Найпереконливіші перемоги — перемоги в битвах з невидимками. Вчора ворог був, сьогодні його нема. Втік, зник або убитий — нікого не цікавить. Генералам можна роздати ордени, солдатів — відправити по домівках. А головний герой — головнокомандувач невидимого фронту. Він автор усіх успіхів на фронті і в тилу. Завдяки йому мине зима і настане літо. Підніміть руку, хто сумнівається, що літо настане! Ніхто не підняв? Отож-бо.
РЕЙТИНГ, ОБМЕЖЕНИЙ МАЙДАНОМ
У зв’язку з пандемією коронавірусу партійні уподобання на політичному полі України зміщені, а рейтинги політичних сил не дають уявлення про справжні настрої виборців. Однак після місцевих виборів визначилася і залишається на колишніх позиціях квадрига лідерів — президентська «Слуги народу», «Опозиційна платформа — За життя», «Європейська солідарність» і «Батьків-щина».
Не здригнувся й один з най-цікавіших феноменів — високий рейтинг Президента України Володимира Зеленського. Так, громадська підтримка глави нашої держави за минулий рік скоротилася майже наполовину. Але якби вибори президента відбулися сьогодні, Володимир Олександрович обійшов би інших кандидатів з великим відривом. Чому? А тому, що він «майже переміг» корупцію в країні. «Майже звільнив» окуповані Росією українські території і домігся, що останнім часом кількість тих, хто захворів на ковід-19, в Україні значно скоротилася.
«Бабло», на жаль, у нас досі перемагає добро і зло. Причому, одночасно. Суддям, прокурорам і топ-чиновникам заносять гонорари, як і раніше. На лінії розмежування час від часу терористи вбивають українських воїнів. У лікарнях бракує кисневого концентрату. Але президент тут при чому? Боротися з корупцією йому заважає Конституційний Суд. Кабінет Міністрів не спроможний управляти економікою. Національний банк поступово втрачає контроль над фінансами. У Верховній Раді не вистачає голосів для схвалення президентських та урядових законопроєктів.
За дикого капіталізму в парламентсько-президентській республіці все перелічене вище — звична справа. Норма. У першій половині ХХ століття через норму, що породжує перманентну кризу, пройшла більшість європейських демо-кратій. І в другій половині ХХ століття не відразу, але, в підсумку, наші сусіди зупинилися на варіанті, коли президент володіє представницькими функціями, а влада в повному обсязі належить парламенту та уряду, призначеному парламентом.
Президент Зеленський, звісно, не винен, що змушений діяти в системі, де глава держави є п’ятим колесом до воза. Але він винен, що не усвідомлює цього факту. І намагається керувати всіма процесами в країні, як до нього це робили п’ять «папєрєдніков». Фактично концентруючи владу в своїх руках і в руках вірних йому «кадрів». Серед «вірних» найчастіше виявляються недосвідчені нечесні люди. За допомогою таких людей проводити реформи або боротися з корупцією все одно, що за допомогою лисиці наводити порядок в курнику.
Можна заперечити, що серед народних депутатів не менше корупціонерів, ніж на Банковій або в правоохоронних органах. Але в парламенті існують інструменти контролю, розбіжності інтересів і протистояння політичних партій і груп. Досі навіть всесильним українським олігархам не вдається «виструнчити» депутатський корпус Верховної Ради в одну шеренгу. Щорічні битви за бюджет — найкращий цьому доказ.
Але повернемося до рейтингу Зеленського. Він високий тому, що наше населення, даруйте на слові, довіряло і довіряє президентові (царю, генеральному секретареві) більше, ніж Конституції, законам і чотирьом сотням своїх обранців. У цієї довіри, щоправда, існує межа. Вона, як ви знаєте, проходить через Майдан.
НАМ БИ ЇХНІ ПЕРЕМОГИ
Однією з перемог у європейській війні з невидимками є договір, досягнутий урядом Великобританії з Європейською Комісією (урядом Євросоюзу). Мова, певна річ, не про сам факт виходу Сполученого Королівства з ЄС. З волі виборців, які проголосували на референдумі, цей вихід став фактом майже рік тому. Але з Євросоюзу можна було піти, прикривши двері або грюкнувши дверима щосили. Прем’єр-міністр Борис Джонсон вибрав найус-пішніший для своєї країни варіант і відстояв його на переговорах з Брюсселем.
Розбіжностей щодо умов виходу Великобританії з Євросоюзу спочатку було так багато, що «жорсткий» вихід з митними бар’єрами, обмеженням переміщення громадян, товарів і капіталів, здавався єдино можливим. Договір до того ж потребує затвердження кожної з 28 країн ЄС і британським парламентом. Борису Джонсону і голові Єврокомісії Урсулі фон дер Ляйєн доводилося відстоювати свої позиції перед опонентами і соратниками. При цьому ціна питання в більшості випадків сягала мільярдних сум і зачіпала інтереси громадян третіх країн, які формально не брали участі у напрацюванні угод.
Незважаючи на те, що в переговорах брало участь безліч експертів та установ, ухвалювалися резолюції парламентів та рішення урядів, витоки інформації відбувалися тільки у випадках, коли вдавалося досягти згоди з обговорюваних питань. Договір між Сполученим Королівством, як відомо, хоча і підписаний 24 грудня нинішнього року, ратифікований буде тільки в наступному. Але вже зараз, наприклад, товари з Ірландської Республіки (члена ЄС) без огляду почнуть перетинати кордон з Північною Ірландією (частиною Великобританії), а жителі британського Гібралтару без перешкод вирушатимуть на роботу в Іспанію.
Обидві сторони, які брали участь у розробці згаданого договору, є парламентськими демократіями (хоча Велика Британія формально монархія, а серед країн ЄС формальних монархій декілька). Саме парламенти 28 країн і призначені ними уряди здатні оперативно приймати рішення і втілювати ці рішення в життя. Так, процедура прийняття рішень у парламентах складна. Так, вона тривала, але парламентаризм здатний консолідувати запити суспільства і законодавчо (в ідеалі) захищає суспільні інтереси. Реальність, природно, далека від ідеалу.
Нам в Україні доводиться це враховувати.
Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.
ВІЙНИ З НЕВИДИМКАМИ