НЕТАНЬЯГУ
Незважаючи на те, що в Ізраїлі «на чверть колишній наш народ», з цією країною у незалежної України у сфері політики мало спільного. Набагато більше того, що нас розділяє. Не відвідували прем’єр-міністри Ізраїлю нашу країну двадцять років — і нічого не сталося. Прохолодний мир без змін. На відносини двох держав, певна річ, впливає той факт, що масові вбивства євреїв нацистами під час Другої світової війни (Голокост) відбувалися, в тому числі, на території України. Але це емоції. А по різні боки геополітичних барикад наші держави виявилися порівняно недавно. Точніше, з січня 2014 року, коли Росія захопила й анексувала український Крим.
Ізраїль, як і всі цивілізовані держави, не визнає цю анексію. Але і не приєднується до режиму санкцій, які після анексії Криму наклали на Росію західні країни. Зі зрозумілих причин. У результаті воєн із сусідніми державами Ізраїль анексував частину їх територій. Він, як і Росія, є злісним порушником міжнародного права. Причому, у жорсткі-шому варіанті, включаючи невиконання численних резолюцій Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН.
Якщо до цієї обставини додати настрої численних російських і російськомовних репатріантів, у яких голови забиті кремлівською пропагандою, виправдання Путіна і його режиму в Ізраїлі зрозуміле. І позначається на результатах виборів до парламенту (кнесету). Втім, обговорення політичних конфігурацій в Ізраїлі не є завданням цього огляду. Зауважу тільки, що після розпаду чергової коаліції прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу призначив позачергові вибори до кнесету, і кожен голос колишніх репатріантів — на вагу золота. А серед них є чимала кількість вихідців з України.
Ця частина «колишнього нашого народу» не в захваті від того, що прем’єр-міністр і його партія Лікуд як передвиборну агітацію розвішує на хмарочосах банери із зображенням пари Нетаньягу — Путін і розклеює плакати, де її лідер красується з георгіївською стрічкою на лацкані піджака. Як досвідчений політик Нетаньягу напередодні виборів (вони відбудуться 17 вересня) не міг знехтувати жодним голосом виборця на свою користь. І за два дні вирішив, як мені здається, «закрити» українське питання на виборах у кнесет. І це все, що можна сказати про мотиви тієї сторони.
Мотиви ж тих, хто запросив прем’єра Ізраїлю в Україну саме зараз, неясні. Публічно продемонструвати прохолодні відносини дуже просто. Але навіщо? Команда «слуг народу» результат цього «історичного візиту» не може подати як досягнення своєї дипломатії. Угоду про зону вільної торгівлі між Ізраїлем та Україною в цьому році підписали б і ратифікували в будь-якому випадку. А домовленості в аграрній сфері та інше — взагалі не рівень вищого керівництва.
Не виключено, правда, що в запасі у Нетаньягу були і суттєві пропозиції у військовій галузі. Але тільки в обмін на перенесення українського посольства з Тель-Авіва до Єрусалиму. І тут треба віддати належне Зеленському — за три місяці перебування на посаді він дечому навчився. Обвести нашого Президента і посварити Україну з арабським світом хитрому ізраїльтянину не вдалося.
МАКРОН
19 серпня президент Росії Володимир Путін вирушив на зустріч з французьким колегою Емманюелем Макроном у його літню резиденцію Форт Брегансон. Там зазвичай приймають глав держав, дружніх або важливих для Франції.
Ще недавно главу російської держави європейські політики приймали лише за необхідності і з прісними обличчями: ви, звісно, країна багата, торгувати з такою країною необхідно, і ми будемо торгувати. І дружити будемо. Але санкцій не знімемо доти, поки ви не повернетеся в правове поле. Тобто (голосно) не перестанете підтримувати невизнані «республіки» Донбасу і (тихо) не повернете Україні анексований Крим.
З такого або приблизно такого набору аргументів починалися в Європі розмови з російськими керівниками. І якщо мова заходила про Україну, на тому й закінчувалася. Оскільки питання Криму російська сторона вважає закритим, а очевидне для всіх російське втручання на Донбасі заперечує і тупо повторює, що «Київ» повинен виконувати Мінські угоди в кремлівській інтерпретації.
Свою позицію Путін докладно описував Макрону зовсім недавно під час спілкування в Осаці, в кулуарах саміту G20. Саміт проходив в кінці червня. Що ж відтоді змінилося для французького президента? Що нового він сподівався почути від свого колеги? На спільній прес-конференції, яка всупереч традиції була дана до, а не після переговорів у Форт Брегансон, пролунала відповідь на це питання. Путін сказав, що позиція нового Президента України вселяє йому «обережний оптимізм». І послався на телефонні дзвінки Зеленського.
Зміст телефонних розмов Володимира Зеленського з Володимиром Путіним нам відомий тільки з переказів. Але «обережний оптимізм» господаря Кремля так надихнув Емманюеля Макрона, що він фактично пообіцяв організувати зустріч лідерів «нормандської четвірки» (Меркель, Макрон, Путін, Зеленський) вже найближчим часом. Обрання Зеленського, його «деякі рішення» і «мужні вчинки» французький президент вважає новим чинником і споді-вається, що зустріч «норманд-ської четвірки» мирний процес пожвавить.
Переговори Макрона з Путіним тривали три з половиною години тет-а-тет. Зрозуміло, українське питання займало там не перше місце, поступаючись сирійській війні, виходу Росії та США з договору про ракети малої і середньої дальності та іншим актуальним темам. Але в підсумку обговорення цих тем конкретних рішень, вочевидь, не буде. А от якщо вдасться зібрати лідерів «нормандської четвірки» та ще й у Парижі, то політичний рейтинг Макрона на європейській арені і всередині своєї країни підскочить до небес.
Мені, щоправда, здається, що не підскочить. Ще до переговорів Путін повторив мантру, що нема сенсу організовувати зустріч заради зустрічі, а треба підготувати рішення й обговорити. Ми в курсі, які рішення щодо України були прийняті в Кремлі п’ять років тому. Обговорювати їх нема сенсу в жодному форматі.
Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.
ПРОХОЛОДНИЙ МИР І БЕЗПІДСТАВНІ НАДІЇ