Тримаю в руках нову книжку поезій «Недільні небеса» Любові Проць, однієї з найкращих поетес України, з передмовою Володимира Базилевського «Домежно відкрита, домежно зворушлива».
Насолоджуюся поетичними образами, які струмують з її щедрої і неповторної душі, грію ними своє серце.
Свій відгук розпочинаю з підсумкового твору, в якому алегоричний портрет каменя висвічує наше сьогодення: «Сидить на лаві часу здавна, і сивиною — пил згори».
Навіть два революційні Майдани, маючи змогу його струсити і ствердити вимріяну національну державу, загальмували на півдорозі, повіривши порожнім та облудним словам, давши змогу запрягти нас у ту ж саму упряж.
Поетеса стверджує: «Безликий час. І дні пропащі — горохом об старечий лоб», який «Розвісив словеса ажурні по вухах, наче по тинах». Авторський біль — як присуд: «Довкола — самосійні дурні і суєта суєт одна…», з химерним маренням «… з пращі летіти знавісніло, щоб — на друзки, на дрібну полову рознести… і впасти срібним пилом знову…» і сидіти на тій самій «лаві часу», ніяк не наважившись скинути з вух облуду словес, а з очей — полуду, яка заступає дійсність.
А незабаром зробити це — не буде вже й кому. Через кілька десятиліть щезне село, основа нашого духу. «Вже чарка поховала півсела» і «…голова останню клепку згубить!».
В’ячеслав Чорновіл наголошував: потрібні зміни! Не дочекавшись, «Нині ноги завдають на плечі…» найкмітливіші та найпрацьовитіші, шукають роботу за кордоном. А вдома за ними «Дзвоном зойкають болю хорали…», «Де на ослінчику край хати сидить зсутулена сльоза», «коли при владі неотеси». Та хіба глухі почують?
Навідуючись до своєї Бучаї, бачу як на очах гибіє село. Така ж ситуація — у сусідніх і по всій Україні. Колись багатолюдні, а нині напівпорожні й глухі, в яких навіть на храмові свята не почуєш рідної пісні, де весілля стає рідкісною дивогляддю, як і великодні гаївки.
Тому «душу рве на осколки сльоза». І «туман, мов злодій, поховав усе». А на Донбасі «біжать одна поперед одну голодні кулі по життя» і «де куля серце перестріла, стоїть заплакана свіча…».
Хіба могло б таке бути, якби в державі панували українська мова і церква? А так — навіть у Верховній Раді маємо промосковську п’яту колону.
Тому «ідеш, до крові крила мрій обдерши, і бачиш світ довкола ніби вперше», «…камінним хрестом у Стефаника чорній новелі», бо «…лукавство вжалило у серце — плачем заходиться душа…» й «оніміла від біди зозуля».
І часто замислююся: чому «О вічно надголодь наш дух…» і «не відаєш, що душу попечеш…»?
«Вкотре «переписує» душі Господь…», а «…мамина молитва перепинить кулю, що назвалася сліпа…», і «Вже пора спитати: хто ти є?», «Вже стукіт в душу: — На вихід! З «речей» — лиш благеньке життя…».
Але владці «нині вкотре наші рани солять».
Пані Люба наголошує: «Сновигаю між «ні» і між «так». Дні то рвійні, то зовсім безвітрі… Всі слова перетерті на мак у глибокій серпневій макітрі».
І коли їх у собі кожен теж перетре й усвідомить, що він не просто мешканець якогось регі-ону, а частка єдиного великого українського народу з прадавньою історією, яка сягає у глибинні віки, зі своєю мовою, культурою і ментальністю — відмінною від хижого сусіда, тоді зажебонить й одізветься пам’ять. І буде марити, наче
«… юним коником трава, — як він уперше поцілує в губи…».
Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ,
заслужений діяч мистецтв України,
лауреат літературної премії ім. Олеся Гончара.
«ЗСУТУЛЕНА СЛЬОЗА» ПІД НЕДІЛЬНИМИ НЕБЕСАМИ