер раптово в 1869 році. Йому сповнилося лише шістнадцять. У ті нестерпні для батьків дні Григорій Павлович писав одному з друзів: «У нещасті, що мене спіткало, не бачу я іншого порятунку або хоч би полегшення, як виконати те, що представляється мені обов’язком, що вказується моєю совістю і любов’ю до покійного. Справа моя має полягати в продовженні на землі, доки призначено буде мені жити, того добра, яке, без сумніву, робив би син мій. Хочу розпочати корисну справу, не відкладаючи, перш за все влаштувавши що-небудь міцне й нове у сфері суспільної освіти. Мій син зупинився на шляху своєї освіти з повним до неї завзяттям і з щирою любов’ю до ближнього; хай же інші, що потребують коштів, продовжують те, чого не судилося докінчити йому».

Через два роки, 1 жовтня (за старим стилем) 1871-го в житті Києва сталася знаменна подія: на вулиці Фундуклеївській, у будинку №11, було відкрито середній навчальний заклад для підлітків 14—16 років — Колегія Павла Ґалаґана. За задумом її творця, вона повинна була «готувати до суспільної діяльності хлопців талановитих, але неімущих, а ще — мала на меті дати правильне виховання синам багатих батьків, становище яких у суспільстві обіцяло їм більш-менш впливову роль на терені суспільної діяльності».

В обох випадках виховання, що мало одну й ту ж мету, повинне було згладжувати відмінність між хлопцями обох категорій, які потрапляли до Колегії. Відповідно до статуту, у всіх чотирьох класах мало бути до 80 вихованців віком від 14 до 16 років, по 10 осіб на кожен курс, 30 з них — стипендіати Павла Ґалаґана, решта — своєкоштні. Зі стипендіатів троє мали бути уродженцями Прилуцького повіту Полтавської губернії.

У справу створення Колегії Ґалаґан-старший вклав багато любові, власного життєвого досвіду, матеріальних коштів. Вона завжди була улюбленим дітищем, якому Григорій Павлович з дружиною приділяли найбільше уваги, сил і фінансів. Як закритий і зразково поставлений у всіх сенсах заклад, Колегія вимагала великих витрат.

Григорію Павловичу справді вдалося створити щось нове в царині суспільного виховання. Колегія дуже швидко завоювала авторитет серед навчальних закладів. Того ж 1871 року, 27 листопада, її відвідала імператриця Марія Олександрівна із синами Павлом і Сергієм, які побували на уроках фізики та історії.

«Пригнічений горем, у ніч смерті свого сина, сидячи біля ліжка небіжчика, шукаючи виходу з жахливого становища батьківського сирітства, Григорій Павлович вирішив тоді, що син його має продовжувати жити в ближніх і для своїх ближніх», — напише через два десятиліття у «Звіті про стан Колегії Павла Ґалаґана» І. Нечипоренко. А в звіті через 25 років буде наголошено, що «Колегія дала можливість здобути освіту майже півтори сотні дітям незаможних батьків, озброїла їх дієвими засобами для боротьби з нуждою і примножила нашу бідну силами інтелігенцію».

У некролозі на смерть Григорія Павловича Ґалаґана у вересні 1888-го газета «Киянин» написала: «На прикладі створення Колегії ми бачимо, що може бути зроблено в нашому суспільстві людиною високого державного і соціального стану, яка має у своєму розпорядженні великі матеріальні кошти, раз вона одухотворена бажанням суспільного блага».