За даними опитувань, 68,8% одеситів вважають себе українцями. Існує тенденція до повільного зростання цього відсотка — як-не-як, престижно належати до титульної нації! Однак це зовсім не означає, що така (здавалося б, відносно оптимістична і продержавницька) самоідентифікація мешканців причорноморського міста гарантує розвій української мови. Скоріше, спостерігаємо застій і навіть успішні контратаки.
Загалом Одеса демонструє неабиякі «успіхи» у відстоюванні совково-імперських ідеалів. Навіть тих, хто приїжджає з північної, україномовної частини області, вона відносно швидко асимілює. Приїжджі галичани, волиняни, поліщуки і подоляни здебільшого також пристосовуються до загалу. Жодної двомовності — одеситам потрібна лише російська! Україномовному сегменту існувати категорично не дозволено. Українській — виключно імітацій-но-декоративні функції.
Парадокс ситуації в тому, що мова в Одесі таки трохи нав’язується державою. Якби не імпульси з Києва — взагалі не було б нічого. Столиця заставляє хоча б імітувати відродження. Цьому одесити більш-менш навчилися. І водночас українська негласно заборонена на місцевому рівні. Оцей всесильний «місцевий рівень» чомусь беззастережно перемагає. Та воно й зрозуміло: будь-яке нав’язування є неефективним. Зате способів «м’якої» заборони є настільки багато, що передбачити результат боротьби двох тенденцій не складно.
* * *
Одеський блогер Сергій Бригар на основі особистого досвіду описав багато варіантів м’якого тиску на мову в причорноморській Пальмірі. Ось один з них.
«Вчора потрапив на цікаве свято: «відкриття туристичного знаку «Я люблю Молдаванку!». Людей, на око, зібралося більше двохсот. Частина з них тримала в руках зелені кульки. Загалом усі стояли щільно — які там два чи півтора метри?! Я походив трохи, поприглядався — жодної маски на обличчі так і не побачив.
А тим часом ведучі оголошували різні конкурси, за участь і перемогу в яких обіцяли подарунки — тут вам і поспівати, і пострибати, і помірятися силою. Суть одного з конкурсів мене вразила. Звучало це приблизно так: «Парни и девушки, мужчины и женщины, выходите все, кто хочет потанцевать со случайным партнером, мы вас перемешиваем, вы танцуете — и получаете свои призы, а победители... Ну, в общем, вы сами все увидите...».
Пандемія? Карантин? Переповнені міські лікарні? Маски? Соціальна дистанція? Ні, «в Одессе такого нет». А потім ведучий і каже: «А теперь я предлагаю вам придумать четверостишие, в котором будут слова «Одесса» и «Молдаванка». И прочитать его с нашей импровизированной сцены — за участие мы гарантируем бутылку «игристого», а за победу — и что-то поценнее».
Ну, це будь ласка! Дістаю телефон — швиденько пишу таке:
«На псевдокарантинній Молдаванці
Вся суть Одеси — танці, віршування —
Знову без масок і дистанцій
Ще день прожили як останній...».
Якби я це прочитав, мене б, напевне, освистали і чимось закидали (а може б, і не зрозуміли б, про що йдеться — не знаю), але психологічно я все одно був готовий прочитати. Бачу: всі, хто вирішив брати участь, підходять до якогось мужчини в тільнику, щось питають, він читає з їхніх телефонів... Здається, організатори побоялися, що знайдуться неадеквати, які, наприклад, напишуть щось із матюками, і вирішили перестрахуватися.
Підходжу, до мене звертаються:
— Здравствуйте, вы о чем написали?
— Добрий вечір. Написав про життя в наші неспокійні часи.
— А на каком языке вообще?
— Українською.
— Ой, вы знаете, лучше не стоит — это как-то... не по-одесски... Люди не поймут. Но время-то еще есть, может, вы по-быстрому переведете на русский?
— Ні, не хочу.
Бажання і сили сперечатись не було... Пішов».
* * *
М’яко, але діє. Може бути ще креативніший спосіб заставити співрозмовника перейти на російську.
Якось ми з приятелем спілкувалися з одеською бібліотекаркою. Розмова була цікавою, на історичну тему. Вона розмовляла російською, ми з колегою — українською. І жодних проблем! Але наша емоційна співрозмовниця час від часу підступно бомбардувала запитанням: «А можно, я буду говорить по-русски?». Ого… Яка креативна заява! Ну, звичайно ж, говори, ми ж іншої від тебе і не чуємо, але якось спілкуємося. Не було жодного натяку на протест з нашого боку. Але одеситка так хотіла, щоб ми перейшли на російську, що використала не такий уже й поганий аргумент зі свого арсеналу. Ще трохи таких «обстрілів», і ми б перейшли на «общепонятный». Це не пряма заборона, але один з ефективних способів тиску.
А ще україномовного можуть поставити на місце запитанням: «Вы из Одесской области? Из села, наверное? А какой район? У вас такая мова...». Як варіант: «Вы, наверное, из Тернополя? Такой красивый язык». Де тут заборона? Та завдяки масовості такого м’якого опору значної частини одеситів — воно діє. Не може не діяти!
От би повчитися Ірині Фаріон та іншим радикалам… Вони, здавалося б, роблять святу справу — захищають рідне, але чомусь так невміло. Множать ворогів і не факт, що додають друзів. А тут ледь не всеодеським консенсусом блокується державна мова, зате як делікатно! Комар носа не підточить.
* * *
Недавно вся Україна раділа з приводу того, що з гімназії №4 міста Одеси звільнили вчительку-шовіністку, яка завдала психічної травми маленькій україномовній одеситці. Учні заціпеніли від її крику: «Ану встань! Поднялась! Поднялась, я говорю!». Це прозвучало істеричним голосом наглядачки з нацистського концтабору.
Чому така лють? Ну, місцеву «патріотку» роздратувала горда відповідь дівчинки «так!» на запитання, чи спілкуються вони в родині українською. То що, наступного разу треба буде вибачатися за свою державну? Говорити притишено, соромлячись? А як це вплине на решту класу? На саму ученицю? Тут «педагогиня» трохи не розрахувала інтонацію, тому й вилетіла зі школи. Система дала збій. Але ж вона діє, ніхто її руйнувати поки що не збирається. І прикро, що люди так швидко заспокоїлися. Вся фейсбучна спільнота підштовхувала батьків дитини судитися з хамкою, але з цим уже є проблеми — свідчити проти вчительки ніхто не хоче. Чому? А тому, що є страх і є… всеодеський консенсус стосовно мови: «Не пущать!».
Щоб забезпечити успіх у боротьбі з повзучим сепаратизмом, необхідно створити потужний інтелектуальний підрозділ у складі одеського управління СБУ. Підійдуть люди з університетською освітою — мовники, соціологи, психологи…
Формула успіху проста: любов, толерантність, наступальність. Любити Одесу, толерувати російській, але не залишати жодного шансу «практикуючим» шовіністам. Скажете: дорого обійдеться подібний підрозділ? Російсько-українська війна, яка триває вже сьомий рік, показала, що відторгнення територій коштує в рази дорожче.
Сергій ЛАЩЕНКО.
УКРАЇНСЬКА В ОДЕСІ: ПРОБЛЕМИ ТА СПОДІВАННЯ