Те, що пережила українська мова за останні півтора століття, окреслити коротко неможливо. Найбільших успіхів у нищенні нашої мови досягли московсько-сталінські окупанти України. Російська й большевицька імперії цілком обґрунтовано вбачали в українстві ворога, якого можна було лише знищити. Тож українська мова стала об’єктом поступового розкладу й нищення.
Прикриваючись від світу ідеологічною ширмою, ніби українці та й інші народи в Радянському Союзі вільно розвивають свої культури і мови, окупанти насправді знищували українську та інші мови найпідступнішими методами. Ці методи починалися зі знищення знавців української мови, заміни їх «навченими» у державних освітніх закладах, де викладали спотворену і пристосовану до мови окупантів бутафорну українську. І всю потугу імперську було скеровано на мету, яка одна тільки могла спинити опір нормальної людської натури політиці, скерованій на витворення маси, а не народу, населення, а не людності, і, зрештою, на створення так званої радянської людини.
Найвлучніше з цього приводу висловився Юрій Шевельов. Він писав: «Урядове втручання взагалі, а в даному разі з боку уряду, опанованого росіянами, — у внутрішні закони мови було радянським винаходом і новиною. Ні поляки, ні румуни, ні чехи до того не вдавалися, як не вдавалася царська адміністрація дореволюційної Росії. Вони всі обмежувалися на заходах зовнішнього тиску: забороняли вживання української мови прилюдно, цілковито або частково, накидали державну мову через освітню систему; зваблювали українців своєю культурою й можливістю кар’єри; переселяли їх на неукраїнські території, а українські землі заселяли членами панівної нації тощо. Поруч цих «клясичних» метод радянська система встановлює контроль над структурою української мови: забирає певні слова, синтаксичні конструкції, граматичні форми, правописні і орфоепічні правила, а натомість пропагує инші, ближчі до російських або живцем перенесені з російської мови…».
Наслідки? Кремлівським недоумкам нічого не вдалося створити, але нашій мові вони завдали серйозної шкоди. І цього, на жаль, не бачать і не усвідомлюють деякі сучасні літератори та літературознавці, мовознавці та науковці, не кажучи вже про так звану еліту нації. Більшість цієї публіки живе ілюзіями, дбаючи про свої гаразди — бізнеси, посади, премії, гонорари, а доля мови — тобто доля народу — їм не в голові. Адже як можна зрозуміти таку ситуацію, коли мова торгівлі, друкованих і електронних засобів інформації (саме тих, що масові), книжок, дитячих садочків, шкіл та вишів, пошти, телеграфу, телефону й транспорту (крім метрополітену), спортовців, військовиків і парламенту часто є російською або спотвореною (суржиком). Сумні-ваємося, що хтось об’єктивно вважає таке природним…
Ось ще декілька думок великих українців. «Без свого слова не буде своєї культури і нічого свого», — писав Святослав Караванський. А педагог Кость Ушинський колись мовив: «Раби — це нація, яка не має слова». Чи не на виховання саме такої нації скеровано зусилля деяких офіціозних філологів? Незабутній Олесь Гончар писав, що «…мова — моральне здоров’я Нації». Про яке здоров’я, мало того, мораль може йтися, коли духовні нащадки імперських комендантів «ісконно русскіх дальнєвосточних городов» готові на все, аби залишити мову рідного народу у пастці чужинецького правопису?
Але, попри це багатовікове нищення української мови, у нашому народі з’являлися видатні українці, які впродовж свого життя боронили рідну мову і слугували прикладом для прийдешніх поколінь. До числа таких подвижників належав видатний мовознавець, борець за незалежну Україну Святослав Караванський, людина, яка перебувала у таборах ҐУЛаґу майже 31 рік, але залишилася незламною.
Так склалося, що нам пощастило спілкуватися з цією людиною впродовж тривалого часу. Один з авторів (В.Ш.), працюючи з колегою Володимиром Козирським над складанням словників з природничих наук, потрапив у поле зору Святослава Караванського (хоча він на той час уже перебував за межами України). Певно, його цікавість до нас була зумовлена тим, що ми намагалися укладати словники зі збереженням напрацьованої за часів становлення Української академії наук бази та ще й використали правопис — 1929 року. Святослав Караванський тоді займався ґрунтовною працею — укладанням словника рим української мови і заохочував нас до вирішення питання про його видання в Україні. До останніх днів його життя ми активно спілкувалися з ним електронною поштою та й телефоном. А нині можемо лише бути вдячним долі, що мали можливість знати цього видатного українця, незламного борця за Україну.
Народився Святослав Караванський 24 грудня 1920 року в Одесі, в українській родині. Батько Йосип закінчив у Києві полі-технічний інститут, любив рідну пісню і рідне слово. Як згадував згодом Святослав, «співочий грім батька і досі лунає в моїх вухах». Батьки переїхали з Києва до Одеси після справи Спілки визволення України та двох арештів. Його сестра та брат народилися ще в Києві. Батько якийсь час працював на різних посадах нової української влади у часи «золотого десятиріччя». Мати, Пелагея Юхимівна, була козацького роду, походила з Козельця Чернігівської губернії, мала церковнопарафіяльну осві-ту (4 класи). Запізналися батьки у Києві. Дід Григорій по батьковій лінії був до революції дяком, тож сина Йосипа послав навчатися до Київської семінарії, але хлопця захопила техніка, і він потай покинув семінарію і подався до політехніки. Правда, це не минулося хлопцеві: батько перестав йому допомагати. Цю місію прийняла на себе мати Святослава, і той закінчив навчання 1914 року.
«Батьки мої спілкувалися українською, і згодом, уже в 20-ті роки, батько не раз говорив до мами українською», — згадував Святослав, але все ж вважав рідною мовою російську. «Проживали батьки в комунальній квартирі: шість родин на одну кухню, один на всіх туалет… Звичайно, за таких умов всіляке траплялося, і нерідко на нашу адресу можна було чути епітет «петлюрівці»…».
Школу Святослав закінчив 1938 року. Навчання велося російською, української мови як окремого предмета не було, діти українських батьків спілкувалися між собою російською. 17-річний Святослав часто ходив на Привоз, щоб слухати живу українську мову, а потім… і сам заговорив українською, про що свідчить запис у його щоденнику.
Після закінчення школи юнак пішов батьковою дорогою (батько для сина був ідеалом) — вступив до індустріального інституту. Крім того, з 1939 року навчався на заочному відділі інституту чужоземних мов. Хлопець ще у шкільні роки почав писати вірші й оповідання. Навчаючись в інституті, Караванський робить перші спроби перекладу, мріє стати літератором. 1940-го Святослав залишає інститут і добровільно йде до війська, щоб відслужити і вступити на філологічний факультет університету. У липні 1941-го його частина потрапила в оточення німецьких військ у Західній Білорусі.
Уникнувши полону, Караванський повертається на початку 1942 року до Одеси, вступає на літературний факультет університету, де зближується з гуртком української молоді, організовує українську друкарню «Основа», прибуток із роботи якої віддавав українському театру. Його починає переслідувати румунська поліція, а з приходом визволителів з’ясувалося, що його дії трактуються карним кодексом як «буржуазний націоналізм». 1945-го військовий трибунал Одеського військового округу засудив Караванського до 25 років позбавлення волі. Відбував покарання в радянських концтаборах: будував залізницю, добував золото на Колимі, рубав ліс коло Магадана, будував магістраль Тайшет—Лена, шив одяг у Мордовії. Після смерті Сталіна умови в таборах трохи пом’якшали — він почав займатися літературою, а 1954-го почав роботу над фундаментальною працею — «Словником рим української мови». Згодом умови були ще пом’якшені, тобто найвищий термін перебування в тюрмі вимірювався не 25-ма, а 15-ма роками. Це дало можливість Караванському отримати звільнення.
Тож він приїздить до Одеси. Тут його чекала Ніна Антонівна Строката, знайома Караванського ще з часів окупації, коли вона навчалася у медичному інституті. Тепер вона була медичним працівником, мала власну квартиру. Вони одружуються, і він отримує прописку в Одесі, працює на різних роботах.
Надзвичайно важкою, цікавою і світлою була доля двох Правдолюбців і Страстотерпців часу нашого — Ніни Антонівни Строкатої та її чоловіка — Святослава Йосиповича Караванського.
Обоє народилися в Одесі, у родинах інтеліґентів, обоє в юності перейнялися і загорілися любов’ю і пієтетом до України, і як наслідок — успадкували долю своїх попередників у цій любові: Івана Липи, Юрія Липи, акад. Михайла Слабченка, Тараса Слабченка, Андрія Ніковського, Івана Луценка, Сергія Шелухина та ін.
Імперія зла і кривди, виконуючи свою диявольську місію експансії на всі навколишні землі, винищувала всіх, хто ставав супроти неї, хто відстоював незалежність і свободу свого народу.
Так само вона чинила і з цими двома сміливцями.
1962 року Святослав Караванський вступає до Одеського університету на філологічний факультет (заочна форма навчання). Він інтенсивно працює на літературній ниві: завершує роботу над «Словником рим української мови», пише поезії, фейлетони, гуморески, перекладає з англійської роман Шарлотти Бронте «Джейн Ейр», здійснює 12 перекладів поезій Байрона, перекладає також Шеллі, сонети Шекспіра, Кіплінга. Водночас разом із довіреними друзями (Олексою Різниковим та багатьма іншими) починає збирати українські книжки для Кубані — тамтешні мешканці прагнули їх читати, бо вони ведуть свій рід від козаків-запорожців, їм потрібно знати свою українську мову. Це був чудовий спосіб агітації за українську мову.
Святослав Караванський вважав, що «першим поверхом» української культури є затвердження справді українського правопису, видання десятків словників: правописних, синонімічних, орфоепічних, термінологічних, перекладних. Тільки після цього можна будувати «вищі поверхи». За чотири роки вчений надрукував у журналах понад 200 етюдів з біографії слів, 7 фундаментальних розвідок про мовну культуру, підготував книжку «Біографії слів».
Насунулися сумні 1960-ті. Караванський пише листа до генерального прокурора УРСР Глуха з проханням притягнути до кримінальної відповідальності міністра вищої та середньої освіти Даденкова за зволікання з відновленням ленінської політики українізації, потоптаної Сталіним у 1932—1933 роках. 1965-го Караванський адресує такі ж листи першому секретареві ЦК Польської об’єднаної робітничої партії Гомулці та першому секретареві ЦК Компартії Чехо-Словаччини Новотному. Результатом стало те, що 13 листопада 1965 року в Аркадії Караванського було знову заарештовано. Генеральний прокурор СРСР Руденко висловився так: «…Поскольку нє стал на путь ісправлєнія — забрать досіживать срок 25 лєт».
Проте Караванський не перестає боротися. Вже у тюрмі він пише викривальну статтю про розстріл польських офіцерів у Катині. Співкамерники, які виявилися свідками тієї трагічної події, розповіли йому, що стріляли не фашисти, а радянські солдати за наказом Кремля. Листа з цією статтею перехопили, тож його у 1969-у просто у тюрмі засудили до 10 років ув’язнення і суворих таборів. 1971-го «за антирадянську агітацію» засудили і Ніну Строкату. Саме тоді, коли її везли у столипінському вагоні (Ніну — в Барашево, Святослава — в Сосновку), і сталася їхня неймовірна зустріч.
Святославе?! Невже!? Чи мариться це твій голос? Живий... отут?! Ніно?! Ти?! — в грати білими пальцями і чоло об холодний прут...
Вона відбула чотири роки мордовських таборів. Після звільнення Ніну Строкату не пустили в Україну, тож мешкала в Тарусі (150 км від Москви) до 1979-го, коли, нарешті, після 31 року неволі звільнили та відправили до Таруси Святослава Караванського. Згодом їх обох депортували, позбавивши громадянства і не давши дозволу відвідати Україну та попрощатися з могилами рідних. Їхній шлях прослався на Москву—Відень—Вашингтон. Рідний брат Караванського Ігор зрікся Святослава, що свідчить про страшну атмосферу, яка панувала тоді в радянському суспільстві.
У США Караванські поселилися в Дейтоні, працювали на українському радіо, у газеті «Шлях перемоги». Дружина Караванського Ніна впродовж майже двох десятиліть вела колосальну роботу задля визволення України. Ніна Антонівна була однією з перших засновниць Української Гельсінської групи 1976 року, співавтором багатьох документів групи, її закордонним представником, почесним членом Об’єднання українських православних сестрицтв, вела в журналі «ВІРА» «Сторінку Ніни Строкатої», до кінця днів своїх, незважаючи на хвороби, захищала права українців у всьому світі.
2 серпня 1998 року вона померла, а Святослав Караванський продовжив далі оборону Слова. Він став видатним науковцем, видав десятки унікальних книг з мовознавства. Це неоціненний скарб і керівництво до дії багатьом поколінням українців. Ось перелік лише кількох фундаментальних словників та праць визначного мовознавця: «Російсько-український словник складної лексики», який містить близько 40 тисяч перекладів російських слів, граматичних форм та ідіом; «Словник рим української мови»; «Практичний словник синонімів української мови», в якому близько 20 тисяч синонімічних рядів (вийшов у п’яти виданнях); мовознавчі праці «До зір крізь терня, або хочу бути редактором»; «Секрети української мови» — популярна розповідь про самобутні риси української мови, а також його проза, поезія, переклади, гумор і публіцистика у виданнях «Книга-журнал одного автора», а ще книга «Звідки пішла єсть московська мова, або шила в мішку не сховаєш» (про походження мов). І остання книжка Святослава Караванського, видана вже після його відходу у кращі світи у віці майже 96 років (не дожив до цієї дати лише сім днів). Книжка має назву «Ідіотизми сталінської ярижки у державній мові України», вона стосується стану української мови після лінгвоцидних експериментів Москви щодо «наближення» нашої мови до мови окупантів. Зазначимо, що більшість книжок Святослава Караванського видавалося львівським видавництвом «БаК», керівником якого є Орест Коссак.
Вранці 17 грудня 2016 року у Балтиморі (США) серце Святослава Караванського — Оборонця Слова — зупинилося. Поховали Караванського на цвинтарі у Савт-Бавнд-Бруку. «Його смерть сколихнула всіх чесних українців, — написав у статті однокурсник, політичний в’язень, дисидент Олекса Різників про свого побратима. — Нарешті багато хто зрозумів, ким був цей твердий, непоступливий, не переможений імперією чоловік, як він любив Україну, скільки зумів дати їй, не вимагаючи від неї нічого. І в тім, що вона встає з колін, є і його величезна заслуга. Берімо приклад з таких Героїв України! І вічно ми будемо з нею…».
24 січня 2017 року у столиці України відбувся вечір пам’яті видатного Українця Святослава Караванського, на якому спогадами про нього й роздумами ділилися відомі соратники-друзі звитяжця, письменники, науковці та видавці.
Пам’ятаймо й ми цього славетного українця, який віддав усе своє життя (майже столітнє!) боротьбі за найважливіше для народу — його Мову, бо
…Кинути слово, щоб бомбою стало, Кинути слово, щоб мури трясло, Кинути слово, щоб всіх хвилювало, Кинути слово — моє ремесло.
Уважаемый посетитель, Вы зашли на сайт как незарегистрированный пользователь. Мы рекомендуем Вам зарегистрироваться либо войти на сайт под своим именем.
В ОБОРОНІ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВА