Це не наукове дослідження. Це лише випадковий зріз, фіксація частинки дискусії в соцмережах. Тобто йдеться лише про невеличкий сегмент всеукраїнського інтернет-спілкування на мовну тему. З таким же успіхом можна знайти й зафіксувати зовсім інші точки зору. Але оскільки учасники наводять цікаві аргументи, то, гадаю, читачам «Чорноморки» варто ознайомитися з цією дискусією.
Дмитро: «На основі спостережень й аналізу можу сказати: тепер не Одеса йде в напрямку Львова, а Львів прямує в напрямку Одеси. І мова, звісно, не лише про Львів. Ота «Велика Україна», витягування якої з болота є начебто історичною місією Галичини, насправді вже давно й успішно тягне в дупу її саму. Ось такі тепер реалії… Ще з десять років у такому темпі, й ситуація з українською мовою там може скластися така, що ні про який «П’ємонт» уже й не згадуватимуть. Біля львівської ратуші масово сидітимуть одєска-харькавска-днєпровскіє «Васі с сємкамі» та висловлюватимуться щодо культурних питань приблизно так: «Сишь ти, я тє щяс в лоб дам… какая разніца на каком язикє гаваріть? Главнає, шоб чєлавєк хароший бил...». Й ось тоді вже буде запізно щось міняти».
Наталка: «Події розгортаються так, що нам, галичанам, і справді вже час подумати про вільне плавання…».
Андрій: «Вільне плавання» для Галичини — це невідворотна полонізація вже наприкінці ХХІ століття. В кращому випадку — часткова. Краще вже з «ватними» регіонами триматися разом, погодившись з тим, що ми трохи різні.
Дмитро: «Ми не трохи різні! Ми — фактично представники двох політичних націй у межах однієї країни. В таких умовах повноцінний розвиток неможливий…».
Андрій: «Це ж саме я чув і від одного херсонця. Ви що, змовилися? Його батьки — з Галичини. Цей хлопець каже, що ми (якщо порівнювати Південний Схід із Центром та Галичиною) стали зовсім різними народами... Хоча Херсонщина на фоні Одеси таки більше проукраїнська».
Дмитро: «Я не спеціаліст з регіональних особливостей, але мені здається, що для Львова перспектив аж три. Так-от, Галичина може залишитися україномовною (україноцентричною), зросійщитися чи полонізуватися (не повною мірою). Якщо Україна йтиме в той бік, у який вона йде зараз (а інші варіанти поки що не проглядаються), то Одеса залишиться там, де і є. Тобто не дуже далеко до Москви. А Львів упродовж 5—10 років пришкандибає до Одеси. Витягування «Великої України» з багнюки це важлива частина загальної галицької міфології. Тільки справа в тому, що вже не «локомотив» тягне вагони, а вагони тягнуть назад «локомотив»…».
Андрій: «Сказав би, що все це дурня й маячня, якби сам не побував нещодавно в Одесі. Там набагато більше місіонерських імпульсів, ніж у нинішній Галичині. Для великої частини одеситів характерний нахрапистий, агресивний, наступальний стиль поведінки. У Львові про це не знають. Тому свято вірять, що вони, коли захочуть, швидко поставлять Одесу «на місце». Тобто зроблять її більш проукраїнською».
Дмитро: «Нас усіх чекає велика робота у сфері мовних технологій. І треба раціональніше ставитися до реалій. Бо у нас досі великі розбіжності в баченні ситуації. В Одесі багато патріотів уже давно махнули рукою на мовно-культурну складову. Мовляв, добре, нехай уже говорять російською, аби лише були проукраїнськими… Але можу з усією впевненістю констатувати: так не вийде! Ідентичність, у якій домінує українська складова, формується навіть далеко не в усіх двомовних. Звісно, маю на увазі не тих двомовних, хто згадує українську лише раз на місяць. Що ж до російськомовних, то в них українська ідентичність не формується в принципі. Вона десь там… далеко в глибині свідомості є, але… Часто лише після регіональної, одеської. І вже точно — після російської».
Андрій: «А може, ми як слід не обґрунтували для нашого народу і для самих себе тезу про двомовність? Усе ж таки ми дуже різні з росіянами. І двомовний — уже не москаль. «Русский мир» для них не був би стовідсотково «своїм». Зовсім не факт, що двомовні одесити туди б рвалися. Адже всі розуміють, що «русский мир» не принесе матеріальних преференцій ні одеситам, ні харків’янам. Тому якби ми, починаючи з 1991 року, пропагували активну, наступальну двомовність, а не лякали людей перспективами зникнення російської, то української в Одесі, Дніпрі й Миколаєві було б набагато більше, ніж є тепер. Щоправда, тоді довелося б змиритися з цілком легітимною двомовністю Чернівців, Ужгорода, Житомира, Львова... Але ж ці міста і так двомовні! Тобто ми нічого не втратили б. А що дає змушування, примус? Нічого, крім додаткових тріщин у конструкції. Втягнувшись у мовні війни, маємо шанс втратити весь Південний Схід і разом з ним вихід до моря. Будемо маленькою, гордою, на 90% україномовною державою розміром з Білорусь. Чи, може, трішки більшою. Але тоді нам уже доведеться остері-гатися угорців, румунів, поляків... Адже світ жорстокий і, на жаль, несправедливий».
Дмитро: «Як ви, очевидно, пам’ятаєте, наша держава була заснована «виходячи із смертельної небезпеки». І це багато про що говорить. Насправді для того, щоб досягти реальної двомовності, потрібно, щоб мільйони людей, які не володіють українською в обсязі, достатньому для спілкування, таки її вивчили. І вивчили непогано. Але так не виходить, причому вже протягом багатьох років. І річ, звісно, не в тім, що люди у нас якісь «дивні». Вони — такі, як скрізь. Просто в усьому світі на вироблення власного «контенту» здатні не більше 8% населення. Що ж до решти 92%, то це — споживачі. Вони реагують на модні тенденції, тренди, вигоду. Якщо їм професійно й довго розповідати про НЕпрестижність будь-якого явища (в нашому випадку — мови), то вони відсторонюються від цього. І ворог продовжує активно працювати над цим «відстороненням». Отже, тут, на жаль, усе логічно. Але ж ми маємо дивитися глибше, в суть явищ. І тут я повернувся б до одного з найбільших мислителів ХХ століття, німецького філософа Мартіна Гайдеґера, який є автором твердження (з багатошаровим «розкриттям теми») «Мова — дім буття». Ми з росі-янами різні доти, поки наші мови викликають у нас різні відчуття, емоції, коли йдеться, здавалося б, про те ж саме. Зросійщені українці нерідко теж відчувають потяг до україн-ської. І це сприяє їхній, бодай декоративній, відмінності від росіян. Але ж вона, з їхньої точки зору, «непрестижна», тому шансів на те, що вони раптом візьмуться за розум і почнуть її серйозно вивчати, небагато…».
Дмитро: «Нам конче необхідно мати середовище, територію, де українська мова займатиме домінантне становище (тільки за такої умови вона може ефективно співіснувати з іншими мовами), територію, де наша культура, історична пам’ять відчуватимуться в повітрі, коли цей загальний еґреґор чітко інформуватиме: «Це — Україна»… Я не знаю, на якій території така-от дійсність здатна сформуватися. На всій, на жаль, ні, ніяк… Я особисто жодним чином не хочу втрачати Південь чи Схід (маю і свої цілком однозначні особисті інтереси на тому ж Півдні). Мені не хочеться втратити вихід до моря. Але я пропоную подивитися на ситуацію під дещо іншим кутом. Насправді існує величезна ймовірність того, що воно усе вже втрачене…».
Марія: «Хлопці, не сійте песимізму. Така територія є — це і Галичина, і Волинь, і Буковина. І на Поділлі все більш-менш у нормі. А всі інші регіони підтягнуться з часом…».
Дмитро: «Де-юре, звісно, ще не втрачено, але я оперую категоріями фактичного. Ну а фактично, хай це багатьом і не подобається, ми раз-по-раз стаємо свідками будівництва локальної «покращеної Росії» чи, може, навіть кількох трохи різних росій. Ну а Росія, як відомо, навіть за умови своєї «покращеності», є лютим ворогом України і всього українського».
Євген: «Марія має рацію. Не все так критично погано. Є загроза повзучого реваншу, але нема жодних доказів, що він неминуче станеться. І Київ рухається у правильному напрямку, і Львів стоїть непохитно. На вулицях міста багато російської мови? Але ж її і було багато, починаючи з 1944 року. Тож не варто перебільшувати проблему. З «ватниками» треба працювати. А ми хіба працюємо? Ми відгородилися від них...».
Зібрав і подав
Сергій ЛАЩЕНКО.
НАШІ МОВНІ ПЕРСПЕКТИВИ