Мій батько Волович Іван Пилипович був заможним господарем на Херсонщині. За часів непу мав троє коней, пару волів, дві корови та повний двір всякої живності — вівці, свині, птиця. Обробляв свій земельний наділ — 22 десятини (у Таврії такі наділи мали всі селяни, незалежно від складу сім”ї). Наймитів не тримав — обходив господарство силами своєї сім’ї. Лише в жнива спрягався з кимсь із родичів, бо для обслуговування косарка потребує двох. Молотили кожен собі. У ті часи в нашому краї молотили хліб висіченими з каменю восьмигранними котками, що їх волочили по току двоє коней. Хто мав молотарки, радянська влада конфіскувала їх і передала новоствореним радгоспам.
Так було до кінця двадцятих років, коли Сталін, скасувавши НЕП, розпочав наступ на заможних селян-хліборобів з метою їх ліквідації. Селянам почали доводити непосильні плани хлібоздачі, за невиконання яких їхні господарства розпродували ніби за борги. У 1929 році батькові, як і всім заможним господарям, сільрада довела так званий план до двору, за яким селяни мусили здавати державі весь урожай. Фактично це була прод-розкладка часів громадянської війни. Батько виконав той план, здавши майже все зерно, не залишивши навіть на посів. Тоді сільрада довела йому ще один такий план, який він не зміг виконати, бо хліба не лишилось і на харчі. За це батька засудили на три роки позбавлення волі, а його господарство — коней, корів, іншу худобу та все майно — сільрада розпродала з торгів за безцінь.
Після засудження батька нашу сім’ю вигнали з хати, все хатнє добро пограбувала сільська голота. Спасибі, добрі люди із села Новоєлизаветівки дали нам притулок. Але нам не було чого їсти і чим топити. Рятував нас від голоду материн батько, мій дід Пантюха, який жив на хуторі Затолоки за чотири кілометри від нашого хутора Воловичі. Він забрав мене до себе, а матері з дітьми допомагав харчами. На тому хуторі теж поселились переселенці, утворивши селище Новопетрівка. Там відкрили початкову школу, і я ходив у другий клас.
Мій дід Пантелій Петрович Лобач (дід Пантюха) був не багатим, але справним господарем. На той час, коли я у нього жив, він мав двоє коней, корову, десяток овець та весь потрібний реманент у селянському господарстві. За соціальним станом вважався середняком. Його поважали селяни, навіть обрали головою першого ТСОЗу — товариства спільного обробітку землі, попередника колгоспів. У діда не було синів, лише дві дочки — наша мати Неоніла та її сестра, наша тітка Пріська. Видавши дочок заміж, він узяв на виховання двох малолітніх дітей свого померлого брата — Катерину та Василя. У 1926 році Катерину видав заміж, а Василя сподівався зробити спадкоємцем свого господарства. Діда не розкуркулювали, та коли вивозили на заслання, забрали і його. Ось як це відбувалося.
Одного лютневого дня 1930 року до діда в гості приїхали мої сестри — Марія із своїм чоловіком Іваном (вони щойно побралися) та Надя. Іван був ще одноосібником, мав доброго коня, і вони приїхали на санях. Коли гості трохи зігрілися з морозу, бабуся Клатька (так дід називав бабу Клавдію Прокопівну) заходилася готувати обід. Вона вийняла з печі казан з борщем, таким смачним та запашним, який лише вона вміла варити. Не встигла баба подати на стіл, як у хату ввалились троє в кожухах та валянках: двоє озброєних міліціонерів і якийсь начальник у цивільному.
— Хто тут господар? — запитав начальник.
— Я, — відповів дід.
— А це що за люди?
— Це мої гості.
— Хай гості ідуть додому, — сказав начальник. Коли сестри та Іван вийшли з хати, начальник, пильно подивившись на діда, спитав: — Скільки вам років?
— Шістдесят два, — відповів дід.
Один з міліціонерів тихо сказав начальнику:
— Нічого, ще пилятиме ліс.
Тоді начальник наказав дідові потепліше вдягатися, брати харчів тижнів на два, запрягати коней, їхати з ними. Дід Пантюха все зрозумів, переодягся у святковий одяг: надів нові чоботи, кожуха і шапку. Баба теж одяглася, поклала в мішок кілька буханців хліба та сало. В інші мішки набрала пшона і борошна.
Помітивши, що я не вдягаюсь, начальник спитав:
— Чий це хлопець?
— Мій онук. Його мати живе в Лизаветівці, — сказав дід.
Начальник повернувся до мене:
— Ти, хлопче, залишайся — завтра підеш до матері.
Перед тим, як піти з хати, дід перехрестився на ікону, а мені сказав:
— Прощай, Альошко. Розкажи матері, що нас забрали.
Бабуся теж перехрестилася, поцілувала мене і заплакала. Всі вийшли у двір, дід з бабою вмостились на возі, Василь сів за кучера і в супроводі міліціонерів поїхали з двору. Назавжди.
Я пішов за возом. На вулиці вже стояв десяток возів з сім’ями хуторян — Затолоків та Лобачів. Малі діти плакали. Було багато міліції. Коло возів зібрався чималий натовп переселенців. Вони похмуро дивились на те, що діялося, перемовлялись між собою. Жінки витирали сльози. Хтось сказав, що їх повезуть на Соловки (тоді всяке заслання називали «Соловками»). Якийсь дядько висловив припущення, що їх у Горностаївці посадять на баржі, відтягнуть на середину Дніпра і потоплять. Від тих розмов мені стало моторошно: чим завинили ці люди та мої дідусь і бабуся?
Невдовзі пролунала команда, і валка возів, навантажених куркулями та їхніми дітьми, рушила під охороною кінної міліції. В натовпі почулось жіноче голосіння, мене теж душив плач. Люди довго дивились услід односельцям, які поїхали на довічне заслання своїми кіньми, на власних возах…
Коли люди почали розходитись, я повернувся до дідової хати. Поївши досхочу гарячих вареників, поліз на піч і вмостився спати. Не встиг задрімати, як до хати увірвались кілька комнезамівців на чолі з Кузьомкою, місцевим бідняком, що жив через один двір від діда Пантюхи. Засвітивши світло, вони вчинили грабіж: тягли із світлиці рядна, ковдри, подушки, рились у бабиній скрині, виносили з хати стільці, лави, посуд. Побачивши мене, один з них поцікавився: що за один? Кузьомка відповів, що я онук діда Пантюхи, і наказав залишити мені подушку, ковдру і ряднину. На подвір’ї творилось те саме: забирали з хліва овець, поросят, які несамовито верещали, курей, гусей, качок. За одну ніч розтягли все дідове господарство, яке він наживав тяжкою працею увесь свій вік. Подібне творилося в усіх інших дворах, господарів яких вивезли.
Коли комнезамівці пішли і в дворі затихло, я вкрився ковдрою й заснув. Пізно вночі мене розбудило голосіння: якась жінка плакала в темноті, примовляючи: «Ой таточку, ой мамочко, що з вами тепер буде?!.». Мені зробилося страшно, я натягнув на голову ковдру і причаївся. Прислухавшись, упізнав по голосу тітку Пріську, материну сестру. Скочив з печі, кинувся до неї. Вона пригорнула мене й продовжувала голосити…
Виплакавшись, сказала:
— Ходімо, дитино, до мене. Переночуєш, а завтра підеш до мами.
ЛІКВІДАЦІЯ «КУРКУЛІВ»
