П’ять годин нічним поїздом до Коломиї, потім — пів години під проливним дощем до місцевої автостанції. Йти важко, але зігрівають серце книжки і газети, які везу з Одещини. Нарешті я в селі Матеївці, яке є центром дуже передової ОТГ, своєрідною місцевою столицею успіху, ефективності, добра і милосердя.
ВВАЖАЮ, що обмін регіональною пресою та художньою літературою в межах України — надважливий! Ми — воююча країна, і нам, як ніколи, потрібна єдність. З іншого боку, від звичайного механічного переміщення навіть цікавої літератури мало що змінюється. Це раніше достатньо було поповнити бібліотечні фонди, а «зголоднілий» читач апріорі був гарантований. Тепер же часи змінилися. Люди читають менше, більше полюбляють інтернет і смартфони, тож великими текстами їх ще й зацікавити треба. Конче необхідна реклама, або, як тепер прийнято говорити, промоція. У Вікіпедії про це сказано так: «промоція — це системні зусилля для створення вдалого, позитивного іміджу через передачу позитивної інформації, продумана і спланована, тривала (в ідеалі — постійна) діяльність, що має на меті підтримку діалогу і взаємовигідних відносин між організацією та групами, від яких залежить її успіх». Саме цим із задоволенням займаюся.
Втім, ця обставина (додаткові зусилля промоутера) аж ніяк не применшує цінності того, що написано. Просто часи змінилися, і тепер краще працювати «командою». У друкованих ЗМІ вже давно закріпився термін «зшивання України» — хоч я ніде не зустрічав інформації про «зшивання» Франції, Норвегії чи Польщі. Виходить, що ми — особливі, тому й українські «зшивачі» повинні бути особливими і багато вчитися. Патріотичні видання, авторів текстів і потенційну аудиторію слід вивчати постійно. Найкраще, коли всі вони стануть вашими вірними друзями. Це справді надзвичайно важливо. Але спочатку все для вас і для ваших нових колег буде незвичним.
Й ОСЬ Я у місцевій бібліотеці. Цікаво, як тут сприймуть одеську друковану продукцію і взагалі причорноморську специфіку? Сподіваюся: з інтересом.
Візьмімо, для прикладу статтю Петра Хаджі-Івана «Тривоги і надії бессарабців» («Чорноморські новини» від 4.01.2020). Навіть прізвища згаданих у ній людей будуть дещо незвичними для мешканців Івано-Франківської області: Ганна Ненкова, Марин Асаржі, Іван Строя, Андрій Мога, Олександра Терзі... Чиї вони? Болгарські, молдовські, гагаузькі? Та й прізвище автора матеріалу, Хаджі-Іван, видасться матеївецьким школярам дуже «прикольним», такою собі одеською родзинкою. На такі речі вони звернуть увагу в першу чергу.
З моряком Марином Асаржі, скоріш за все, подумки не сперечатимуться. Його аргументам повірять: «За десять років роботи інженером-електриком на суднах я побував на всіх континентах. Це я до того, що можу порівняти, як живуть люди в Україні, а як в інших країнах. Скажу коротко: не так ми живемо, погано живемо...». Більшість погодиться з цією думкою, бо чують те ж саме регулярно від знайомих та батьків. Питання в тому, щоб навчитися об’єднуватися і разом міняти країну. Й ось у цьому випадку наявність в українському інформаційному полі газети «Чорноморські новини» робить Одещину значно ближчою.
До того ж, вона непогано об’є-днує громадян. Звідки б я дізнався про активну просвітянку Валентину Сидорук, якби вона не передплачувала «Чорноморку»? А так знаю, і про її добрі справи багато чув. Це ж, певно, завдяки їй вийшла книжечка «Стежками дитинства», у якій зібрані маленькі художні твори дітей цього краю. Рядки «Гуртуймося, братове-українці, лиш через терни шлях веде до зір...» належать десятикласниці Катерині Боговик з Чорноморської школи №6. Прикарпатці однозначно сприйняли б Катрусю за «свою». Семикласниця Даринка Сіліон із Олександрівської школи теж написала співзвучні й зрозумілі галицьким ровесникам рядки:
Це найбільше щастя —
жити в ріднім краї
коло моря Чорного,
Дністра і Дунаю...
Якщо Дунай від Покуття далеченько, то Дністер — це та ріка, яка є близькою, своєю і яка дуже символічно поєднує Галичину та Одещину.
Звернуть діти увагу і на рядки семикласниці Софійки Мазанюк, яка у своєму «Листі до співвітчизника» пише: «Якщо ти, любий друже, вирішив покинути свою країну, схаменись, дослухайся до свого серця, бо «хто матір забуває, того Бог карає».
Користуючись нагодою, висловлюю подяку чорноморським просвітянам за книжечку «Стежками дитинства».
МАТЕЇВСЬКА бібліотекарка Галина Варцаб’юк (на знімку) настільки глибоко інтегрована в культурницькі справи громади, що може без кінця говорити про нові й нові досягнення земляків. Кому-кому, а матеївчанам думку Софійки Мазанюк пояснювати не треба. Пані Галина відразу просвітила мене, що тутешній колектив «Орхідея» виконує навіть танець «Чужина». Він — про заробітчанство і про вимушений переїзд жінки-матері в нову, благополучнішу країну. Про переживання, пов’язані з цим переїздом. І це — всеукраїнська родзинка! Бо ще не чув про подібні танці, які порушували б тему заробітчанства. Тож поширення одеського слова на Прикарпатті може бути прелюдією до плідніших духовних контактів.
З місцевими освітянами обговорюємо ідею поїздки матеївчан у селище Доброслав (колишнє Комінтернівське), в також про взаємний візит на Прикарпаття школярів з Доброслава. Комусь хочеться побачити зелені Карпати, комусь — степ і Чорне море...
Наші діти якомога раніше повинні розпочати знайомство з іншими регіонами України. Спочатку важливо просто побачити новий край, потім ознайомитися з його культурними досягненнями, проаналізувати, порівняти... У Доброславі можна помилуватися новенькими парками, створеними на місці колишніх смітників, гарними скульптурами, патріотичними пам’ятниками... Добре, що там і мова збереглася. На жаль, не кожен населений пункт Одещини може похвалитися гарною українською мовою.
Одне слово, варто розпочинати зближення.
У МОЇХ руках — книжки Леонтія Павлюка «Правда візьме верх», «Під лежачий камінь вода не тече», «День добра» та інші. А ось книжки Валентини Сидорук — «Життя після війни», «Поговори зі мною, мамо», «Королева». Просвітянка Інна Василькова у поемі «Тінь терикона» дуже правдиво пише про нинішню війну на Донбасі. Пошкодував, що прихопив із собою лише одну книжечку, яка розповідає про творчість художника з Ізмаїла Михайла Пейкова. Її варто б залишити в Матеївцях, але я обіцяв спочатку показати київ-ським художникам, які організовують у столиці щорічну виставку «Від Трипілля до сьогодення».
Михайло Пейков — албанець за походженням. Більше того, його предки багато років проживали у Болгарії і лише на початку ХІХ століття опинилися у Буджаку. Досі зберігають мову, культуру, традиції... Але в серці талановитого митця живе не лише колорит Балкан, казкової Адріатики та голубінь Дунаю. Є там місце і для української культури. Свого часу Михайло Пейков навчався у Львові, де закінчив факультет книжкової графіки Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова (нині — Українська академія друкарства). У нього є чудові роботи з дерева: Ярослав Мудрий, Тарас Шевченко, Олександр Довженко, Леся Українка, «Катерина», «Мені тринадцятий минало»...
Сюди б і десяток таких книжечок — всі розійдуться! А була лише одна… Заспокоював себе тим, що культурницький промоутер різних регіонів України завжди стоятиме перед дилемою: з чого починати і скільки з собою везти? Коли налагоджується спілкування з людьми, коли знаєш, що тебе чекають, то наступного разу можна пропонувати набагато більше.
Сергій ЛАЩЕНКО.
Одещина — Львівщина — Івано-Франківщина.
ХТОСЬ МРІЄ ПОБАЧИТИ ГОРИ, ХТОСЬ — МОРЕ І СТЕП