СОРОКОВИЙ КАНДИДАТ

Крім 39 зареєстрованих ЦВК претендентів на пост глави української держави, у вирішальні перед виборами дні на політичному горизонті з’явився ще один кандидат. Вірніше, одна кандидатка. Але це не персона, а «вулиця».

ПРО ПЕРЕМОГИ ПРЯМОЇ ДЕМОКРАТІЇ
Роль «вулиці» в політичній історії нашої країни проявилася ще за радянської влади. Революція на граніті (масові протести в Києві та голодування студентів на Жовтневій площі 2—17 жовтня 1990 року) — перший приклад успішної, дієздатної прямої демократії. І хоча вимоги народу Верховна Рада УРСР задовольнила лише частково, це була справжня перемога «вулиці».

Тільки через чотирнадцять років, у 2004-у, на тій же площі пряма демо-кратія здобула другу перемогу. Теж часткову, хоча народ домігся проведення третього туру виборів президента країни й обрання Віктора Ющенка главою держави. І цього разу перемога дісталася «вулиці» ціною компромісу — зміною Конституції України 1996-го.

Інтервал між перемогами прямої демократії, зауважте, після цього значно скоротився. Віктора Януковича вдалося прогнати вже через десять років після «першого Майдану». Але вже не в результаті компромісу, а з кровопролиттям. Ціною численних людських життів.

В інтервалах між вражаючими, але короткими періодами перемог прямої демократії, під час дії демократії звичайної Україна жила звичним пострадянським життям. Життям, схожим на життя сусідніх режимів. З тотальним грабунком народу в період початкового накопичення капіталу, з безмежною корупцією начальників усіх рівнів та мастей, з правоохоронною системою, спаяною зі світом криміналу.

Після кожної перемоги прямої демократії звичайна українська демократія проявляла неабияку здатність відновлювати корупцію як систему фінансового кровообігу, відновлювати кругову поруку при формуванні й утриманні влади, відновлювати нехтування законом і правом тих, хто право і закон повинен захищати за посадою. Чому ж система в такому виконанні називається демократією, запитаєте ви? А тому, що ми підтримуємо її зверху до низу своїми голосами на виборах.

Але вибори відбуваються не щодня. Ми ж не хочемо більше терпіти несправедливості, і щоразу, коли стикаємося з масштабним «демократичним» скандалом (політичним вбивством, таким як вбивство Катерини Гандзюк, або безсоромною наживою чиновників державного концерну «Укроборонпром» під час війни), сподіваємося все виправити «на вулиці», з допомогою організації чергового майдану. Тим більше, що досвід такої організації є.

Нагадаю, за два тижні українці зможуть висловити свою волю на виборах глави держави на виборчих дільницях та суттєво вплинути на долю країни. Щоправда, вже зараз зрозуміло, що кого б не обрали, «виправити» українську модель демократії не вдасться. То чому б під завісу не організувати «заворушку» під виглядом народних протестів і не поставити під сумнів результат виборів ще до виборів? Не завдати удару по самій державі?

ЗАКЛИКИ, УЛЬТИМАТУМИ І ПРОТЕСТИ
На жаль, з початку березня події почали розвиватися саме за таким сценарієм. З цілеспрямованим інформаційним пресингом і «силовою» складовою у дискредитації української влади. В інтерв’ю редактору інтернет-видання «Гордон» Дмитру Гордону відставний політик Міхеіл Саакашвілі, депортований з України 12 лютого 2018 року, заявив, що має намір повернутися в нашу країну 1 квітня і вже купив квиток на літак.

Оскільки, на його думку, Порошенко не потрапить у другий тур президентських виборів, Саакашвілі впевнений: жоден прикордонник не буде виконувати наказ (чинного на той момент президента. — Л. З.) і не зупинить його на кордоні. Така заява лідера «Руху нових сил», по суті, є закликом до українських військово-службовців не виконувати накази командування під час війни.

Злочинний заклик, переданий по скайпу з Нідерландів, можна було б залишити без уваги, але практично синхронно з цим в Україні почалася пряме цькування глави української держави, який як кандидат на пост президента, бере участь у зустрічах з виборцями на всій території країни. Приводом такого цькування, замаскованого під народні протести, спочатку було вже згадане вбивство Катерини Гандзюк, а потім — корупція в «Укробронпромі».

Зрозуміло, що президент відповідає «за все», але його повноважень все-таки не вистачить, щоб зупинити неподобства, які відбуваються зараз в Україні. На фронті і в тилу, на землі і в небі. Він може, звісно, звільнити першого заступника секретаря РНБО Олега Гладковського, що і зробив, але не в силах «зняти трубку і наказати своїм лакеям, суддям і прокурорам, заарештувати цих покидьків». А саме така вимога міститься в ультиматумі, який висунув президентові від імені «Національного корпусу» один з його лідерів Родіон Кухарчук 11 березня.

Ультиматум став своєрідним підсумком акцій 9 березня, коли натовп, у який вміло вписалися хлопці з партії «Національний корпус», намагався в Києві зламати ворота перед Адміністрацією Президента, а в Черкасах та Житомирі фактично зірвав виступ Порошенка перед виборцями.

Успіх силової акції в столиці і в двох містах перед самими виборами становить небезпеку для проведення виборчої кампанії. Доведення її до логічного кінця в мирних умовах. В аутсайдерів виборчої гонки виникає спокуса використати досвід прямої демократії і змішати карти фаворитів у день виборів. Фаворити, які не потраплять у другий тур, за допомогою силових акцій можуть опротестувати результати голосувань.

Не варто, певна річ, забувати і про сусідів у Кремлі, які під час найменшого прояву смути раді надати нам «братську допомогу». Подібну до тієї, яку надали в Криму і на Донбасі в 2014 році. Глава російського уряду Дмитро Медведєв ще минулого тижня авансом назвав вибори українського президента нелегітимними.

Пряма демократія і навіть революція в таких обставинах — пряма допомога ворогові. А зі звичайною демо-кратією, зі скандалами, з безсиллям корумпованої влади ми наступні п’ять років якось проживемо. І зло здолаємо. За будь-якого президента.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.