Мова про Валентина Щегленка — журналіста, письменника, кореспондента нашої улюбленої газети «Чорноморські новини».
Пам’ятаю: коли вперше побачила його — війнуло таким теплом, добротою. Типове українське обличчя, кремезна статура, розважливі рухи.
Розказував про себе, читав вірші — його приймали до Спілки письменників України. Майнуло в думці: «Невже він ще не член НСПУ?». Пізніше зрозуміла: чоловік належав до тих українських трударів, які скромно оцінювали свою працю, а лікті мав не надто гострі й наполегливі.
І тільки коли залишив цю грішну землю, очам моїм відкрилася його багата спадщина: вірші, нариси, статті, інтерв’ю.
Мене особливо зацікавила книжка «Гроно часу», де зібрано низку публікацій, які в різні роки автор вмістив у газеті «Чорноморські новини». Він завжди був у вирі часу, його цікавили різні теми. Про це свідчать назви публікацій: «Це відоме і невідоме Чорне море», «Розплата за комфорт», «Хаджибейський лиман: шляхетний проєкт порятунку», «Чи вистоїть село — цитадель української самобутності?», «Кому подруга Катерина друга?», «Правда про хліб»…
Відкриває книжку розділ «Красо моя, земле…». Автор не тільки милується красою рідного краю, а й з болем говорить про ті проблеми, що заважають відчути ту красу, розповідає про людей, які все роблять для покращення життя (Вадим Гонтаренко — «Дзвонар Дністра»; Борис Александров — «Це відоме і невідоме Чорне море»; Вілемир Скачек — «Хаджибейський лиман…»; Володимир Іваниця — «Зоря надії»).
Валентин Щегленко знаходить найкращі слова, коли пише про багатство й красу рідної природи: «Дельта Дністра — смарагдова перлина півдня України, чарівний і своєрідний куточок»; «У намисті одеських лиманів Хаджибейський протягом століть був коштовним каменем чистої води. Його простір, мальовничі береги і досі викликають замилування, а раніше він щедро обдаровував людей ще й своїми скарбами»; «Ми, одесити, любимо своє місто і бажали б, щоб воно стало ще кращим з усіма його околицями. А для цього треба з’єднати Хаджибейський лиман із Чорним морем. Саме судноплавним каналом з будівництвом у лимані причалів, якщо ми хочемо, щоб Одесу продовжували називати перлиною біля моря»…
Автор наводить рядки з твору учениці Савранської школи Валерії Плетінко: «Наше містечко не можна уявити без величного Південного Бугу, замріяної Савранки, правічного дубового лісу. Це якийсь казковий острівець нашої Батьківщини. Дві річки, як руки долі, як сестра й брат. Найбільшою окрасою Савранки є лебеді, які кожної весни повертаються сюди. А взимку Савранка поринає у чарівний сон. Особливо гарним є місце, де річка впадає у Південний Буг».
Далі школярка звертає увагу на екологічні негаразди: «Люди вирішили стати господарями природи, взялися за її підкорення, не давши нічого взамін. Так сталося і з іншими малими річками України — сьогодні вони і її окраса, і великий біль».
Автора турбують і проблеми з каналізаційними стоками, і те, що світ стоїть перед глобальною проблемою засмічення природи. Факти свідчать, що сміття призводить до загибелі організмів — від одноклітинних водоростей до ссавців.
Великий матеріал подає В. Щегленко про роботу одеських мікробіо-логів, які винайшли ефективний метод боротьби з аварійними виливами нафти. Фахівці називають його світовою технологією ХХІ століття. Цей метод успішно пройшов апробацію. Але шлях від винаходу до впровадження — довгий і тернистий. Кошти на біологічні дослідження так і не знайшлися...
Вражає індекс забруднення атмосфери в містах України, за яким Одеса посідає п’яте (!) місце.
Дослідження «Розплата за комфорт» В. Щегленко закінчує так: «Еліксиру життя» людство досі не придумало. На жаль, повітря наших вулиць, приміщень часто не має нічого спільного з тим, яке ми називаємо свіжим. Довкілля наче прагне помститися нам за зневагу до нього».
Автор роздумує над проблемами очищення повітря, пропонує різні шляхи для цього: зменшення заторів у місті, розширення проїжджої частини вулиць, спорудження естакад, вдосконалення транспортних розв’язок, переведення автомобілів на екологічно чистіше пальне.
«Ой, доле, українська…» — так називається другий розділ «Грона часу». І знову автор торкається проблем сьогодення, намагається зрозуміти причини, шукає шляхи їх вирішення: чи то йдеться про села, чи про спротив громад місцевій владі у Дачному, Кучургані, Біляївці, чи про стан доріг на Одещині, чи про краєзнавчі дослідження, чи про суперечку навколо пам’ятника Катерині ІІ, чи про інформаційну сферу.
«Хто ти, сучаснику?» — запитує Валентин Щегленко у третьому розділі. І з величезною повагою розповідає про людей, котрі залишили свій яскравий слід у житті нашого краю: майора міліції М. Пасічника, підприємця М. Громлюка, академіка-гідробіолога Ю. Зайцева, лісівника А. Храпенка, авіамоделіста І. Кулаковського, метеоролога
В. Ситова, капітана далекого плавання О. Морозова, пілота О. Шпуля, сопілкаря Я. Мазура, вчителя Є. Боровика, художника І. Козирода, селекціонера В. Соколова, професора-філолога Н. Шляхову, офтальмолога В. Філатова, волонтера О. Зубарева, учасницю боротьби УПА Я. Шуляр.
Цілий розділ В. Щегленко присвятив рідним «Чорноморським новинам» до 100-річчя від дня заснування газети. «Дороговказ — правда, позиція — державницька, слово — мов засів» — так він визначив програму «Чорноморки». Журналіст пише: «Газета, як і вся країна, пережила більшовицький і комуністичний режими, руйнацію їхніх теоретичних догм та ідеологічних стереотипів, повалення тоталітарної системи і стала на шлях утвердження й розбудови незалежної України, обстоюючи головні її цінності — мову, історію, традиції, сприяючи демократичним та економічним перетворенням».
І це правда. Називаємо її лагідно «Чорноморочкою», бо це наша газета, якій ми довіряємо, яку ми любимо. Крім знаних журналістів, на її сторінках знаходять місце матеріали науковців, істориків, письменників, усіх, хто не байдужий до долі свого народу.
Валентин Щегленко був справжньою окрасою «Чорноморських новин». Хочеться, щоб якомога більше людей прочитали книжку «Гроно часу», подумали, який внесок кожен може зробити у розбудову України.
Велика подяка членам родини журналіста і письменника, які видали його твори. Вони того варті.
Усе-таки щаслива доля творчих людей: пішов у засвіти, а на землі залишив своє Слово, яке б’ється, пульсує, хвилює тих, хто пам’ятає автора, а може, й не був із ним знайомий. Бо Слово рухає суспільство, кличе до перемог.
Валентина СИДОРУК.
м. Чорноморськ.
СЛОВО — МОВ ЗАСІВ