Подумав раптом: а як же я (та й уся Україна!) жив без Грушевського, Куліша, Костомарова, Єфремова, Донцова, без сотень письменників, знищених по воркутах, сандормохах, мордовіях за цих сто років?! У цьому і є причина недолугості багатьох наших людей. Голодомором Духу назвав я оце подонне імперське нищення нашої культури.
Як я вивчав чи дізнавався про наших патріотів, про боротьбу за незалежність? Я брав до рук книжки совєцьких авторів, де вони критикували Грушевського, Винниченка, Бандеру, Донцова, Караванського і всіх наших пророків, наших святих людей. Починав читати і, читаючи, виписував до зошита їхні думки, назви журналів та газет, які виходили за залізною завісою, назви організацій, університетів, видавництв, створених українцями у Канаді, США, Німеччині тощо...
Виходило так, що я копирсався у блювотині комуняцьких авторів, які перетравили справжню літературу, потім — ремигали, видавали перетравлене, а я вишукував там поживні зерна. Так робив багато хто з моїх знайомих. Іншого шляху тоді не було Тому спересердя я написав такого вірша — «Голодомор Духу».
Згадую Бориса Харчука, бо він у «Вишневих ночах» (1989) дуже гарно написав про любов чекіста до дівчини-підпільниці. Цей вірш був надрукований у газеті «Контакт» (1994, 20 серпня) і ще в якійсь, бо потрапив на очі миколаївського письменника Мих. Божаткіна (1920 — 2010), почесного громадянина міста Миколаєва (2004). Він написав мені листа на чотирьох чи п’яти сторінках, у якому журив і критикував мене за того вірша...
А мені здається, що цей Голодомор Духу — триває. Тому таке життя, тому такі виборчі казуси. Зараз уже можна читати правдиве, написане українцями, а не ворогами! Читайте твори Миколи Руденка, Романа Коваля — про повстанців 1920-х, Сверстюка, романи Винниченка, книгу Кіпіані про Василя Стуса, читайте Донцова, Єфремова, Василя Шендеровського — про знищених наших вчених…
Як мені повезло, що з 1962-го навчався на філфаці зі Святославом Караванським, моїм учителем!.. Я коли вперше зайшов до хати його і Ніни Антонівни Строкатої, коли побачив на полицях сотні книжок, виданих за роки українізації, а особливо романи Винниченка — понад 20 томів! — був приголомшений. Додому книжок вони не давали, тому я ходив до них і читав, читав, читав... Це був справжній, екологічно чистий харч для мого Духу...
Бог відпустив Святославові 96 років життя, аби він надолужив прогаяне у таборах за 30 років…
ГОЛОДОМОР ДУХУ
Голодує наш Дух. Бо змалечку
Аж до старости нам жують
Пережоване через марлечку,
Крізь газеточку нам дають.
З’ївши Фрейда і Драгоманова,
Спорожняються і в лайні
Нас привчають шукати заново
Зерна істини поживні.
Всіх тих терра бібла інкогніто,
Перекритих, мов кисень, нам
Не побачити, поки й здохнути:
Смерть — то є за знання ціна.
Чи охота чи не охота нам,
А виходить воно само —
Марксо-енгельсівську блювотину,
Стружку сталінську гриземо.
Про КУЛІШ ми лиш тільки маримо,
ХАРЧУ! — КАже Дух, вопія.
Хоч би кісточку КОСТОМАРОВА,
Хоч би шкурку ШКУРУПІЯ!
Нам черпають із КОТЛЯРЕВСЬКОГО
Лише юшку, а не із дна…
Хочу грушку стиглу ГРУШЕВСЬКОГО,
ВИННИЧЕНКОВОГО вина!
Голодує мій Дух! І нишпорю
По усіх закапелках я:
Може, нишком з якоюсь книжкою —
не з відрижкою — стрінусь я.
1975 р.—1991 р.
Олекса РІЗНИКІВ.
ГОЛОДОМОР ДУХУ