СПИТАЙТЕ У БАТЬКА ТАРАСА

Вони стоять майже поряд — на початку та посередині головної алеї: провісник волі, бунтар, а водночас Пророк — і душитель свободи, поневолювач народів, жахіття поль-ських повстанців… Тарас Шевченко одвернувся од імперського символу — чого воно там стоїть, на чию втіху? Нахмурився наш батько, мовчить: він усе сказав, що лиш міг, та не спромоглися й досі краяни виконати його заповіти. Похмуро дивиться на нас усіх, і з надією — на місто, в якому не довелось йому ще за життя побувати і в якому хотів, було, оселитись, коли б не дозволили йому після гіркої салдатчини жити в якійсь із імперських столиць.

Сьогодні історики дадуть докладні пояснення, з якої нагоди і коли постала тут, у парку, на честь Олександра II ця колона з усією імперською атрибутикою. Ще більше обґрунтувань доконечної потреби цього імперського символу в Одесі, мабуть, мали місцеві чиновники, коли парадно відкрили її кілька років тому. Чомусь не замислюємося над по-дібними фактами. А варто б!

Олександр II — це той самодержець російський, котрий у травні 1876 року підписав сумнозвісний Емський указ, ще й вніс до нього суворіші поправки. Українська мова цілковито витіснялася цим указом з культурної сфери, її життя було обмежене лише побутовим вжитком. Може, хтось і забув, то варт пригадати, що метою цього дикунського указу — як і всіх інших понад 300 оприлюднених і таєм-них заборон української мови за всі три колоніальних століття — було придушення національного самоусвідомлення українців та їхнього прагнення до свободи. А мова, як відомо, є одним з найголовніших об’єднавчих чинників нації.

Указ той категорично забороняв друкувати будь-які книги українською мовою та робити нею переклади з інших мов, а також ввозити друковані україн-ською мовою книжки з-за кордону. Тобто українців освічені колонізатори не лише позбавляли власної літератури, їм навіть не можна було знайомитися з іншими літературами. Указ вимагав також вилучення з бібліотек всіх книжок, написаних українською мовою. Емським указом були заборонені українські вистави та використання україн-ських пісень у концертах. А найпідступніша вимога — заборона викладання українською мовою в початкових класах.

Цілковите блокування. Напрошується порівняння з 1932—1933 роками. Тоді у селян було відібрано весь хліб. Всі ми знаємо про ті бузувірські обмеження та заборони на кшталт закону про п’ять колосків, люди не мали права виїхати за межі свого поселення. Українці — саме за те, що були українцями — прирікались на мученицьку голодну смерть. Тобто царська та комуністична імперії діяли однаково, одними й тими самими методами…

Імператор Олександр II «приєднав» до ненаситної імперії Туркестан, підкорював Кавказ, душив повстання поляків.

Тарас Шевченко змальовував життя киргизів, гнівно засуджував колонізацію Кавказу, дружив з польськими патріотами.

За радянщини місце, де стояла колона в честь імператора, було занедбане. Таким воно й залишалося тривалий час. Але імперські ідеї виявилися живучими — вочевидь, тому, що мали тут якийсь ґрунт. Спочатку, як знаємо, місцева влада встановила в центрі Одеси клон велелюбної імператриці, котра, услід за божевільним Петром, «доконала вдову сиротину». А по кількох роках влада знову клонує самодержавний символ — Олександрівську колону — за 250 тисяч доларів, більша частина яких мала російське походження. Тепер уже — з російськими державними триколорами, в присутності посла РФ.

По короткім часі ті самі триколори вже розвівалися біля Одеської облдержадміністрації — як логічне продовження цього безпрецедентного дійства. І так буде доти, поки стоятимуть у наших містах і селах чужі символи, чи то царської ще, чи совєтської імперій — у вигляді пам’ятників чи пам’я-тних знаків, доки відзначатимуть українці чужі для себе, а то й штучні «свята» на штиб 23 лютого. Доти й існуватиме небезпека появи на наших вулицях чужинських триколорів.

Завважте: за роки Незалежности в Одесі не встановлено жодного пам’ятника чи бодай пам’ятного знака на честь української постаті чи події національного виміру. Як написала недавно одна з газет, «Катерина для нашого краю — біда, що стоїть на видному місці, і бікфордів шнур до бочки з порохом».

А проте, позаяк вже стоять ці імперські символи в Одесі, то варто було б усе-таки поміняти на них таблички з пояснювальними написами. На пам’ятнику цариці виписати, наприклад, всі її найбільші «заслуги» перед українським народом: зруйнувала Запорізьку Січ, запровадила в Україні кріпосне рабство… — перелік вийде довгеньким. Пояснювальна таблиця на Олександрівській колоні має бути написано, що це той, хто спеці-альним указом 1876 року намагався знищити українську мову. Як говориться: Богові — Боже, а цісарю — цісареве…

9 березня ми знову прийдемо до Шевченка. Будуть квіти. Говоритимуть щось промовці. Можливо, співатимуть пісень на його поезії… Все, як завжди. І розгардіяш у головах перед важливим вибором — найважливішим для держави за всю нашу ще молоду Незалежність.

Ми приходимо до Шевченка — з чим, окрім квітів? З розчарованими душами, зі зруйнованими вже традиційно надіями та нездійсненими мріями? Йому цього всього не треба. Він зробив усе, що міг, навіть більше. Навіть більше: він знає, хто поведе країну далі — в сім’ю європейських народів, і хто не піде домовлятися з ворогом про умови дуже сумнівного миру.

Спитайтеся у батька Тараса — він усе знає наперед. Але мусимо й ми добре знати його.

Роман КРАКАЛІЯ.