Чи пошановано в Одесі 250-річчя Івана Петровича Котляревського, славного нащадка козацького роду, учасника російсько-турецької війни у складі Чорноморського козацького війська, саме на території сучасної Одещини, а передовсім — як автора славнозвісної «Енеїди», — про це наразі нема інформації.
Тож можна сказати «Браво!» нечисленному колективу театру «СвеЧа» із маленького містечка Теплодар, що збагатив свій репертуар цілковито оригінальною виставою саме за цим твором, який аматори підготували для підтвердження звання народного театру.
Класика тому й називається класикою, що глибинно, з великою силою емоційного впливу досліджує вічні теми — досліджує, властиво, людину, у всіх її екзистенційних проявах, описуючи переконливими художніми засобами високі почуття та занурюючись на саме дно людської ницости, говорить про любов і ненависть, зраду і самопожертву, буйноквіття життя і похмуру смерть…
Кожна нова епоха, кожне наступне покоління по-своєму осмислює класичну спадщину, має свою візію надбань минулих часів у духовній сфері, прагне вийти за усталені рамки, достосувати класику до свого часу. І кожен, хто береться потрактувати, інтерпретувати класику, робить це відповідно до своїх морально-естетичних засад та екзистенційних установок. Себто робить це по-своєму.
Можна було б сказати, що славетну «Енеїду» театр «СвеЧа» поставив у цілковито несподіваному ракурсі. Але таке визначення вимагає уточнення. Авторка п’єси «за мотивами» та режисерка-постановниця в одній особі Світлана Анатоліївна Чмихова (назва театру виведена саме з цього імені) у своїй п’єсі кардинально змінила концепт «Енеїди» Котляревського, обійшла головні акценти власне літературного твору, виокремивши одну з побічних тем, відгалужену від стрижневої лінії. Вистава називається «Еней — син Венери». Окрім того, в автентичний текст вмонтовано чужорідні шматки (як-от, монолог Енея), перекладені з російської, яка, до слова, є робочою мовою театру. Отакий кульбіт. Можна б закинути колективу (передовсім — режисерові-постановнику) певну маніпуляцію з оригінальним текстом, але головної мети все ж досягнуто.
В основі сюжету — материнське й синівське начало, відносини Енея та матері його Венери (її зіграла Світлана Шереметьєва). Мати, котра постійно тривожиться за свою дитину, перейнята її майбутнім, — добре ж бо всі знаємо: «Еней був парубок моторний…». З ним постійно трапляються якісь неприємності, і Венера, любляча мати, прагне допомогти йому, використовуючи всі свої важелі, щоб захистити від небезпек, спрямувати на правильний шлях, дає йому життєво важливі настанови.
Лише двічі з’являється Венера на кону, але це запам’ятовується. Величава та мудра, з поставою справді богині, не гордовита, але з вродженим почуттям гідности, у небесного кольору вбранні, прекрасна (адже богиня любові) навіть у заклопотаності проблемами сина, вона спонукає забути про театральні умовності та зосередитися на її поставі. Назагал, основні жіночі образи є мовби цементуючим матеріалом вистави, вони достатньо випуклі та яскраві, і, безперечно, цілком зрозумілі сучасному глядачеві.
Котляревський у своїй «Енеїді» звертався не лише до своїх сучасників, а й до майбутніх поколінь. Всі приховані сенси вчинків і висловлювань героїв, усі їхні переживання, либонь, таки збігаються з почуттями та переживаннями сучасної людини, принаймні, зрозумілі їй.
Попри всю доступність та простоту літературної основи, п’єса, за якою здійснено постановку, гранично спрощена порівняно з першоджерелом. В автентичний матеріал вмонтовано чужорідні тексти, як слід розуміти, задля більшої виразности сценічного дійства. Чи торкнулося це глядацьких сердець? Щирі оплески посвідчують, що поставленої мети досягнуто, найголовніше завдання театру виконане.
Та повернемось, одначе, до жіночих образів. Дідона… Вона пристрасна й емоційна, хоч, по правді сказати, артистка Христина Микитенко досить ощадливо використовує ці уповні доступні їй засоби. Втім, природна пластичність дозволяє виконавиці ролі розкритися у хореографічних сценах. До цього можна б ще додати побажання: сміливіше користуватися мімікою, образ безтямно закоханої жінки якраз дозволяє це. Назагал, втілення цієї ролі є чи не найкращим жіночим образом у виставі. Тут сам матеріал дає широкі можливості розкритись якнайповніше: тема кохання — завжди хвилююча, емоційна, завжди — на вістрі глядацького інтересу.
У цьому ж річищі творить образ Лавінії Анастасія Шевченко. Молода акторка намагається досягти максимальної правдивости, передаючи глибокі переживання через те, що батько змінив свій намір віддати її за Турна, якого вона щиро кохає. Роль хоч і невелика, але достатньо складна психологічно.
— Коли я грала прем’єру, мені здавалося, що моя героїня більше схожа на мене, що це не зовсім Лавінія з «Енеїди», — каже Анастасія. — А коли творилась вереснева вистава до 250-річчя Івана Котляревського, я перечитала «Енеїду», «приміряючи» на себе цей образ і вже уявляючи себе Лавінією — саме такою, якою змалював її письменник. Мені дуже допоміг майстер-клас нашого колеги Олександра Бубіна, котрий паралельно грає в одеському плейбек-театрі. Він суттєво допоміг, і не лише мені, відчути свою героїню глибше.
Щось подібне розповів і В’ячеслав Копиця (Еней):
— Певні риси мого героя мені також властиві, тому неважко було вжитися в цю роль. А деякі — зовсім не притаманні, тож треба було зрозуміти Енея саме з цього боку. Це — наче гра у грі, дуже цікавий досвід. Для мене Еней у цій виставі — людина, котра намагається знайти свій шлях, при цьому він є сильною особистістю, а такій людині знайти вірний шлях та повести за собою інших, бути відповідальним за власні рішення — удвічі складніше… Мушу зізнатися, що пишаюся цією роллю і тим, що мені — так люди кажуть — вдалося її втілити. Допомогла і моя професія викладача.
У театрі «СвеЧа» В’ячеслав Копиця, за його ж словами, є активним учасником процесу. Для нього грати на сцені — задоволення, й це помітно було у виставі. А ще полюбляє брати участь у створенні костюмів, декорацій. Скажімо, шолом Енея — шедевр історичної реконструкції — змайстрував для себе сам. Для нього важливо, що може проявити себе у різних видах творчості.
Попри всі пертурбації, яких зазнав первісний текст «Енеїди», попри те, що авторка п’єси та режисерка-постановниця Світлана Чмихова вилущила з твору одну тему, далеко не найголовнішу, все ж у цьому експерименті — саме в рік 250-ліття Івана Петровича Котляревського — бачиться безсумнівний позитивний сенс.
Театрові 14 років. Час змужніння, як мовиться. Час, коли можна сміливіше братися й за український репертуар, сміливіше переходити на державну мову. Вистава «Еней — син Венери» показала, що цьому творчому колективу — і це не комплімент, а констатація факту — такі завдання цілком доступні. Добрий початок уже зроблено. Тож, послуговуючись закликом Енея у його монолозі, сміливіше — вперед.
Роман КРАКАЛІЯ.
ЕНЕЙ У ТЕПЛОДАРІ