Всі ми — принаймні ті, хто цікавиться традиційною українською культурою, народною творчістю, — чули таке словосполучення: «лялька-мотанка». І, звичайно ж, знаємо, що це таке. Мабуть, що й бачили не раз.
Насправді ж усе тут виглядає інакше. Українська лялька, образно кажучи, до невпізнання замотана в різноманітні спекуляції та вигадки, а її історія і буття оповиті всілякими домислами та міфами. Все це йде від поверховості знань, вірніше — від незнання, а відтак продовжується профанаціями та примітивізмом. Властиво — в руслі нинішніх тенденцій до спрощення, утилітарного, споживацького сприйняття явищ та споконвічних традицій нашої культури — якщо не під виглядом нестачі коштів, то вже точно від неосвіченості тих, кому ми самі надали право вирішувати. У висліді ж маємо спрощені уявлення, від яких багато що треба вичищати, як від нарослої шкаралущі, щоби дістатись правдивої автохтоніки, себто — справжности. Але про це — вже якось іншим разом.
Отже, неправильний це термін — лялька-мотанка, помилковий. Нема такого поняття в українській культурі. (Так само, між іншим, нема й такого поняття, як вишиванка, — це, знов-таки, вигадка). А що ж є насправді? А є народна лялька, те, що ми називаємо фольклором. Так само, як народна пісня чи танок, народна казка, народна парсуна козака Мамая… Себто — народна творчість. Відтак і в кожному регіоні (хоча правильніше буде казати: в кожнім краю) побутує своя народна лялька. Відповідно до всіх його особливостей — природних, національних та ментальних, з його давніми традиціями, адже вік народної ляльки обчислюється тисячоліттями.
Та от біда — й так трапляється у нас часто — в якусь непорадну годину цей атрибут сільського побуту було, образно кажучи, замотано в таку ось пелену. Далі — більше: нашій ляльці надали невластивих їй оберегових функцій.
А вона ж ніяка не «мотанка», а лише лялька, що спрадавна була забавкою для дитини. Невигадлива жіноча фігурка, нашвидкуруч, мабуть, створена колись давно жінкою-матір’ю, щоби забавити чимось мале дитя. Та чи ж така уже й невигадлива? Придивіться уважно: вони всі — різні, хоч дуже часто бувають безликими, а все-таки — з людською подобою. Ця обставина дуже важлива. У багатьох можна вгадати навіть свій характер, віднайти свої — відповідно до цього краю — зовнішні особливості. Рівно ж і внутрішні: властиво, українську ляльку ідентифікують саме за її внутрішньою конструкцією.
Жодним чином не підходить до нашої ляльки і ще одне визначення: оберіг. Так само приліплене до ляльки задля присвоєння їй якихось містичних властивостей. Усе значно простіше: є лялька ігрова і є — обрядова, названа дощовою — для «викликування» дощу. Це, властиво, й було спрадавна практичним застосуванням, призначенням народної ляльки. Тим-то, назагал, і стала вона предметом колекціонування.
Народна лялька таки має свою харизму, якщо потрапила до музейних колекцій. Наша українська лялька зазвичай стала полонянкою російських музеїв. У яких, до слова сказати, вельми багато різних наших культурних, історичних цінностей та артефактів, вивезених незаконно, на правах загарбника та колонізатора. Але це, знов-таки, інша історія, хоч і дотична до цієї розмови.
Ще дуже мало знаємо про нашу українську ляльку. Для народних майстрів, шанувальників народної творчости, українська лялька стала не лише звичайним захопленням, колекціонуванням, а для найбільш допитливих — ще й предметом глибшого вивчення, сказати б, наукових пошуків та дослід-жень. Під нинішню пору в цьому сенсі найкраще досліджено середню Наддніпрянщину. Тамтешня лялька поіменована чомусь княгинею. Це, без сумніву, тип традиційної української ляльки, дійсно народний. Непогано досліджено в цьому напрямку й Поділля, зокрема Вінниччину. Коли ж кинути оком по інших краях, то до недавнього часу не було там виявлено жодної канонічної ляльки.
Недавно в Одеській бібліотеці ім. Михайла Грушевського відбулася неординарна подія. Надзвичайно цікаву і єдину поки що в своєму роді книжку презентувала дослідниця Інна Шипілова. «Народні ляльки Одеської області» — назва цього науково-публіцистичного, як зазначено в підзаголовку, видання. Це, властиво, колективний збірник, створений Інною Шипіловою у співпраці з Оленою Сайдель (Овідіополь), котра вмістила там дев’ять своїх статей, а це, за її ж словами, «дев’-ять ляльок Одещини».
Дещо з набутку Олени Сайдель, людини винятково творчої, залюбленої в українське народне мистецтво, неодноразово можна було побачити в Одеському обласному центрі української культури. Захоплення знавців тоді викликала колекція вишитих сорочок; тоді ж таки майстриня показала кілька народних ляльок. А років зо три тому пощастило побачити в Овідіополі майстерно вишиті мисткинею портрети українських письменників. Участь у презентованому виданні — новий проєкт Олени Сайдель.
Книжка вийшла також за участі Ірини Ізотової, Наталії Літковської, Лариси Харченко, Кіри Мельничук. Всі вони є активними дослідницями укра-їнської народної ляльки. Малювали для новодруку Лариса Дем’янишина та Дар’я Літковська, а фотографувала Марина Сергеєва. Така гендерна історія надала виданню особливого шарму, воно зроблене з любов’ю, сказати б — з ніжністю до предмета вивчення, кожна сторінка впадає в око, передовсім, своєю вишуканістю, естетичним впорядкуванням всіх елементів; до кожної статті Інна Шипілова особисто дібрала відповідний епіграф. Тут уміщено багато ужиткового матеріалу, подано всі необхідні розміри. «Бери й роби», — як сказала після презентації Олена Сайдель. Бо також і на це розрахована книга.
І ще один показовий момент: передмову написав О.С. Найден, доктор мистецтвознавства, член-кореспондент НАН України, лавреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, найбільш авторитетний знавець української народної ляльки. Така увага знаного дослідника багато про що говорить. Жодна область України, під нинішню пору, не може похвалитися таким виданням. Вже не кажучи про те, що далеко не в кожній з них може йти мова про знайдену та досліджену автентичну ляльку.
— Я довго не вірила, що на Одещині є сенс шукати україн-ську народну ляльку, — каже Інна Шипілова. — Гадала собі так: міграційні потоки, край багатонаціональний… Яка може бути традиційність?
Експедиції, тривалі — десятиліттями — пошуки, аналіз віднайденого матеріалу, почутих історій, співставлення ляльок різних національних груп — усе це дало несподівані результати. Звісно, що й зустрічі з тими, хто пам’ятає давнє мистецтво.
— Руки бабусі до дрібниць знають, як має виглядати лялька, це десь на рівні інтуїції… Інтуїтивно, неусвідомлено відтворюється автентичний тип. Це те, що професор Найден називає «пластичною інтуїцією». На це й треба спиратися, бо автентичних зразків не залишилося. Шукаючи в Одеській області, ми, поперед усього, звертали увагу на внутрішню конструкцію ляльки, тобто: що у неї всередині, чим вона відрізняється від гагаузької чи болгарської, наприклад. Саме так ми ідентифікуємо українську ляльку…
Напередодні, паралельно з такою ж презентацією, в Овідіополі відбулася подія національного значення: спільне з «Укрпоштою» погашення поштових марок, присвячених народним лялькам Одещини. Це проєкт Олени Сайдель у співпраці з Тетяною Нестеренко, керівницею гуртка «Юні філателісти» Одеського центру професійно-технічної освіти. Ляльки, зображені на чотирьох малюнках, репрезентують Овідіопольський район, а відтак і нашу Україну. До слова сказати, україн-ська поштова марка має неабиякий пошанівок у світі. Олена Сайдель вважає, що ці ляльки стали наче інформаційною підтримкою науково-публіцистичної книжки «Народні ляльки Одеської області».
Роман КРАКАЛІЯ.
ПРО ЛЯЛЬКУ-НЕМОТАНКУ ТА ОВІДІОПОЛЬСЬКІ МАРКИ