Час летить невпинно. Нинішній день визволення Одеси зустрічав лишень один із визволителів міста — 93-річний Микола Мостовий. Але поруч з нами живе унікальне покоління людей, на дитинство яких випало чимало випробувань середини ХХ століття: голодомори, табори, заслання, переселення, окупація, евакуація, життя в дитбудинках… Сьогодні через епідемію коронавірусу вони — у групі найбільшого ризику.
Перед пам’ятними датами — днями Примирення і Перемоги — послухаймо історії «дітей війни».
Пенсіонерка Тамара КРИНИЦЬКА, 1940 року народження:
— Народилася я у місті Чулим Новосибірської області тодішнього СРСР. Батько був зв’язківцем і служив на кордоні з Японією, мама працювала вчителькою. Коли почалася війна, ми з мамою переїхали до мого прадідуся на станцію Убінська — разом було легше. Пам’ятаю, як ми ходили на залізничну станцію. Там постійно йшли ешелони на Японію, як тоді казали, «на Халхін-Гол». Поїзд зупинявся лише на хвилинку, і військових звідти не випускали. Вони збиралися у тамбурах і виглядали назовні. Мама, вдивляючись в обличчя військових, постійно викрикувала: «Петя, це ж мій Петя!». Вона у кожному солдатові бачила мого батька… Мама дуже чекала на тата… Коли ж він повернувся з війни, з’ясувалося, що вони зовсім чужі одне одному і розлучилися…
Коли я пішла до школи, пам’ятаю, у першому класі поруч зі мною сидів великий хлопчина, 14—15 років, таких дітей тоді називали переростками… Ми писали хімічними олівцями на газетах — паперу не було, а от газети змушували передплачувати всіх… Коли я знала правильну відповідь і піднімала руку, переросток, який сидів поруч, бив мене лінійкою по руці, щоб я її не піднімала, і змушував сказати йому правильну відповідь. Потім гордо піднімав руку і відповідав учительці. Тож булінг — це не сьогоднішній «винахід»…
Валентина ХАРИТОНОВА, 1941 року народження:
— Ми жили у місті Ніколаєвськ-на-Амурі. Нас було четверо, і я була найменшенькою. Мама працювала секретарем у міськвиконкомі, а тато пішов на фронт щойно я народилася. Пам’ятаю себе із трьох років. Вечорами сусідки збиралися у нас вдома, в’язали вовняні шкарпетки, пакували їх і відправляли на фронт. «На Перший Україн-ський, — казала мама, — бо там воює наш тато». Ті ж сусідки, працівниці рибзаводу, розповідали, що на роботі вони засолюють червону рибу у великі дерев’яні бочки і відправляють на фронт.
Тоді, у 44—45-у, вже почали із фронту повертатися солдати, і до нас часто заходили й запитували, чи не повернувся батько...
Пані Валентина розповіла, що довго зберігала єдиний лист із фронту від батька, складений трикутничком, написаний у серпні 1944 року, доки старший брат не віддав його до музею. У цьому листі батько писав, що він став командиром взводу, що нагороджений двома орденами Червоної Зірки…
А потім мама отримала похоронку. Батько похований у польському місті Сандомеж, на цвинтарі радянських воїнів. Донька мріє відвідати могилку батька…
Валерія ГУГЛЯ, 1941 року народження:
— Ми жили з мамою у місті Оріхів Запорізької області. Батько, як і всі чоловіки, був на фронті. Я була надто маленькою, щоб щось пам’ятати. Про наше життя під час війни згодом мені розповідала мама. Але є один спомин — власне мій — і він завжди зі мною…
Ми жили у підвалі, оскільки в нашому будинку поселилися окупанти. Підлога у підвалі була застелена ковдрами, всі спали на підлозі, а в куточку, між стінами, був невеличкий постамент, на якому завжди жеврів вогник свічки… Цей палаючий вогник я й запам’ятала на все життя. Мабуть, тому я так люблю дивитися на вогонь свічки. Той вогонь — завжди інший: то пригасає, то горить яскраво, ніби хоче запитати: «А ти пам’ятаєш?»…
Ольга ФІЛІППОВА.
ВОГНИКИ ПАМ’ЯТІ