Упродовж минулого року (та й раніше) у друкованих, а також інших засобах масової інформації було багато дебатів щодо положень закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Висловлювалося чимало думок, пропозицій, зауважень. Були й побоювання щодо втілення тих чи інших статей у практику, а хтось навіть говорив про його нежиттєздатність. Як на мене, всі оті сумніви та заперечення — це просто прояв сформованої й усталеної ще за совітів консервативності значної частини громадян, звички до панування, особливо в містах, російської мови, рудимент тогочасних підходів до мовної культури.
Безумовно, прийняття закону про мову було вкрай необхідним, хоча й досить запізнілим, що тепер визнає чи не більшість українців. Це, до речі, сьогодні наочно підтвердилося запровадженням положення про функціонування української мови як державної у сфері обслуговування. Вочевидь, це треба було зробити ще в перші роки незалежності України.
Втім, мушу зауважити: українську мову як державну запровадили у всіх владних органах набагато раніше, та насправді цієї вимоги не скрізь і не завжди дотримуються. Ба навіть у Верховній Раді часто можна чути російську, то що вже вимагати від низових рівнів? Чи не найбільше це стосується керівників різних підприємств, господарств, установ, закладів та організацій. На мою думку, причина тут у тому, що більшість тих ке-рівників навіть не читала закону про мову, в кращому разі — щось пробігла очима в інтернеті, а надрукованого і в руках не тримала. Спробуйте знайти цей закон у якійсь книгарні чи бібліотеці — марно шукати. А я вважаю, що брошура з текс-том закону про мову повинна бути на столі кожного керівника, як і виробничі (галузеві і т. п.) законодавчі акти та інструкції.
До речі, у радянський час міністерства та інші вищестоящі органи буквально завалювали підпорядковані їм підприємства та організації всілякими інструкціями. Тепер, здається, такої форми вказівок-роз’яснень значно поменшало. Але, на мою думку, якщо керівники не обтяжують себе вивченням актуальних законів, бодай їх основних положень, то було б цілком виправданим і доцільним застосовувати ті ж таки інструкції, в яких викладалися б конкретні вимоги законодавчих актів, важливі й прийнятні для конкретного колективу та його керівника.
Зважаючи на величезну (навіть не осягнути) кількість обов’язків, покладених на Уповноваженого із захисту української мови (про це окрема розмова), великими помічниками йому в цій справі мають стати керівники міністерств, відомств, департаментів та інших главків, яких загалом сотні.
Саме вони, на мій погляд, повинні розробити короткі конкретні інструкції (галузеві та внутрігалузеві, спеціальні) щодо забезпечення функціонування української мови у колективах (починаючи від ланок, бригад, цехів, відділень, відділів, лабораторій, дільниць і т.п.). Причому до кожного примірника інструкції для кожного підрозділу доречно додати (й вивісити поруч з інструкцією на видному місці) спеціалізований термінологічний словник, можливо, російсько-український, з переліком найпоширеніших і найуживаніших термінів (скажімо, для слюсарів: тиски — лещата, плоскогубцы — обценьки, напильник — терпуг і т. п.). Адже в діловому й виробничому спілкуванні важливе правильне користування мовою. На жаль, дуже часто в такому спілкуванні ми зустрічаємося з неабиякою безграмотністю, у кращому разі — із суржиком.
Щодо змісту інструкцій. Як на мене, замало в них вказати, що вся документація (відповідно до закону) ведеться державною — українською — мовою, а й важливо перелічити ці документи. Наприклад: заяви, акти, протоколи, договори, контракти, звіти, пояснювальні записки, переліки, списки, графіки, діаграми, таблиці, плакати, шляхові листи, квитанції, накладні, розписки, креслення, бухгалтерські форми, оголошення, квитки, доручення тощо. Відповідно, в інструкції для освітніх закладів не просто згадати, що всі заняття провадяться державною — українською — мовою, а конкретно вказати форми занять (уроки, лекції, бесіди, колоквіуми, диспути, практичні, лабораторні, семінари…), як і конкретизувати вимогу щодо виконання чи оформлення всіх робіт україн-ською мовою (самостійні, домашні, контрольні, звітні, тестові, лабораторні, практичні, творчі, проєктні, курсові, дипломні та ін.) Наголошую на цьому тому, що нині такі вимоги часто порушуються не тільки на підприємствах чи в організаціях, а й в освітніх та культурних закладах.
Хочу також зауважити, що в більшості позашкіль-них, спортивних, культурних закладів — гуртках, творчих колективах, студіях, секціях тощо — викладачі, тренери, наставники часто й досі послуговуються російською, у тому числі й термінологією. Особливо це стосується приватних структур. Звісна річ, вихованці, навіть якщо вони й україномовні, переходять на ту ж російську.
До чого я це все веду? На мою думку, аби забезпечити якомога ширше й глибше функціонування української мови, належить створювати в будь-якому осередку таку атмосферу, де б кожен був оточений нею, щоб вона панувала у громадському транспорті, робітничих та учнівських (студентських) колективах, чиновницьких кабінетах, сфері обслуговування. Усе це разом створювало б відповідне побутове середовище, активно сприяло формуванню українського мислення громадян, передусім тих, хто розуміє мову, але думати нею ще не навчився. А це дуже важливо для подальшого розвитку нашого українського суспільства.
Додам дещо про вплив телебачення на поширення функціонування української мови. Маю на увазі деякі негативні фактори. Це здебільшого стосується передач культурної та політичної тематики. Надзвичайно неприємно, наприклад, коли відомий телеведучий, назву конкретно — Андрій Даманський, уперто розмовляє російською й не переходить на державну навіть тоді, коли в ефірі з ним розмовляють українською. Російською ж як конферансьє веде і всеукраїнські концерти та передачу «Готуємо разом». Звісно, його виступи користуються популярністю, але глядачі добре сприймали б їх й українською мовою. Це питання не тільки мовної культури, а й законослухняності.
Подібне можна сказати і про виступи «Кварталу 95», де звучить стільки жахливого суржику, а соло «тамбовского волка» просто шокує: який може бути образ «тамбовского волка» в Україні та ще й нав’язливою російською мовою? Такі виступи вказують на зневажливе ставлення до українців, до нашої мови, як, до речі, і «кварталівські» кінофільми. Тут важко говорити про мовну культуру.
До цієї ж теми наведу ще один негативний факт. Більшості глядачів до вподоби телешоу «Голос країни», однак прикро те, що там звучать переважно зарубіжні пісні, а члени журі чи тренери часто збиваються на російську. Очевидно, організатори цього телешоу висувають до співаків-претендентів недостатні вимоги щодо мовної культури.
На початку своїх роздумів я зауважив, що на мовного омбудсмена законом покладено занадто багато обов’язків. Відповідальність величезна, однак, він, призначений Кабміном, навіть не має прав державного службовця. Це ганебно! У нього обмежений штат секретаріату, а як можна забезпечити контроль за функціонуванням української мови у най-віддаленіших куточках, а не тільки у великих містах (лише сільських районів у країні 490!) із невеличким штатом? Звичайно, хтось скаже, мовляв, ще ж є Комісія з державних стандартів української мови, є Міністерство освіти і науки, Академія наук. Однак, вибачте, Міносвіти не сповна справляється навіть з випуском підручників та посібників з української мови. Тоді як задля поширення і поглиблення функціонування української мови всі навчальні (і не тільки навчальні) заклади, трудові колективи, громадські організації та адміністративні органи вкрай потребують різних словників і термінологічних довідників (у тому числі галузевих, тематичних, спеціальних). Отут нехай би й задумалися керівники галузевих міністерств і відомств. Уповноважений із захисту мови у цьому їм не допоможе.
Вважаю, правильну пропозицію вніс Леонтій Павлюк, автор однієї зі статей на захист мовного омбудсмена, надрукованої у «Чорноморських новинах» (див. номер від 9 липня 2020-го): для ефективного забезпечення функціонування української мови як державної, для втілення в життя відповідного закону необхідно створити спеціальний підрозділ — Міністерство української мови. І це не жарт. Бо роботи для нього, за передбаченим законом обсягом, вистачить на роки й роки. А поки що членам Кабміну, керівникам міністерств та відомств варто подумати й подбати про впровадження згаданих мовних інструкцій. Бо і в наш час без інструкцій не обійтися.
Михайло ГЕРШКОВИЧ,
член НСЖУ.
м. Балта.
БЕЗ ІНСТРУКЦІЙ НЕ ОБІЙТИСЯ