З ПАНДЕМІЄЮ ВПОРАЮТЬСЯ. З НАСЛІДКАМИ — НАВРЯД

Отже, головна подія року. Ніхто не сумнівається — всесвітньо значущою подією є пандемія вірусу COVID-19. Вона однаково вплинула на те, з чим зіткнулося більшість країн і народів планети. Однак у різних куточках світу виникли неоднакові проблеми. Різного масштабу і різної складності.

КОНТУРИ НОВОГО СВІТУ
Не варто сподіватися на те, що за допомогою створених і запущених у виробництво вакцин вдасться швидко впоратися зі всесвітньою заразою. Але навіть якщо вдасться, шкода, завдана людству пандемією, непоправна. І йдеться не тільки про мільйони людських жертв. Державні структури, суспільні відносини, світова економіка та політика не зможуть повернутися до колишнього стану.

Багатьом політичним лідерам поки що це не очевидно. Вперто, із завзятістю вони намагаються діяти так, наче мова про сезонне захворювання. Знайдуть лікування — можна перезапустити постраждалу економіку, виправити помилки в управлінні і жити, як жили. Не вдасться. Перше, з чим зіткнеться правлячий клас у різних країнах, — це падіння довіри з боку зубожілого населення до тих, хто не зумів вчасно й ефективно відреагувати на кризу.

У найуспішнішій і найбагатшій країні світу — Сполучених Штатах — довіра до істеблішменту і до пандемії ослабла настільки, що 45-м президентом чотири роки тому став Дональд Трамп. Одним із його гасел була боротьба із закостенілою вашингтонською бюрократією. Трамп, незважаючи на брехливість, грубість і необдуманість дій під час свого президентства, переміг би і зараз, переобрався на другий термін, якби пандемія не завдала удару по економіці США, а відтак і по політиці.

Чи зможе Джозеф Байден відновити довіру американських громадян до Білого дому — велике питання, але упущеного не повернути. Кількість хворих і померлих від ускладнень корона-вірусу в США б’є всі рекорди. Неминучі локдауни не дозволять швидко відновити економіку, а вибори 47-го президента через чотири роки, вочевидь, теж стануть виборами протесту. Але протести в країні зі стійкою демократією дуже відрізняються від протестів у країнах з демократією нестійкою, а такі протести ще попереду.

Наразі соціальні буревії стримує карантин, але тільки-но ослабнуть обмежувальні заходи (а вони ослабнуть, не залежно від успіху в боротьбі з пандемією), збіднілі громадяни вийдуть на вулиці. У кращому випадку вони доб’ються перевиборів і приведуть до влади безвідповідальних радикалів. У гіршому — протести очолять ідейні фундаменталісти, і частина Європи в полі-тичному сенсі перетвориться на Іран, а Латинська Америка — на Венесуелу.

Найменше від наслідків пандемії постраждають авторитарні і тоталітарні режими. У країнах стійкого «політичного локдауну» в найближчій перспективі не зміниться нічого. Більше того, в економічній галузі вони отримають значну перевагу, яку, до речі, отримують уже зараз. При середньому падінні ВВП у світі на 12% у КНР, наприклад, спостерігається п’ятивідсоткове економічне зростання.

Результатом посилення економічних позицій одних держав і втрати позицій інших стане й нова політична карта світу. Той український лідер, хто вгадає її контури хоча б приблизно, забезпечить нашій країні світле майбутнє.

НАМ ПРО СТРАТЕГІЮ ДУМАТИ НІКОЛИ
У році, що минає, Україна зіткнулася з обставинами, коли не було часу і бажання думати про стратегію на перспективу. З початку 2020-го доводилося борсатися, щоб не потонути, вирішуючи одномоментні завдання. Боротьба з пандемією коронавірусу була тільки одним і не найважливішим із цих завдань. А найважливішим, як і в 2019-у, залишалося завдання з підтримання рівня довіри до чинного президента Зеленського, його рейтингу, який почав повільно, але впевнено падати.

Заради цього завдання відправлялися у відставку міністри, потім — Кабмін Гончарука цілком. Потім — керівництво Національного банку України на чолі з Яковом Смолієм. Стовідсотково свого генерального прокурора Руслана Рябошапку міняли на стоп’ятдесятвідсоткову свою Ірину Венедиктову, а нерозлучного друга президента — голову офісу Андрія Богдана — на ще більш нерозлучного Анд-рія Єрмака. Кадрова свистопляска торкнулася топ-чиновників усіх рівнів. Цьому нема пояснень, крім того, що глава держави не знає, куди веде країну і чого від чиновників хоче.

Заяви про те, що в Україні проводяться реформи, що йде боротьба з корупцією і що влада бореться з олігархами, не можна приймати всерйоз. Упродовж 2020 року в результаті «реформ» прокурорсько-судова мафія стала ще згуртованішою, антикорупційна система Конституційним Судом зруйнована, а вплив олігархів на економіку та політику країни став набагато відчутнішим. То чи треба дивуватися, що рейтинги президента в таких умовах падають?

Окрема тема в загальному сенсі довіри населення до глави держави — воєнна. Неоголошена війна Росії з Україною триває майже сім років. Хоча шостий президент України відповідальності за те, що відбувалося із 2014-го по 2019-й, не несе, вкрай необачно з його боку було обіцяти, що, припинивши стрілянину на лінії зіткнення, вдасться в майбутньому вирішити хоча б проблему ОРДЛО. Не кажучи вже про російську агресію загалом.

Економічні та фінансові провали можна, врешті-решт, видати за досягнення. Падіння ВВП в країні за останній квартал 2020-го, за різними оцінками, становить від трьох до п’яти відсотків, що на тлі сусідів виглядає як успіх. Фінансового колапсу наприкінці року завдяки зовнішнім позикам вдалося уникнути. Вдалося уникнути і різкого падіння курсу гривні. Але війна — то щось інше. Якщо нема мирного договору, вона триває. І загибель кожного воїна — провина глави держави.

У році, що наближається, воєнні і мирні проблеми, швидше за все, зіллються в одну. Чи варто в умовах кризи мовчазно підтримувати владу, очолювану людиною, яка не визнає помилок і не вміє реагувати на виклики? А якщо не підтримувати, то чого вимагати? Якби парламентсько-президентська республіка у нас існувала реально, а не на папері, варто було б домагатися дострокового розпуску парламенту і нових виборів до Верховної Ради.

Але скажемо прямо: на відміну від США, демократія в нашій країні нестійка. Іспиту протестних виборів Україна може не витримати.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.