На долю учасника Другої світової війни, інваліда першої групи Петра Петровича Мілєєва, що проживає у нашому Доброславі, як і на долі мільйонів таких, як він, випали нелегкі випробування. Пройшов фронтовими дорогами від Тирасполя й аж до Сталінграда, а потім у зворотному напрямку — на захід, визволяючи від окупантів рідну землю, зокрема й Одещину, та сусідні країни. Перемогу зустрів старшим сержантом розвідувального батальйону танкового корпусу.
У повоєнні роки був водієм у маршалів Соколовського і Жукова. Особисто бачив Верховного головнокомандувача Сталіна, британского прем’єра Черчилля, вітався з французьким генералом Шарлем де Голлем. Військову службу закінчив у 1972-у в званні підполковника танкових військ.
Цьогоріч 22 червня, у День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні, Петро Петрович Мілєєв буде єдиним фронтовиком у Доброславі, хто покладе квіти до пам’ятника жителям селища, які не повернулися з тієї далекої війни.
Іменини, що не відбулися
22 червня 1926 року в Мілєєвих народився другий син, якого назвали Петром. Тоді сім’я проживала у Дніпропетровську. Батько — кадровий військовослужбовець, мати — медичний працівник. У 1940-у Мілєєва-старшого разом з родиною перевели на прикордонну заставу в місто Тирасполь. То були дуже тривожні часи. Бо ж багато чого, попри офіційні запевнення, вказувало на те, що Німеччина активно готується до війни проти Радянського Союзу. І про те, що війна рано чи пізно почнеться, знав навіть 14-річний Петя. Згадує, як разом з однолітками в різних гуртках набував необхідних навичок військової справи. Знав, що треба робити в разі оголошення тривоги на прикордонній заставі, вмів стріляти, літати на планері. Хоча мріяв про мирну професію лікаря-хірурга.
...Недільний ранок 22 червня 41-го не віщував нічого незвичайного. На хлопця чекали хіба що приємні клопоти: того дня він мав відзначати свій 15-й рік народження. О третій ночі його розбудив старшина застави Левченко і запропонував наловити риби до святкового столу. Швидко зібравшись, удвох пішли на річку. І тільки-но вмостилися на березі, як нічну тишу розкололи потужні вибухи. Затамувавши подих, рибалки дивилися у досвітнє небо, всіяне ворожими літаками. Їм до останнього не хотілося вірити, що почалася війна…
По тривозі піднялася вся застава. В результаті бомбардування ворожої аві-ації загинули й отримали поранення багато військових та цивільних. Відправили до лікарні й батьків Петра.
Три дні і три ночі мужньо утримували свої позиції прикордонники. Нарешті на допомогу їм прибув 48-й стрілецький корпус під командуванням генерал-лейтенанта Р.Я. Малиновського. Неповнолітнього Петра зарахували у розвідувальний батальйон цього корпусу. Ветеран сьогодні з горді-стю згадує про зустріч і розмову з Родіоном Яковичем. Той подарував йому автомат ППШ, а ще сказав: «Син начальника застави повинен перемогти ворога і дійти до Берліна». Ці слова назавжди закарбувалися в пам’яті юнака й не раз додавали сил у скрутні хвилини протистояння з ворогом.
Ні кроку назад!
У перші місяці війни основним завданням радянських військ було утримувати оборону. Але це попервах не вдавалося. Ворог наступав, захоплюючи нові й нові території. За спиною вже Волга. Далі відступати нікуди. І наказ командування звучав так: «Ні кроку назад!». Сталінградська і Курська битви стали переламними в ході війни. Наступ фашистських військ у липні 1942-го було призупинено, а в листопаді того ж року розпочався контрнаступ нашої армії.
Розвідувальний батальйон, у якому служив Петро, був переформований у 4-й гвардійський механізований корпус. Механік-водій Мілєєв отримав нову бойову машину — танк Т-34, який вірою і правдою послужив йому до 1943-го.
Згодом корпус істотно переозброїли, а старшого сержанта Мілєєва призначили командиром нового танка Т-34-85-ОП. Машина та екіпаж пройшли сувору перевірку запеклими боями на правому березі Волги, на Мамаєвому кургані. Саме там молодий танкіст був контужений. Але відлежуватися в госпіталі не став і незабаром повернувся до бойових побратимів, продовжуючи брати участь у боях під Сталінградом.
Потім був знаменитий бій у районі залізничної станції Прохорівка, за 56 кілометрів на північ від Бєлгорода. «На полі бою все горіло і ревло, а земля здригалася від численних ударів. І все ж німцям не вдалося увійти в Прохорівку», — згадує Петро Петрович.
У серпні 1943 року 4-й танковий корпус брав участь у визволенні Харкова, Запоріжжя, а навесні 1944-го — Миколаївщини. Згодом воїни дійшли до Вознесенська, а звідти на понтонах переправилися через Південний Буг у напрямку Березівки Одеської області. Військовий підрозділ вів бої і за звільнення сіл Петрівка, Новомиколаївка Лиманського (Комінтернівського) району та міста Роздільна. Далі курс танкового корпусу проліг на малу батьківщину Мілєєва — до Тирасполя.
«Пам’ятаю, — розповідає фронтовик, — як стукав у бабусине вікно і благав її відчинити двері. Вона довго вагалася, не вірячи, що то її онук. Тільки після того, як вигукнув «Це ж я — антихрист твій!», впустила мене в будинок і міцно обняла».
У серпні 44-го радянські війська почали наступальну операцію за визволення від загарбників столиці Молдови — Кишинева. Вже наступного місяця була звільнена територія Болгарії. За звільнення Югославії старший сержант Мілєєв був відзначений бойовим орденом.
Ось так і закінчилася війна для 19-річного Петра Мілєєва, який мужньо бився з ворогом на різних фронтах за визволення своєї Батьківщини та країн Європи. На грудях фронтовика — багато нагород високого ґатунку.
У повоєнні роки хоробрий боєць продовжив службу в танкових військах. Після ж демобілізації вів активне ветеранське життя. Петро Петрович — постійний учасник військово-патріотичних заходів, які проводяться у Лиманському районі, частий гість у військових частинах. Про одну з них хочу розповісти детальніше.
Танкіст — завжди танкіст
У свої поважні літа колишній танкіст вирішив, так би мовити, згадати свою бойову молодість — відвідати танковий підрозділ наших Збройних сил. Доброславський селищний голова Людмила Ярославівна Прокопечко разом з волонтеркою Валентиною Ярославівною Степановою допомогли ветеранові владнати всі організаційні питання щодо здійснення його задуму. І Петро Петрович за кермом свого старенького легковика відправився у непросту, як для його віку, мандрівку.
Представники командування, рядовий склад військової частини А-1465 тепло зустріли загартованого у боях танкіста. Йому дали можливість оглянути сучасні машини, посидіти за пультом їх управління і навіть проїхати на танку почесне коло. А ще запросили поважного бойового колегу на своє професійне свято, яке в Україні щороку відзначається у серпні. Петро Петрович, у свою чергу, як реліквію передав молодому механіку-водієві танка, учасникові АТО Сергію Васильєву власну військову флягу. Звісно ж, не порожню.
Танк, який побував у зоні АТО, став для фронтовика і своєрідною трибуною. Він, обіпершись на його броню, розповів нинішнім воїнам деякі епізоди із своїх буднів у роки минулої війни.
Ось один з них. Під час бою три німецьких «тигри» підійшли зовсім близько до машини Мілєєва, яка була в укритті. Склалася патова ситуація: вороги не в змозі знешкодити наш танк, а екіпаж нашої бойової машини розумів, що покинути укриття і вступити у бій проти трьох «тигрів» закінчилося б неминучою поразкою. Й ось у цю мить у небі з’явився червонозірковий винищувач під номером «08». Літак зробив різкий розворот і пішов у піке на ворожі танки. Після влучних пострілів два з них загорілися, а третій почав швидко покидати поле бою. Тоді Петро Мілєєв наздогнав своїм танком третього «тигра» і підбив його. Певна річ, йому дуже хотілося бодай хоч щось дізнатися про свого рятувальника, але це сталося вже після війни. «08» усе ж таки «засвітився». А було це так. Якось колишні ветерани зустрілися на одному із заходів, на якому був і генерал Олексій Данилович Чаплинський. Він і розповів присутнім, як врятував наш танк від трьох німецьких «тигрів». Тоді Петро Петрович піднявся і доповнив розповідь свого рятівника. То була хвилююча зустріч. Вона на все життя запам’яталася сивочолому фронтовикові.
Учасник Другої світової побував і на місці дислокації відомої 28-ї окремої механізованої бригади, воїни якої не перший рік мужньо протистоять агресорові на сході нашої країни, вшанував пам’ять полеглих у зоні АТО захисників, оглянув територію частини, поспілкувався з військовими. І, звичайно, не зміг не відвідати меморіальний комплекс 412-ї батареї, не покласти до його підніжжя квіти. Тут, на цій приморській місцевості, загинули 250 донецьких шахтарів, які в перші дні війни чинили відчайдушний опір ворогу, що наступав на Одесу.
Для нашого ветерана, як і багатьох його бойових побратимів, події тих трагічних років інколи незвано пробігають перед очима, ніби відбувалися недавно. У них і нині, через багато десятиліть, виникає бажання хоч трішечки доторкнутися до своєї обпаленої війною далекої юності. Пам’ять… Вона нетлінна і вічна.
Іван РАФАЛЬСЬКИЙ.
смт Доброслав.
ФРОНТОВІ ДОРОГИ ТАНКІСТА МІЛЄЄВА
