Свого часу я дуже любив гостювати в Ялті. Друзі проживали неподалік від пам’ятника Лесі Українці, і ця обставина робила Ялту більш українською, теплою, рідною...
Пригадую, працівниця музею Світлана Кочерга ще в середині 1990-х, якраз у розгул «мєшковщини», сказала фразу, яка мені запам’-яталася: «Якщо Крим перейде до Росії, я тут не залишуся... Бо культурна політика відразу зміниться. Працюватиму на материковій Україні...» У 2014 році вона саме так і вчинила. Вірю, що Крим рано чи пізно повернеться, просто це аргумент на користь тези: люди, зброя та пам’ятники повинні перебувати в нерозривній, стабільній єдності.
У 2014-у ми мали ослаблену проросійською політикою Януковича армію — втратили територію. Тепер армія стала кращою, тому саме час братися за пам’ятники.
У статті Василя Вельможка «Непарадний мундир фельдмаршала Суворова» («Чорноморка» від 5.12.2020) йдеться про потребу знесення пам’ятника Суворову.
Багато його «перемог» над поляками, білорусами, українцями, ногайцями, греками мали ознаки геноциду. Автор пише: «Розлучитися з Олександром Суворовим (як і з Катериною Другою) буде складніше, ніж з Леніним чи Жуковим. Але це необхідно зробити...».
Читав і пригадував розмову двохрічної давності з проукраїнськими діячами Ізмаїла. Ті казали, що пам’ятники Суворова не варто чіпати. По-перше, місцеві росіяни цього ніколи не дозволять. Ну... й те правда, що без Суворова цей край досі належав би туркам. Як бачимо, єдності немає навіть серед проукраїнських діячів. Зате останні єдині в тому, що треба побільше українських пам’ятників! Зокрема й Лесі Українці в Одесі.
Її слова тепер, коли почався більш-менш скоординований наступ проукраїнських сил, надихали б нас усіх:
Слово, чому ти не твердая криця,
Що серед бою так ясно іскриться?
Довго думав і над цією Лесиною фразою: «Тоненька смужка брехню від правди ділить у минулім, а в прийдешньому не буде й смужки…».
Якраз напередодні читав у соцмережах лист небайдужої мешканки Бессарабії: «Не надо так. В Измаиле приблизительно 70 этнических групп. Болгары (большинство), гагаузы, молдаване, румыны, турки, татары, узбеки, корейцы, армяне, евреи, староверы-русские и т.д. Украинцев гораздо меньше — каких-то несколько сел... Ведь это Бессарабия! В Измаи-ле все, без исключения, говорят по-русски. Это приграничный город. Здесь политика Компартии была жестче, чем в других местах. Когда я училась в школе, учителей украин-ского языка и литературы просто не хватало! Поэтому уроков почти не было, многие родители писали отказ от изучения украинского языка, и дети освобождались... На 16-летие в школе организованно выдавали паспорта и в графу национальность всем вписали — «русский». Я сопротивлялась, хотела быть украинкой, но это не помогло. У нас в классе была новенькая ученица из Белоруссии, она и говорить по-русски толком не умела, но даже ей написали: «русская». До 1940 года Измаильский район был под румынами, еще раньше — под турками. Так что... Я сама читаю українською мовою, но не говорю и не пишу, к сожалению. Только с приходом Ющенко украинская речь стала немного появляться в школах. В школах, но не в институтах. Поэтому Бессарабию украинизировать будет очень сложно. И уж точно — это делается не нахрапом... Агрессией вы здесь ничего не добьетесь! Радикалы, не мутите воду, ситуация и так очень сложная. Я сейчас говорю как украинская патриотка. Только постепенная украинизация!».
І що тут скажеш? Ніби й патріотка і, в міру своїх сил, аргументує власну точку зору. Хоче миру і не хоче приходу Росії. Але ж які у неї аргументи?! Що, в Ізмаїлі більшість становлять болгари? Це твердження не відповідає дійсності. Турків, татар, вірмен, узбеків, корейців у місті над Дунаєм не більше, ніж у Краматорську, Прилуках чи в Жмеринці. Але це вже така особливість імперської пропаганди: з пієтетом згадувати про нацменшини лише тоді, коли треба відмежуватися від українських проблем. Все це в’їлося в свідомість навіть антиімперськи налаштованих людей. Чомусь проросійські активісти не б’ють на сполох з приводу того, що навіть албанці та болгари (які тут живуть понад 200 років) саме зараз мовно «хитнулися», саме зараз батьки з дітьми починають розмовляти російською... Це навіть там, де меншини не встигли асимілювати раніше.
Тетяна Станєва, керівниця культурних проєктів центру розвитку Бессарабії, стривожена тим, що в її рідному селі Криничне, де болгарська досі непогано трималася, батьки дедалі частіше розмовляють з дітьми ро-сійською. Маятник хитнувся у російський бік саме тепер, в пору нібито «насильницької українізації». Чи не підозрілий збіг?
Я зараз не говоритиму про мовні проблеми корейців та узбеків. Ті кілька осіб, які з легкої руки ізмаїльчанки потрапили в довгий перелік меншин півдня Одещини, якось дадуть собі раду. Але не згоден з тим, що в Бессарабії «украинцев гораздо меньше — каких-то несколько сел...». В Ізмаїлі українців — 38% (хай би й на вулицях стільки говорило!), і є ще досить багато україномовних поселень, щоправда, й тут помітна тенденція поступового переходу на російську мову спілкування.
А от те, що карателю Суворову (багато його діянь мають ознаки геноциду) в Одесі в 2012 році поставили пам’ятник, свідчить про те, що імперські сили не заспокоюються. Ця обставина найбільше непокоїть тих, хто встиг відчути на собі принади «русского мира».
Вчитель української мови Іван Захарченко, який був вимушений переїхати в Бессарабію після того, як у 2014-у побував «на підвалі» в рідній Луганщині, дивується: «У Білгород-Дністровській фортеці є «башня Пушкина»... А от пам’ятної дошки з портретом Лесі Українки тут досі нема. А вона ж тут була неодноразово!». Інший учитель-україніст родом із Саратського району Юрій Гладченко каже, що і Міцкевич був у фортеці, і Кропивницький, і Старицький, і Карпенко-Карий... Чому ж лише Пушкіна вшановують?
До речі, вже зовсім скоро сповниться 150 років від дня народження Лесі Українки, а відтак бодай пам’ятну дошку на стіні Білгород-Дністровської фортеці ватро було б встановити. Та ще й викарбувати її слова: «Сором — хилитися і долі коритися!». У комплексі з іншими заходами це допомогло б зупинити витончену русифікацію Причорномор’я.
Сергій ЛАЩЕНКО.
ПАМ’ЯТЬ — ТАКОЖ ЗБРОЯ