Усе, що не трапляється сьогодні на планеті, вкотре переконує в тому, який тісний наш світ і як ми залежимо одне від одного. Серед людей в автобусах, якими 20 лютого в Нові Санжари привезли евакуйованих із Китаю українців і громадян інших держав, могла бути і моя дитина.
Донька більше року пропрацювала у Китаї, де і по сьогодні залишаються її подруги з Білорусі та Казахстану, які не збираються додому, а терпляче перечікують тривогу, спричинену новим небезпечним штамом вірусу, суворо виконуючи всі рекомендації тамтешніх медиків.
До Нових Санжар Полтавської області прибуло 45 українців та 27 іноземців. Зустрі-ли їх недобре.
Ще 19 лютого у Винниках Львівській області люди притягли шини та перекрили під’їзд до шпиталю ветеранів війн і репресованих, адже боялися, що до них привезуть евакуйованих із китайського міста Ухань. Серед протестувальників були навіть медики, які намагалися переконати ЗМІ та поліцію, що на час інкубаційного періоду повну ізоляцію евакуйованих заклад не забезпечить.
Через інформацію, що евакуйованих повезуть у санаторій МВС у Нових Санжарах, місцеві мешканці почали мітинг з вечора 19 лютого, а вранці 20-го перекрили дорогу і стали живим кордоном. Тільки силою поліції автобуси заїхали на територію санаторію.
Скільки гніву просипалося і продовжує сипатися на голови протестувальників, мовляв, які ж ми люди, якщо своїх не пускаємо додому, кидаємо їх напризволяще, чи й не на вірну загибель!
А чи могло бути інакше?
Емоційно насичена інформація, якою останніми днями щедро годували народ вітчизняні ЗМІ, постійно юзаючи одні й ті самі сюжети з Уханю, як нещасного судомить і підкидає на ношах і як хтось падає у метро, досягла свого. Налякані смертельною небезпекою люди, заражені вірусом страху і недовіри, як на мене, і вийшли захистити самі себе.
Задля справедливості варто сказати, що жоден новосанжарівець не був проти людей у тих автобусах, більше того, усі висловлювали їм, стомленим дорогою і ситуацією, щирі співчуття. Люди просили їх почути: заклад розташований посеред селища, каналізаційні стоки спускають просто у річку, ні медперсонал, ні інші співробітники належно не підготовлені до проведення карантинних заходів. Люди почувалися крайніми, до чиєї думки ніхто не вважає за потрібне дослухатися, і діяли так, як діяли.
Тим більше, всі чули, як головна по МОЗу запевняла, що особисто перебуватиме біля евакуйованих під час карантину, але ніхто її щось не примітив в автобусі поруч з ними. Чи нині вона таки там, серед них? Та й президент ніби планував поселити людей в Конча-Заспі, але їх, врешті-решт, привезли в селище на Полтавщині.
Сьогодні чи не кожен політик і громадський діяч вважає за обов’язок відреагувати на ситуацію. Їм вірять?
Голова Одеської облдержадміністрації Максим Куций написав так: «…сьогодні я заявляю про повну готовність прийняти наших співгромадян у разі, якщо інші регіони не можуть цього зробити. Одещина готова повністю забезпечити медичний догляд та епідеміологічну безпеку. У разі потреби ми готові поділитися досвідом спеціального медичного огляду громадян та забезпечення санітарних умов найвищого стандарту для недопущення розповсюдження коронавірусу COVID-19. Всі ми — українці — громадяни єдиної країни. А українці своїх у біді не залишають!».
І його заява неоднозначно була сприйнята людьми, принаймні у соціальних мережах були гнівні відгуки, мовляв, чому це голова ОДА розписався за всіх мешканців області?
Щоправда, ситуація в Уханю трохи нас дисциплінувала. Скажімо, всі захисні пов’язки в аптеках області розкуплені, як і противірусні препарати. Хтось кашляне чи чхне — увесь салон громадського транспорту на нього гнівно оглянеться. І це правильно: захворів — сиди тиждень вдома, не рознесеш віруси і не наживеш ускладнень, адже люди гинуть саме від них.
Грип — то не легка сезонна недуга, як дехто думає. Спроможний до складних мутацій, вірус ладен наробити багато лиха. І локалізувати спалах хвороби надзвичайно тяжко і затратно. Маю у сім’ї двох медиків, за першою медичною освітою — інфекціоністів, і вірю їм.
Паніка і протестні реакції краще за будь-які соціологічні дослідження довели: люди не вірять, що держава з розореною медициною, яка загинається чи то від реформ, чи від їх відсутності (в чому простій людині розібратися практично неможливо), з «розпущеною по домівках» санепідслужбою, втримає ситуацію під контролем.
Поліція, може, й поштурхає людей у спини, але проти вірусу з палицями не ходять.
До речі, поліціянтам, які охороняють санаторій, видали звичайні аптечні пов’язки, а не спеціальні протиепідемічні маски, як годилося б. Усі те побачили в репортажах з місця події.
Виступи лунають гучні, та мало в них конструктиву, щось не чути ділових пропозицій, як нам сконцентруватися, які кроки зробити першими, щоб захистити людей, адже ситуація в Уханю, кажуть, ще далека від завершення.
Знаєте, кожна цивілізована країна суворо дотримується так званого «режиму готовності», себто здатності адекватно відреагувати на епідемії, стихійні лиха, інші біди, які можуть загрожувати населенню.
Щирою була у своїх словах лікарка з Львівщини, яка відверто сказала, що лише два тижні тому вперше за тридцять років у них провели протиепідемічні навчання медперсоналу. Й то, мовляв, напівформально.
Кажуть, що у нас повністю зруйнована навіть система масового оповіщення: радіоточок, які не залежали від електропостачання, давно нема у квартирах і навіть у сільських оселях. Інтернет, самі розумієте, тут не поміч.
У разі чого — куди нам кидатися і за що хапатися?
Пригадую, під час тривалої подорожі Мексикою нас у фешенебельному готелі підняли посеред ночі, наказавши спішно зібрати речі і спуститися у підвал, а десь через три години, ще й не розвиднилося, у супроводі поліції, медиків і рятувальників перевезли до іншого міста. Комісар поліції пояснила ситуацію, що це задля нашої безпеки, адже неподалік від готелю планувалася якась сутичка поміж місцевими.
Зауважила, як дуже спокійно серед нашого гурту трималися американці та європейці: вони були впевнені, що відповідні служби належно справляються зі своїми обов’язками, роблять і зроблять усе можливе, аби убезпечити нас від проблем під час позаштатної ситуації.
США, Канада, Франція, Велика Британія, інші країни, серед яких і небагаті африканські, оперативно забрали з Китаю своїх громадян, тих, хто захотів виїхати. Як правило, присилали за ними військові літаки, на 14-денний карантин відправляли на віддалені військові бази, що охороняються, хтось навіть на гірські курорти, які також ізольовані й перебувають під цілодобовою охороною. Австралія на час інкубаційного періоду взагалі оселила своїх на океанічному острові, а Японія вирішила залишити евакуйованих на пасажирському судні доти, доки не підтвердиться їх цілковита безпека для оточуючих.
Їй-Богу, складається таке враження, що якби хтось задумав «пустити» коронавірус Європою, то кращого методу, як «доручити» це Україні, й не вигадати.
Найперше, що обурює, то це чому так довго не забирали наших? Чому так довго планований чартерний рейс з такими труднощами доставив евакуйованих — із приземленням на дозаправлення у Борисполі й тривалим кружлянням над затуманеним Харковом, звідки змучених дорогою людей автобусами везли на Полтавщину (були варіанти й аж на Львівщину чи Тернопільщину)?..
Дай Боже, щоб усе минулося, щоб усі наші уціліли, щоб дружній нам працьовитий Китай нарешті впорався з непростою проблемою, яка звалилася країні на голову. А ми мусимо думати, як жити далі, бо так, як ми живемо сьогодні, — небезпечно. Навіть без вірусів.
Ніна ЗАЛЕВСЬКА.
ВІРУС СТРАХУ І НЕДОВІРИ