Завдячуючи регіональним організаціям національних спілок краєзнавців (член правління Антон Гриськов) і журналістів (голова Юрій Работін) 6 червня, якраз у день свята української журналістики, група одеських медівників здійснила престур стародавніми чумацькими шляхами, що пролягали до Куяльницького та Тилігульського лиманів.
І, безперечно, важко було б придумати щось більш креативне, більш захоплююче та корисне, аніж відзначити своє професійне свято у такій цікавій та пізнавальній мандрівці.
Під недремними зорями Чумацького Шляху ми шукали чумацьких слідів на шляхах, де колись «печаті ратиць відбивали дні» (Ліна Костенко). Й могли лишень уявою намалювати, як довжелезна валка неквапом посувається битим шляхом, як ритмічно ступають круторогі, й задумливий чумак… а що чумак? — меланхолійно крокує поруч з волами, а втомиться, то утеребиться на воза та й затягне своєї не дуже й веселої… І так — довгі дні, тижні, нескінченні місяці, все далі від дому, від любої дружини та дрібних діточок. А заслабне чумак, підступить до нього якась болячка — що робити? Добре, коли минеться щасливо. А коли ні? Поховають товариші десь обіч дороги, пом’януть чарчиною-другою, заспівають сумної. Запам’ятають місце, та наступного разу поставлять камінь надмогильний, а на ньому — ім’я та рік… Коли послухати чумацьких пісень, то буквально кожна друга-третя — про смерть чумака. Отакою була доля чумацька…
Одна з таких могилок збереглась до наших днів побіля села Каїри, на узліссі неподалік шляху. На великому кубічної форми камені напис: Пилип. А нижче — рік: 1843. Друзі померлого чумака, вирушаючи знову в дорогу, взяли на воза цього каменя з його рідної Київщини та привезли на це місце, щоби зосталась пам’ять по чумакові в далекім краю. Сьогодні не одразу й відшукати це місце серед густої зелені, хоча сам камінь стоїть покрай розчищеної галявки, а поза ним — загорожа на зразок традиційного українського тину. А щоби ця крає-знавча та історична пам’ятка стала справді повноцінним туристичним об’єктом, треба ще трохи впорядкувати це місце, відновити столик та лавочку, подбати про вказівні таблички…
А неподалік можна побачити з дороги руїни старовинного мосту ще з ХІХ століття. Велетенські кам’яні брили навіть сьогодні вражають уяву своєю фундаментальністю, вони ніби непідвладні руйнівній дії часу. Міст цей було збудовано за розпорядженням генерал-губернатора Михайла Воронцова, щоби чумаки могли безперешкодно і швидше доставляти зерно до Одеси.
Немовби навздогінці за чумацькими валками просувались і ми все далі й далі, щоби віднаходити сліди їхнього перебування, серцем торкнутись історії. Заглянути в козацьку криницю, з якої, можливо, пив останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський і в якій, на диво, завжди є вода — можливо, там десь, на дні, струменить оте вічне джерело, щоби люди, п’ючи воду з цієї криниці, пам’ятали про діяння своїх пращурів.
Зазирнути — й побачити в тій криниці… хтозна: може, зорі Чумацького Шляху, що недремно світять нам з її глибини навіть найпалкішого сонячного дня, а може — самих себе, забудькуватих, невдячних та лінькуватих на пам’ять нащадків. А може — просто воду, звичайну темну воду на дні криниці, бо це вже — кому що дано — на жаль, бо не всім дано однаково, це вже — від родинного виховання…
Запала в душу гіркота слів, мовлених того дня нашим істориком, професором Тарасом Гончаруком: «Про нашу історію багато можна розказувати, але так мало можна показати». Це до питання про туристичні маршрути. Та все ж дещо таки позосталось і на Одещині. Справжньою несподіванкою стала ця козацька криниця, викопана ще тоді, коли воював тут славної па-м’яти останній кошовий отаман Запорізької Січі, котрий за славні свої перемоги задля російського трону заслужив на схилі натруджених літ своїх лишень Соловки, де й пішов у вічність. Отак воно: поневолювачам служити…
Поруч з козацькою криницею та пам’ятним знаком про перебування тут Петра Калнишевського розташований «Чумацький стан». Своїм відтворенням цей туристичний арт-об’єкт завдячує художнику Вікторові Гоманюку. При вході з обох боків арки стрічають туристів «солом’яні бички», себто — воли, біля кожного — чумацький віз. «Чумацький стан» — це зупинка, перепочинок, обід чи вечеря, можливо, що й ремонт, як мовиться, транспортних засобів. Все тут зроблено зі смаком, естетичною вишуканістю, а водночас просто і невигадливо. Антон Гриськов і Віктор Гоманюк умовно перерізали умовну ж таки стрічку, цим зафіксувавши перед телекамерами, що об’єкт відкрито. Надалі тут відбуватимуться різні цікаві мистецькі заходи: тематичні театральні вистави, фестиваль-конкурс «Мозаїка Чумацького шляху»…
Того ж дня в районній бібліотеці Березівки оглянули виставку дитячої творчости юних художників Одеси. Вітаючи журналістів, секретар міськради Сергій Шевченко вкоротці розповів про те, що Березівка має потужні українські традиції — козацькі та чумацькі. Цей дух українства тут прагнуть зберігати й надалі. Принагідно теплим словом згадали ветерана одеської журналістики, колишнього працівника газети «Чорноморські новини», а нині заслуженого пенсіонера березівчанина Бориса Дуброва.
І всю дорогу тішили око мальовничі краєвиди верхів’їв Тилігульського лиману та річки Тилігул, ботанічного заказника Тилігульського регіонального ландшафтного заповідника, де вільно почуваються представники червонокнижної флори і фауни.
Ми вишукуємо заховані часом, винищувані упродовж всієї нашої історії недобрими істотами історичні артефакти, й лише природа залишається вічно прекрасною та живою — якщо, звісно, оберігати її та показувати гостям зусібіч.
Роман КРАКАЛІЯ.
ЧУМАЦЬКИМИ ШЛЯХАМИ