ЗВИТЯЖНИЙ ШЛЯХ ГЕНЕРАЛА КАПУСТЯНСЬКОГО

Дев’яносто років тому, наприкінці січня — на початку лютого 1929-го — у Відні зібралося кількадесят українських діячів, які після поразки національно-визвольних змагань залишили рідні терени. Наслідком їхньої зустрічі стало створення Організації українських націоналістів (ОУН) — політичної сили, яка відіграла дуже помітну роль в українській історії середини ХХ століття. Серед її засновників був і випускник Одеського юнкерського піхотного училища, генерал-полковник Армії УНР Микола Капустянський.

Народився майбутній генерал у старовинному козацькому селі Чумаки Томаківської волості на Катеринославщині (тепер — Томаківський район Січеславської області) в сім’ї священика. Щодо дати народження, то в різних джерелах вона вказується по-різному. За даними полтавської дослідниці Т.О. Шаравари, яка посилається на архівну копію дорожнього паспорта, Микола Олександрович Капустянський з’явився на світ 6 лютого 1880-го. З раннього дитинства виховувався на християнських традиціях, у рідному національному середовищі, що закріпило в його серці українське самоусвідомлення. Зміцненню національної стрижня посприяли мандрівки по Катеринославщині Дмитра Яворницького, який збирав спогади про славну козацьку минувшину й не оминув давнє село Чумаки, де зустрівся із священиком Капустянським. У 15 років, за наполяганням батьків, Микола вступив до Катеринославської 4-класної духовної семінарії (сьогодні це будівля головного корпусу Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара).

Однак священицький сан його не приваблював. Відтак після закінчення семінарії в 1899-у юнака призвали до війська. Служив рядовим у 134-у піхотному Феодосійському полку, який дислокувався в Катеринославі. Через півтора року вступив до Одеського юнкерського піхотного училища. Навчання в училищі тоді тривало три роки. На першому курсі юнкери переважно опановували загальні дисципліни: словесність, літературу, математику, історію, географію, дві іноземні мови, співи та танці, а в 1901-у обов’язковим предметом стала ще й їзда на велосипеді. Слід зауважити, що словесність та літературу викладав Петро Катаєв, батько відомих письменників Валентина Катаєва та Євгена Петрова. Тож недарма Микола Капустянський володів і літературним талантом.

Історію в училищі тривалий час викладав відомий одеський дослідник минувшини, один із засновників місцевої «Громади» Леонід Анастасійович Смоленський. За свідченням одного з колишніх юнкерів В. Кравченка, «години лекцій Смоленського в молодшому класі — то було велике свято не тільки для всіх старших класів, а й для офіцерів, викладовців і, навіть, їхніх родин. Як тільки, наприклад, пролунала чутка, що буде лекція на тему «Класова боротьба в Римі», то всі інші заняття припинялись — слухачі лавою вливались до головної авдиторії. Публіка заповнювала не лише парти, а розташовувалась на вікнах, на підлозі — де хто міг. На сходах же викладацької катедри примощувався сам начальник школи».

Після закінчення в 1904 році училища за першим розрядом Миколі Капустянському присвоюють звання підпоручика і скеровують до Вільна — у 105-й піхотний Оренбурзький полк. Він бере участь у Російсько-японській війні, а після її завершення повертається до Вільна, в той самий 105-й полк. Трохи згодом його переводять викладачем тактики до Віленського юнкерського училища. У травні 1908-го вступає до Воєнної академії Генерального штабу в Петербурзі, яку закінчує в 1912-у, написавши працю «Повітряна розвідка».

Перша світова війна прискорила кар’єру молодого офіцера: зі штабс-капітана у 1914-у в травні 1916-го його підвищують до звання підполковника Генерального штабу і призначають виконувачем обов’язків начальника штабу 3-го корпусу. За хоробрість нагороджений чотирма царськими орденами.

На початок лютневої революції 1917 року Микола Капустянський у ранзі полковника Генерального штабу був начальником штабу 173-ї дивізії в Річиці, що на Волині. В історіографії українських визвольних змагань його ім’я з’являється в серпні 1917-го, коли за наказом генерала Корнілова почалася українізація 34-го російського корпусу під командою генерала Павла Скоропадського. Корпус передислокували у район Меджибожа, де він і формувався. Старшин і солдатів-росіян перевели до інших частин, а на їх місце прийшли українці з російських підрозділів. Так постав Перший український корпус. Начальником його штабу призначили генерала Якова Сафонова, командиром 1-ї дивізії — генерала Якова Гандзюка, а начальником булави (штабу) дивізії — полковника Миколу Капустянського. Всі вони пройшли вишкіл в Одеському юнкерському піхотному училищі.

Формування цього корпусу закінчилося 1 жовтня. Полки 1-ї дивізії одержали окремі назви: 1-й — Київський полк ім. Б. Хмельницького; 2-й — Стародубський ім. гетьмана Скоропадського; 3-й — Полтавський ім. гетьмана Сагайдачного і 4-й — Чернігівський ім. гетьмана Полуботка. Командування корпусу перебувало в тісному зв’язку з Військовим секретаріатом Центральної Ради: генерал Скоропадський і полковник Капустянський двічі їздили до Києва у справах українізації корпусу. Цей корпус роззброїв ешелони 2-ї гвардійської дивізії та деякі інші збільшовичені частини на залізничних лініях Жмеринка — Козятин та Шепетівка — Христинівка — Вапнярка, які загрожували Києву й українському уряду.

Отже, Микола Капустянський був активним учасником творення українських національних збройних сил на самому початковому етапі. Він здобув повну довіру в генерального секретаря військових справ Симона Петлюри й призначався на різні пости в Армії УНР.

На початку 1918-го був начальником штабу Південно-захі-дного фронту в Бердичеві. Пізніше працював у Генеральному штабі Армії УНР, потім — Української держави. Був співавтором низки законодавчих актів, зокрема Закону про проходження служби старшинами Генерального штабу Української держави. У новоствореному Воєнно-науковому комітеті при Генштабі під керівництвом генерала В. Сінклера розробляв армійські статути, навчальні посібники для старшини.

За доби Директорії М. Капустянський виконував обов’язки начальника оперативного відділу Генерального штабу Армії УНР, потім — начальника оперативного відділу об’єднаних армій УНР та УГА. Брав участь у розробці плану наступальної Київсько-Одеської операції (6—31 серпня) і здійсненні серпневого 1919 року наступу на Київ двох армій — УНР і ЗУНР, в результаті якого майже вся Правобережна Україна та Київ були визволені від більшовиків.

На цій посаді з Миколою Олександровичем сталася прикра несподіванка, пов’язана з його товаришем по службі сотником В. Купріяновим, яка могла закінчитися для полковника трагічно. На той момент Купріянов служив у штабі 1-го Волинського корпусу в Житомирі, вони листувалися. Сотник належав якраз до тієї категорії старшин, яка практично нічого спільного з українством не мала. В українській армії він опинився лише тому, що хотів воювати з більшовиками. Однак постійні поразки й відступ військ УНР почали впливати на нього гнітюче. У листі до М. Капустянського він розповів про свої настрої і попросив у зв’язку з розформуванням штабу 1-го Волинського корпусу допомогти йому влаштуватися на службу до штабу Армії УНР.

Капустянський, щоб допомогти товаришеві, звернувся до начальника штабу армії отамана А. Мельника з клопотанням перевести сотника Купріянова із Житомира на іншу посаду до Бірзули, де пролягала смуга розмежування війська Антанти та Армії УНР. Уже наступного дня з’явилося розпорядження отамана А. Мельника про призначення сотника до Бірзули. Та всі ці заходи виявилися марними. Купріянов залишився в Житомирі, до якого вже наближалися більшовицькі війська. Разом зі своїм ад’ютантом Осетинським він узявся збирати дані про плани українського командування, розміщення частин тощо. 13 березня російсько-більшовицькі війська захопили Житомир. Купріянов разом з ад’ютантом одразу ж прибули до більшовицького ревкому і передали йому зібрані відомості.

Зрада сотника Купріянова неабияк ускладнила життя М. Капустянського, оскільки їхня дружба ні для кого не була таємницею. Почали поширюватися всілякі чутки, які кинули на полковника тінь підозри у співпраці з більшовиками.

У березні Микола Капустянський брав участь у військовій нараді в Ходорові за присутності представників західноукраїнського уряду, Директорії УНР та командування обох армій. Повернувшись із Галичини, 4 квітня прибув до штабу Північної групи Армії УНР у Рівному, щоб обговорити плани подальших бойових дій, і того ж дня за розпорядженням командувача групи отамана В. Оскілка його заарештували.

Арешт став несподіванкою не лише для самого М. Капустянського, а й для його колег у штабі армії. Отаман В. Оскілко зробив це з власної ініціативи. Полковника звинуватили у зраді Батьківщини. Як доказ висувався його зв’язок із сотником Купріяновим. Спроби окремих представників командування опротестувати такі дії не дали жодних наслідків. І все ж таки начальник штабу армії отаман А. Мельник домігся, щоб заарештованого перевели з Рівного до Здолбунова, де перебувало командування Армії УНР. Хоч він і далі перебував під арештом, але тут йому вже не загрожував негайний розстріл.

Справу полковника М. Капустянського 18 квітня розглянув Київський вищий військовий суд, що діяв при штабі Армії УНР, ухваливши закрити її за відсутністю ознак злочину. 28 квітня відбулося засідання спеціально призначеного Військового слідчого суду. Ознайомившись з усіма наявними даними щодо зв’язків полковника М. Капустянського із сотником Купріяновим до переходу останнього на бік ворога, суд дійшов висновку, що в даному разі не було зносин з кимось, хто перебував у ворожій армії. А відтак інцидент було вичерпано і М. Капустянського звільнено з-під арешту. Він міг тепер повернутися до виконання своїх обов’язків у штабі армії.

Миколі Олександровичу більше не доводилося стикатися з відвертими виявами сумнівів щодо його політичній надійності. Сам він уважав, що за тогочасних обставин треба дуже обережно й розважливо ставитися до звинувачень у зраді та різних політичних провинах. Відомо про його негативне сприйняття страти в червні 1919 року полковника П. Болбочана, покараного таким чином за спробу державного перевороту. На думку М. Капустянського, це був видатний військовий діяч, щирий українець, справжній лицар, але через брак досвіду він встряв у політичні інтриги, за що й поплатився життям.

У 1920-у Капустянський — генерал-квартирмейстер штабу Діючої армії УНР, підвищений до звання генерал-хорунжого. У 1921-у інтернований на території Польщі, в таборі Ланцут, керував військовим вишколом у Кашинській школі старшин.

Микола Капустянський одним з перших українських військових усвідомив важливість і необхідність проведення досліджень та опису військових операцій українських визвольних змагань 1917—1921 років. Його праця «Похід українських армій на Київ — Одесу у 1919 р.» перевидавалася кілька разів. Він був одним із засновників Україн-ського наукового товариства в Парижі, співзасновником першого військово-літературного журналу українського зарубіжжя «Табор», де публікувалися праці істориків УГА та Армії УНР. Став одним з перших військових істориків українського зарубіжжя, які в складних умовах еміграції заклали основи історіографії Української національно-демо-кратичної революції 1917—1921 років.

Із 1923-го М. Капустянський проживав у Парижі й був обраний головою Української громади у Франції, при якій діяло товариство колишніх вояків Армії УНР. Після загибелі головного отамана С. Петлюри тісно співпрацював з Є. Коновальцем. У 1926-у став одним з провідних діячів Української військової організації, яка метою своєї діяльності ставила боротьбу за відновлення незалежності та соборності України. Саме від цієї організації він і був представником на першому Конгресі українських націоналістів (28 січня — 3 лютого 1929-го), де був обраний заступником голови президії конгресу. На конгресі на підставі рефератів Є. Коновальця і М. Капустянського була ухвалена Військова доктрина ОУН.

Микола Олександрович стає керівником Військової референтури Проводу українських націоналістів (ПУН). Розробляє основні програмні засади ОУН у сфері військового будівництва в Україні на різних етапах її існування: в умовах бездержавності, революції, незалежності. Створені ним філії референтури у Відні, Гданську, Берліні розгорнули широкомасштабну діяльність. У 1931-у під його керівництвом було розроблено програму «Загальний військовий вишкіл» для колишніх старшин армій УНР та УГА, низку брошур під спільною назвою «Військове знання».

У 1935 році як представник Організації українських націоналістів і відомий воєначальник за дорученням голови ОУН Є. Коновальця М. Капустянський здійснив тривалу поїздку до США і Канади. Своїми доповідями та промовами щодо завдань українського національного руху сприяв поширенню ідей і створенню філій українських націоналістичних організацій, зміцненню зв’язків Української стрілецької громади у Канаді з місцевими віддаленими організаціями. У 1938-у редагує військово-науковий збірник «Війна та техніка», в якому, крім власних статей, публікує напрацювання українських фахівців із військових питань. У серпні 1939-го — учасник ІІ Великого збору ОУН у Римі (Італія). Після розколу в організації належав до мельниківського крила ОУН. Але ніколи не був прихильником обраного А. Мельником курсу на співпрацю з Німеччиною, що засвідчують матеріали і спогади про розкол ОУН. До нового складу проводу ОУН знову уві-йшов як керівник Військової референтури. Очолив військовий штаб Проводу ОУН, який у квітні 1940-го перебрався до Кракова.

Зусиллями Капустянського у березні 1941 року скликано з’їзд українських комбатантів — військових ветеранів, більшість учасників якого були колишніми старшинами Армії УНР та УГА. На нараді (29 червня) представників чотирьох найбільших центрів української військової еміграції — Берліна, Праги, Варшави та Кракова — під його головуванням одноголосно було вирішено створити Українську генеральну раду комбатантів. Він очолив її новостворену військово-історичну секцію.

На початку серпня 1941-го М. Капустянський напівлегально дістався до Львова, був обраний третім заступником (з військових справ) голови Української Національної Ради, створеної у Києві прибічниками А. Мельника. Провів нараду з членами Київської організації ОУН, на якій роз’яснював сучасну політичну лінію ПУН, рішення організації про перехід до підпільної боротьби проти гітлерівців. Із членами організації заснував Українське військове товариство ім. гетьмана Полуботка, до якого увійшли вояки колишніх українських армій та націоналістично налаштовані українці, що не хотіли воювати у Червоній армії. Очолив новостворений Інститут студій Української визвольної боротьби реорганізованої Академії наук України. У 1942-у разом з іншими активними членами ОУН(М), серед яких була й О. Теліга, заарештований гестапо. Завдяки зусиллям колишнього командира 7-ї Львівської бригади УГА, яка брала участь у Київській операції 1919-го, полковника абверу Альфреда Бізанца був звільнений. У 1942—1943 роках намагався керувати процесом створення партизанських частин ОУН-Мельника.

Після Другої світової війни М. Капустянський продовжував громадсько-політичну діяльність у Проводі ОУН. Учасник усіх наступних Великих зборів ОУН(М), на першому з яких його було обрано довічним членом Проводу ОУН. У 1948-у призначений військовим міністром уряду УНР в еміграції. На V Великому зборі одноголосно обраний головою Сенату Українського націоналістичного руху.

У 1958 році Микола Капустянський вдруге відвідав українців Канади. Його тепло зустрічали представники кількох поколінь української еміграції, для яких генерал уособлював борців Української Народної Республіки, УВО та ОУН. За свою довгу бойову та політичну діяльність був нагороджений президентом УНР в екзилі орденом (Хрестом) Симона Петлюри, колегією старшин — пам’ятною воєнною відзнакою УГА (Галицьким хрестом), Головною управою Української стрілецької громади в Канаді — Українським комбатанським хрестом.

Помер Микола Олександрович Капустянський 19 лютого 1969 року у Мюнхені в ранзі генерал-полковника, присвоєного урядом УНР в екзилі. Похований на українській дільниці мюнхенського цвинтаря Вальдфрідгоф. На вшанування його па-м’яті в одній зі статей писалося: «Пам’ять всіма любленого і високоціненого вже покійного Генерала назавжди житиме між нами і залишиться в нашому народі вічною, як довго житиме наш український народ. Віримо, що його тлінні останки будуть колись перенесені до вільної столиці України — Києва».

22 січня 2010 року генерал-хорунжий Армії УНР Микола Капустянський був урочисто перепохований на Личаківському цвинтарі Львова.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
краєзнавець.