Біографія Григорія Сковороди відкривається нам тільки в єдності з розумінням його спадщини, осягнення якої ще далеке від своєї повноти. Відомий сковородинознавець Григорій Верба свого часу зауважив, що «дослідження біблійних цитат сковородинівського тексту за 200 років після смерті Сковороди не здійснював жоден із дослідників його життя і творчості. А без цього перекладати Сковороду неможливо. Трагедія філософа… полягає в тому, що він і на початку ХХІ століття залишається до кінця не прочитаним». «Сковороду більше знають, ніж читають». «Не можна знати, не читаючи. Сковорода і на початку ХХІ століття залишається непізнаним. А щоб краще пізнати його, потрібно прислухатися до його голосу і разом з ним заглибитися, перш за все, в таємницю його сакрального імені».
У приватній бесіді та листовно Григорій Митрофанович також глибоко переймався неякісним виданням творів Сковороди, перекладених останнім часом на нову українську літературну мову, що не лише не полегшило сприйняття його філософсько-богословської спадщини, а ще більше ускладнило цей процес, бо дуже часто спотворені і слово Сковороди, і Слово Біблії. Сталося якраз те, чого найбільше боявся мислитель.
Далі Григорій Верба цитує несподіваний висновок літературознавця Тетяни Бовсунівської: «Помиляються ті вчені, які вважають Сковороду «сином світу»: Сковорода, хоч і вважає себе сином світу, та від цього не став менше українцем…». Але почалася епоха перекручувань у перекладах творів Григорія Сковороди. Особливо ж до знущального методу вдалася «… радянська ідеологія, що зламала справжні коди Сковороди і знайшла усередині зовсім неналежні змісти. Чиста сваволя — от як можна назвати текстологію і палеографію у сковородинознавстві… Сто років нас жолобить каліцтво, викидень більшовицького боягузтва і лжевченості». Своєю титанічною працею Григорій Верба усунув безліч «білих плям» у новому академічному виданні творів Сковороди.
У цьому нарисі я хочу торкнутися кількох моментів, пов’язаних із розумінням біографії нашого генія. Що маю насамперед на увазі, кажучи про розуміння біографії Сковороди? Здавалося б, нічого особливо складного тут нема. Є той чи інший факт життєпису історичної постаті, та й годі. Але щоразу, і не тільки у випадку Сковороди, ми стикаємося з тим, що начебто один і той же факт інтерпретується по-різному. Тому, коли говоримо про життя видатної особистості, мусимо виходити з її цілісного розуміння, намагаючись досягати якомога вищої міри конкретної достовірності відомих фактів, а нові біографічні версії обґрунтовувати розумінням внутрішньої сутності світогляду і світосприйняття людини, яка стала понад історичним часом.
Сказане тим більше важливе, що феномен Сковороди є в багатьох сенсах пограничним, зокрема й стосовно його біографії. Народившись на порубіжжі двох населених пунктів, він перебуває і на межі культур старого й нового типів, де знаковим виступає і його життєпис. Біографія Сковороди, складена його учнем Михайлом Ковалинським, є одним з перших зразків біографічного методу в нашій культурі. Започаткований Шарлем Оґюстеном де Сент-Бевом, цей метод свого часу став революційним, бо, по суті, вказував на цінність людської особи як творця. Будучи далеким від будь-якого ревізіонізму, зазначу, що саме з цієї точки зору розуміння фактів біографії, у нашому випадку — Сковороди, вимагає достовірності, а не узагальненої інтерпретації.
Отже, перший епізод розуміння життєпису Сковороди пов’язаний з місцем його народження. І проблема тут не у встановленні біографічного факту, а в його довільній інтерпретації.
Сам Григорій Савич про місце свого народження залишив неоднозначні дані. У народі ж існує твердий переказ: «… філософ Г. Сковорода народився в Харсіках, що під Чорнухами на Полтавщині». Згаданий уже Михайло Ковалинський, залишивши нам написане 1794 року в старовинній манері «Життя Григорія Сковороди», закарбував таке: «Григорій, син Сави, Сковорода народився в Малій Росії Київського намісництва, Лубенської округи, у селі Чорнухи, 1722 року».
Цієї точки зору разом з багатьма іншими сковородинознавцями до-тримуються і Василь Яременко («Таким і залишається навіки син козака Сави із села Чорнух на Полтавщині»), який, утім, працю М. Ковалинського чомусь датує 1795 роком, а також Валерій Шевчук («Виняткова дитина народилася 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах Лубенського полку»)…
А от Микола Редько у «Світогляді Сковороди» пише: «Що собою являло в соціальному відношенні українське село першої половини XVІІІ ст., можна наочно бачити на прикладі Харсиків (чомусь не Харсік — Д.Ш.) (околиця Чорнух), Лубенського полку, Київського намісництва, де народився, провів свої юнацькі роки Г.С. Сковорода. За даними ревізької книги Лубенського полку — в Харсиках…». До речі, за даними ревізьких книг, на час народження нашого мислителя в с. Чорнухи не значилося мешканців на прізвище Сковорода, їх виявлено тільки в с. Харсіки, що під Чорнухами.
Разом з тим дивує, що в цій же праці М. Редько повідомляє таке: «… Григорій Савич Сковорода народився 22 листопада (3 грудня за н. ст.) 1722 на Полтавщині в козачому селі Чорнухи, кол. Лубенського полку (тепер Лохвицького району). Батьки Сковороди належали до малоземельних селян-козаків і проживали в Харсиках — одній з околиць цього великого села». Є й інші казуси у цьому виданні.
Та погортаймо сторінки академічного видання «Філософія Григорія Сковороди» (Київ, «Наукова думка», 1972), де на стор. 16 знайдемо: «Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 року у селі Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині (зараз село Харсіки Чорнуського району Полтавської області…)». Про перейменування с. Чорнух на Харсіки читаємо вперше, але коли це сталося — невідомо.
За право називатися батьківщиною легендарного Гомера й досі сперечаються сім міст. Батьківщиною Христофора Колумба донедавна вважали себе 26 міст і поселень у різних країнах. Чи не щось подібне відбувається і в нас з Григорієм Сковородою?
Є видання, в яких чітко вказується, що Григорій Савич Сковорода народився у козацькій родині Сави й Палагії в селі Харсіках Лубенського полку на Полтавщині. Cаме так і не інакше — «… im Dorf Charsiky geboren» — написав у своєму знаменитому нарисі про Григорія Сковороду — «Berlin. Der weise kosak Grigory Skovoroda», надрукованому у відомій антології (Eduard Winter Ketzerschicsale, Union Verlag, Berlin, 1979) німецький вчений Едуард Вінтер. На відміну від багатьох інших, цей дослідник дотримувався педантичності й скрупульозності, обов’язково звіряючи такі біографічні факти з документами, що, треба вірити, й дотепер зберігаються в надійних підземних сховищах Німеччини… Адже Григорій Сковорода ще й слухав лекції передових професорів Європи (втім, було, що й сам читав лекції для європейців, а не тільки «Мандрував по Німеччині, Словаччині, Польщі…»), то, вочевидь, десь і залишив там власне, істинне свідчення про місце свого народження.
У листі до автора цих рядків директорка Березоворудського музею, що на Пирятинщині Полтавської області, Надія Василівна Стеценко пише: «Я шукала і шукала Вас для того, щоб уклонитись і подякувати Вам за те, що Ви знімаєте завісу з села Харсік, де народився, жив, учився і набирався сил для злету наш славетний Григорій Савич Сковорода. Мені далеко за 70… А було мені 6 років, коли мій дід І.Г. Букша — пристрасний книголюб, знавець історії, проводжаючи мене до школи, наказував старанно вчитися. «Он там, казав, трохи далі за школою, стояла хата Сковороди Савки, звідки Гриць у батькових чоботях бігав до школи…».
Свій бентежний спогад Надія Василівна веде далі: «… Була на відкритті музею і садиби Г.С. Сковороди і з екскурсоводом сперечалася: чому не в Харсіках, а чому — в Чорнухах все те? Мені відповіли що тут, у районному центрі, буває багато людей, сюди ходять автобуси і т. ін.».
Потверджує цей достовірний факт й авторитетний мешканець Харсік Микола Булда: «Коли ми у 8-у класі знайомились із життям Григорія Сковороди, вивчали його пісні та байки, вчителька української мови і літератури Галина Сильвестрівна Пишкало повела нас, дітлахів, на те місце, де, за переказами, народився великий український філософ. Ще не осягаючи величі мудреця, я був вельми гордий з того, що саме з мого рідного села Харсіки починався його славетний шлях… А вже 1972 року в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини» з’явилася стаття вчителя історії Харсіцької школи Іллі Васильовича Капусти «Де ж народився Григорій Сковорода?». Автор пише: «Нині в Харсіках мешкають нащадки брата Г.С. Сковороди Степана — Ганна Дем’янівна Давиденко, Марія Дем’янівна Степаненко, Марія Мусіївна Гапоненко (дівоче прізвище усіх трьох — Сковорода). А в Чорнухах живе Марія Ларіонівна Ющенко — теж до одруження Сковорода. Олександр і Феодосія Сковороди проживають в м. Пирятині. Живе в Челябінську Карпо Ларіонович Сковорода. Всі вони — вихідці із с. Харсіки… Старожил, 1888 року народження, Прохор Григорович Лисенко розповідав: від свого діда та батьків чув про Сковородів, які жили на тому місці, де зараз дворище Ганни Дем’янівни Давиденко (Сковороди). А між дерев, сажнів 25 від вулиці, стояла хата, в якій жив козак Сава Леонтійович Сковорода… «Що тут він народився, то це так воно і є, — говорить Прохор Григорович, — і зараз живуть тут далекі нащадки Сковороди».
А ось слово викладача історії Харсіцької середньої школи Іллі Капусти, за сумісництвом — директора тодішнього місцевого музею: «У зв’язку з тим, що я порушую такі питання і відстоюю, що Сковорода — виходець із Харсік, мені постійно доводиться зазнавати багато прикрощів». Таких свідчень немало.
Як бачимо, на перший погляд, особливої проблеми нібито й нема: уже в роки українського суверенітету була створена державна комісія, яка остаточно прийшла до висновку, що Г.С. Сковорода народився таки в Чорнухах. Так, на Полтавщині, на Чорнухинщині, але у Чорнухах чи в Харсіках? Цікаво, що, загалом не заперечуючи, що Сковорода народився в Харсіках (там є меморіальна плита, яка засвідчує цей незаперечний факт), його колискою називають Чорнухи. Мовляв, хіба то велика різниця?
На моє переконання, так, різниця є, оскільки ми порушуємо достовірність біографічного факту. Харсіки на початку XVІІІ ст. були самодостатньою територіальною одиницею, маючи власну топонімічну назву. Навіть якщо Харсіки злилися з Чорнухами і, можливо, Харсіцької сільської ради, як і Чорнухинського району, за новим адміністративним поділом уже не існує. Тому, вважаю, включення меморіального Сковородинівського обійстя в Харсіках до активного складу Музею Сковороди в Чорнухах і відповідне облаштування істинного місця народження нашого генія стало б гідною подією до його 300-літнього ювілею.
Ще один епізод, на якому варто зупинитися, пов’язаний з місцем розташування Курінського Красногірського монастиря, знищеного ще за життя Сковороди. Всі біографи одностайні в тому, що десятирічним хлопчиком у монастирському хорі співав і малий Гриць. Про це нам говорить солідне джерело, з яким сперечатися даремно: «Красногірська Чорнуська пустинь чоловіча. Заснована 1710 року гетьманом І. Скоропадським на лівому березі ріки Удаю, недалеко від хутора Красногорівка біля містечка Курінька (тепер село Чорнухинського району). Припинила існування, вірогідно, 1786 року». Інших хуторів з назвою Красногорівка на лівому березі Удаю ніде й ніколи не існувало.
Однак уже в наші дні, перед святкуванням 300-літнього ювілею великого мислителя, сучасні «дослідники-сковородинознавці» підносять «сюрприз», розташовують Красногірський монастир, не згадавши, що він — Курінський, в урочищі Монастирщина, яке могло й не бути монастирським обійстям, тобто у зовсім іншому місці, мабуть, аналогічно як і з музеєм Сковороди в Чорнухах.
Та все ж факти свідчать самі за себе. Курінському Красногірському монастиреві належали землі й в інших місцях. «В універсалі гетьмана Скоропадського на передачу володінь Чорнуській Красногірській пустині вказаний хутір Хейловський в степу за (рікою) Артополотом»; «Дружина значкового товариша Петра Львова — Пелагея у 1735 році захопила грунти Чорнуського Красногірського монастиря»; «В різний час до складу Курінської сотні, крім сотенного містечка, входили села Нехристівка…, Мокиївка, слобода Красногірського монастиря»; «Заможні козаки мали звання бунчукових товаришів… До їх числа належали Олексій Іванович Самойлович, Григорій Степанович Савицький (Курінська сотня)… Курінський сотник Тиміш став гадяцьким намісником».
У публікації краєзнавця Миколи Лисенка «Посадимо Сковородинів-ський сад» йдеться про те, що «…колись, років 30 тому, поет Дмитро Шупта з районної трибуни озвучив думку посадити на території Сковородинівського музею Сад Божественних пісень. Тоді ця думка присутнім видалася недоречною і несерйозною. Та минули роки. Наближається 300-літній юві-лей нашого земляка. І за декілька останніх років за підтримки районної влади, особисто Надії Кривчун, музей оновився та став окрасою поселення. Також радує око і Сад Божественних пісень, де можна відпочити серцем і душею. Мине час, залишаться позаду, як страшний сон, війна і пандемія, потягнуться до мудрості Сковороди місцеві та приїжджі люди, бо «Благословенні ви, сліди, не змиті вічності дощами, мандрівника Сковороди», як сказав М. Рильський, почалися саме звідси...».
У збірнику наукових праць «ХІХ Сковородинівські читання» (випуск 6, 2019 рік) надрукована моя доповідь «Канонна ідентифікація порт-ретних зображень Г.С. Сковороди», на підставі висловлених у ній спостережень створена представницька фахова комісія, що має вирішити порушені дискусійні питання, бо і коректність портретного образу також безпосередньо торкається біографії нашого любомудра.
Насамкінець, про біографічні гіпотези. Донедавна від наших поважних науковців можна було почути, що «Велесова книга» — це річ фальсифікована і на серйозну увагу не заслуговує, попри те, що з’явилася не тільки низка її перекладів, а й трактатів про неї. Багато зусиль до встановлення автентичності нашої пам’ятки останнім часом доклали Борис Яценко, Сергій Піддубний, Галина Лозко, а також Ігор Рассоха.
У «ХVІІІ Сковородинівських читаннях» (випуск 4, 2017 рік) опубліковане моє дослідження «Перебування Г.С. Сковороди у Великому Бурлуці (гіпотеза)», в якому я припускав та обґрунтовував імовірність роботи філософа над «Велесовою книгою» у Великому Бурлуці. Й от, на мою радість, отримав несподіване видання Ігоря Миколайовича Рассохи «Справжність Велесової книги: науковий доказ» (Київ, «Український пріоритет», 2018). У ньому автор на стор. 191–206 також простежує перебування Григорія Савича Сковороди у Великому Бурлуці і доводить, що він працював там саме над «Велес-книгою».
Отже, і напередодні 300-ліття Сковороди розуміння його біографії є невід’ємною складовою розуміння його всесвіту.
Дмитро ШУПТА,
письменник, лауреат премії ім. Григорія Сковороди,
заслужений працівник культури України.
ЧИ ЗНАЄМО БІОГРАФІЮ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ?
