У середу український військовослужбовець Віталій Марків — після повного виправдання і звільнення з італійської в’язниці — повернувся в Україну. Кореспондентка «Радіо Свобода» (www.radiosvoboda.org) в Італії Наталка Кудрик зустрілася з ним і розпитала про те, що йому дозволяло не втрачати надії, про тюремний досвід, про ставлення до Італії, до журналістів та яким він бачить своє життя далі.
На волю 31-річний український нацгвардієць Віталій Марків вийшов після ухваленого 3 листопада Апеляційним судом присяжних у Мілані оправдального рішення — за відсутністю складу злочину.
За ґратами він провів три роки і чотири місяці. Йому інкримінували співучасть в умисному вбивстві у травні 2014-го двох іноземних журналістів на підконтрольній проросійським бойовикам частині Донеччини. Суд першої інстанції у Павії влітку 2019-го засудив Віталія Марківа до 24 років неволі. Сторона захисту та держава Україна подали апеля-ційну скаргу до міланського трибуналу, заявивши про абсолютну непричетність бійця до трагічного інциденту на війні та повну відсутність доказів його вини.
— Чи віриться, що ви вже на волі?
— Не віриться. Я готувався до найгіршого, але сподівався на найкраще. У мене було одне бажання та надія, щоб італійський суд дійсно відстоював правову сторону цієї справи. Якщо судді будуть дивитися об’єктивно на докази і відкинуть емоційну сторону справи, тоді є надія. На щастя, так і сталося. Правда перемогла!
— Ви сказали, що сталося диво…
— Справді сталося диво. Було дуже важко. Я реаліст по життю, вважаю себе оптимістом, бачу склянку напівповною, а не напівпорожньою. Та, будучи реалістом й оптимістом, одночасно я розумів складність ситуації. Розумів, це все не так просто.
— Ви залишаєте Італію, де росли і жили з 13 років. Що ви хотіли б сказати цій країні і її людям?
— Італія дала мені можливість відчути «європейськість», можливості демократичної країни.
Хоча, звісно, якщо брати до уваги мою ситуацію, то ці три роки ув’язнення показали мені й інший бік. Італія — це країна, яка дала мені освіту, дах над головою і показала, що таке життя у Європі. І засуджувати Італію через діяння окремих осіб я не буду. Це несправедливо.
Я ніколи не тримав зла, як ви слушно сказали, до італійського народу. Мене ж не італійський народ засудив. Так, засудження відбулося іменем італійського народу, але якщо запитати людей, чи вони всі погоджуються з рішенням суду... Думаю, ні.
— Якими будуть ваші перші слова, коли ступите на українську землю?
— Стільки всього в голові зараз… Вже в дорозі додому подумаю. Віддамся емоціям. Те, що маю на серці, я цей меседж передам Україні.
— Чи став для вас уроком цей тривалий тюремний досвід?
— Так, перебування у тюрмі — це окремий урок. Коли ти втрачаєш усе і залишаєшся ні з чим, починаєш звертати увагу на ті речі, яких раніше не помічав.
На Майдані я навчився цінувати жертовність, ту волю і наснагу, яку проявляв український народ, незважаючи на перешкоди. На сході України, на війні, я навчився цінувати чоловічу дружбу. Йдеться про моїх побратимів, які, попри все, не залишили мене в тюрмі, писали мені листи, були готові приїхати і свідчити на суді. Це давало мені надію, що я не один.
Я звернуся до грецької міфології — або зі щитом, або на щиті — ми своїх не залишаємо. Я був упевнений у побратимах, що вони мене не залишать чи на полі бою, чи у в’язниці.
— За ці три з половиною роки що виявилося найважчим для вас в ув’язненні?
— Якщо говорити про італійське законодавство, то теоретично людина вважається невинною до третьої стадії її засудження. Та насправді це не так. Тільки-но ти переступаєш поріг в’язниці, то все — твої права, ким ти був — стає другорядним.
І входити у ці рамки для людини дуже важко. Особливо цивільним.
Для військового трохи по-іншому, ми звикли до дотримання правил, виконання наказів, дисципліни.
Я був в одній із найбільших в’язниць Ломбардії. Там сиділи засуджені за тяжкі злочини. Мене помістили на поверх з обмеженими правами.
— Яким був день у в’язниці?
— День у тюрмі залежить від самої людини, того, як ти сам собі його організуєш. Починаєш свій вільний час пристосовувати до тамтешніх умов.
Буду відвертим, чого не бракує у тюрмі, то це вільного часу. Й альтернатива така: або ти мусиш себе чимось зайняти, або просто дуріти.
Мені забороняли ходити в бібліотеку. Усі книжки, які я там читав, отримував завдяки моїй дружині Діані та моїм рідним. Вони передавали мені різну літературу, і на патріотичну тематику теж. Я прочитав Василя Шкляра «Чорний ворон».
Ще я підтримував фізичну форму, щоб відповідати образу військовослужбовця.
— Стосовно вашого образу. Ця коротка стрижка і невелика борідка у декого в Італії викликала асоціації з образом «бритоголового нациста», радили змінити за-чіску. Мовляв, це могло позитивно вплинути на суддів. Ви такий look обрали самі?
— Я нічого не вибирав, я завжди носив таку стрижку, брився наголо, а борідку вже відпустив з часу вступу до Нацгвардії України.
Наш генерал Сергій Кульчицький (Герой України, генерал-майор, начальник управління бойової та спеціальної підготовки Головного управління Національної гвардії, загинув разом з одинадцятьма бійцями 29 травня 2014 року внаслідок влучення ПЗРК терористів у вертоліт МІ-8 біля Слов’янська. — Авт.) сказав тоді: «На присягу повинні бути всі вибриті, а потім на фронті вже робіть, як хочете».
Ми дали собі обіцянку, що поголимо бороди вже після перемоги.
— Як журналістка не можу не запитати, яким є тепер ваше ставлення до медіа? Адже одні зіграли негативну роль у вашому житті, інші навпаки — допомагали вийти на волю…
— Я до журналістів ніколи не ставився вороже, ще з Майдану. Я вважаю, що і завдяки журналістам, які, ризикуючи своїм життям на Майдані, висвітлювали ті події, і була досягнута перемога. Саме завдяки журналістам я дізнавався новини з Києва. Журналісти відіграють величезну роль у поширенні правдивої інформації.
Ну а те, що відбулося зі мною… Не можна за діями кількох судити про всіх інших.
Я принципово не називаю імені особи, яка написала статтю про мене. (25 травня 2014 року журналістка Іларія Морані написала статтю для Corriere della Sera, на основі якої італійські слідчі вийшли на Віталія Марківа. — Авт.). Але є приклад українських та закордонних журналістів, які писали правду і зацікавилися: якщо він такий, як його хочуть представити — «запеклий ворог журналістів», то чому тоді факти не відповідають цьому?
Медійники почали цікавитися мною. Це була величезна і складна битва за правду! За точну інформацію! Ми бачили, як викривлювали інформацію про ті події, продукуючи фейкові новини. Тут, швидше, йдеться не про журналістів, а про моральну поведінку конкретної людини.
— За вашою історією стежили і молоді люди в Україні. Які поради ви б їм дали тепер?
— Боротьба триває до того часу, поки ти продовжуєш боротися. Не можливо зламати людину, яка продовжує свою боротьбу! Лише коли здаєшся, опускаєш руки, все закінчується, боротьба спиняється і наступає поразка.
Тому молодому поколінню та всім, хто має мрії, я раджу не відчувати меншовартості. Хто не поважає себе самого, йому буде важко цінувати когось іншого. Слід ставити перед собою цілі і не здаватися ніколи, йти до них. На складному шляху будуть перешкоди, будуть люди, які будуть тебе відмовляти. Будуть казати, що ти — маленька людина, що від тебе нічого не залежить, що ти лише «одна крапля». Але, як показує практика, об’єднання творить силу, це наче краплі води, які спускаються з гори, набирають потужності і пробивають скелі.
— Чи повернетеся колись в Італію?
— Думаю, так. А чому ні? Звісно, я спочатку запитаюся, чи дійсно на мене не відкрили ще одну видуману справу (посміхається). Я вважаю себе повністю виправданим у цій справі. Я завжди казав, що не винний, не вчинив ніякого злочину, і правда перемогла.
В Італії живуть мої рідні, тут — українська діаспора, яка дуже підтримувала і мене, і мою сім’ю. Без їхньої величезної підтримки звільнення було б неможливим.
— Які ваші плани на майбутнє? Зокрема, чи є наміри зайнятися політикою?
— Це такі речі, про які треба ретельно думати. Я — чинний військовослужбовець України.
Моя дружина бачила вогонь у моїх очах, коли я щодня збирався на службу, бо я пишаюся тим, чим займаюся, я пишаюся тим, що можу носити військову форму.
Я хочу не лише захищати свою країну, а й робити те, чим пишалися б мої рідні. Я збираюся продовжувати свою військову кар’єру.
Моє майбутнє — лише в Україні! Вона мені дала вогонь, який розпалював мою гордість, коли я бачив жовто-синій стяг.
ВІТАЛІЙ МАРКІВ: «НЕ МОЖНА ЗЛАМАТИ ЛЮДИНУ, ЯКА ПРОДОВЖУЄ БОРОТЬБУ»