Бібліотека не працює — карантин. Підходжу до своєї книжкової шафи, де зібрані читані-перечитані безцінні твори українських класиків.
Вибране Михайла Коцюбинського, «Чотири броди», «Гуси-лебеді летять…», «Щедрий вечір» Михайла Стельмаха, «Лебедина зграя» і «Зелені млини» Василя Земляка, «Пролетіли коні» Євгена Гуцала, «Облога» — вибране Григора Тютюнника, «Северин Наливайко» Миколи Вінграновського, «Таємний посол» — тетралогія Володимира Малика, «День гніву» Юрія Косача… Книги з автографами колег, яких знав і з якими у дружніх стосунках: Юрія Мушкетика, Володимира Яворівського, Василя Шкляра, Мирослава Дочинця, Петра Сороки, Броніслава Грищука, Йосипа Струцюка, Олега Чорногуза, Василя Бондара, Анатолія Колі-сниченка, Олекси Шеренгового, Василя Полтавчука, Романа Кракалії, Григорія Цимбалюка…
Беру книжку оповідань «Іванові зяті» Василя Полтавчука. Вийшла вона шість років тому, я тоді навіть розпочав писати відгук, але не завершив. А з колег ніхто так і не відгукнувся. Не читають одне одного. А дарма. Мені Василева проза близька, пахне селом. Ми обидва — перші лауреати обласної літературної премії імені Івана Гайдаєнка.
Свого часу Василь Фащенко, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, написав передмову «Мудрість простоти» до книжки Василя Полтавчука «Руса коса до пояса». І не випадково. Вона того вартувала. Вирішив ще раз зануритися у творчу лабораторію кандидата філологічних наук, доцента Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, цікавого прозаїка.
В. Фащенко зазначав: «Тільки чесна література, не применшуючи темних сил зла і прагнучи кращого, завжди стає на сторожі (а може, їх менше) людей совісливих». В. Полтавчук із цієї когорти. Село навіки приписане в його душі, його занепад тривожить і пече в серці.
Сюжети книги — прості, взяті з життя, без викрутасів і вибриків, які так люблять модерністи. Правда життя — на першому місці.
В оповіданні «Другий фронт» описане село після звільнення від окупантів. Одні — відступили, а другі — знову заступили. Фронт подався на захід, зачистивши усіх чоловіків, кого не встигли мобілізувати в 1941 році. В селі залишилися старі жінки, діти й злидні.
Підліток Тимко узявся пасти череду, щоб вижити. Вдома — ще двоє меншеньких братів і сестричка. У гурті паслася корова татового ворога — поліцая. Ганджура утік з німцями, перед втечею у селі палив хати. Їхня, «поскубана вогнем», не згоріла. Завадив дощ.
І, як писав критик, «Буденна фабула обов’язково має крутий поворот у своєму розвитку і новелістичний пуант. І робиться це не для приголомшення читача, а для втіхи осягнення ним сподіваної несподіванки».
Настала пізня осінь. Мама послала Тимка до Степаниди і Ганжурихи забрати зароблене. В першій хаті — отримав, у другій — лежала хвора жінка, та з дитячих очей визирав голод. Тимко вийшов. «…завдав клумак на плечі, але пішов з ним не на вулицю, а повернувся назад — у сіни, опустив мішок із житом на ослін, який стояв у кутку, і обережно, щоб не клацнути клямкою, причинив за собою двері». Ворог його тата залишив їх на голодну смерть. Але його діти — Тимкові не вороги. В селі спільний ворог — голод.
За лаконічним стилем автора — глибокий психологізм, драматична динаміка почуттів у душі дитини. І в цьому неабияка майстерність письменника. В Тимка перемогла людяність, йому її вистачить на все життя.
У «Голубці» вміло, досконало передані душевні переживання одинокої жінки. «Ось тобі і виросла: з дівак — прямо в баби…», «…і здригнулась, коли на руку, зірвавшись з лиця, упала сльоза». «І лише верби на греблі вишумовують листям, довгим віттям спутують вітер, але він, немовби дикий кінь, розриває ті пута і з посвистом несеться, непогамований, далі». І так хотіла сама розірвати свої — полетіти услід за вітром, у далеку молодість, до свого Миколи, який не повернувся з війни.
Вічна проблема моралі виписана в «Зустрічі». Автор стверджує: в одного вона є, в іншого — бракує. Навіть син окупанта, що навідав село, де загинув його батько, подумавши, заявив: «Я хочу вмерти на своїй землі». Якби кожен так мислив — ніхто ніколи б не розпочинав війни.
За своє життя немало перечитав. І раніше траплялося подібне, але щоб аж до сліз схвилювало оповідання «Коли настає осінь» — не пригадую. «Люди мовби скинули каміння, що причавлювало їхні серця». Бачили, хто їх навчив чесно заробляти шматок хліба. Ось вона — найвища наука. Це вже не оповідання, а найяскравіша глибока психологічна новела.
Вчитуюсь у прості історії. «Баламут», «Ім’я любові», «На березі ріки», «День народження», «Базарний день», «Продається хата», «Безвідмовний Михтодь». Образи з натури автор всотав у свою душу. Життя в селі ніколи не було гладким. Не кожен бажав його «розхристувати». Від добрих — струмувало тепло, від злих — протяги. Автор, як писав Мирослав Дочинець, має «зряче перо», всевидяче око. Воно увібрало усі відтінки буття селян.
Глибоко відчуває красу Михтодь. «Пахла у безтарці солома — хтозна й чим: і хлібом, і землею, і сонцем, і росою — усім водночас. Гули бджоли. Завис жайвір над шляхом. Високо, аж під небом».
Відчуваю, як у Михтодя душа раділа, що цього добра на все життя вистачить.
Що закарбоване талановитим словом — вічне.
В оповіданні «Іванові зяті» порушене болюче питання нашої ідентифікації. Про це раніше нікому навіть у голову не приходило.
Батьки виростили і вивчили трьох доньок. Очікували, коли виходитимуть заміж, справлять весілля. Але старша вискочила за араба, середульша — за кацапа. І подалися за межі України. Найменша той вибір не схвалювала. «Треба вміти удома жити, а не тинятися по світах» — говорила, але зробила навпаки.
Коли батьки навідалися до неї, теж араба застали. Іван розпасіювався, залишив Ґандзю, сів у машину і подався додому. Вона добралася автобусом. Дійшла до обійстя, почула розмову. Побачила: на столі бутлик і чотири склянки-гранчаки. Одна — перед Іваном, три інші — навпроти. Іван проказав: «Ну, що, зяті, за вас!» — випив і сумно заспівав.
Ось такий твір, якщо переказувати стисло. Але його зміст набагато глибший. Іван глушив свій біль, бо ж не бачитиме онуків. А якщо котрась дочка і привезе, вони по духу не будуть українцями, виростуть на землі, де чужі світогляд і ментальність. І картав себе: в інститутах вчив, а своєї науки — не передав.
Геннадій ЩИПКІВСЬКИЙ.
ПЕРЕЧИТУЮЧИ ВАСИЛЯ ПОЛТАВЧУКА...