Завжди був поборником братніх стосунків України та Росії. Воно й зрозуміло: батьки — російські філологи, виростав я серед творів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова... Серед картин Шишкіна, Сєрова, Полєнова, Cурикова, Васнецова... Українську вивчив уже в школі — відтоді світ Шевченка також став мені близьким та безмежно рідним.
Події 2014 року багато що змінили в Україні. Мільйони людей уже готові відгородитися від північного сусіда глибоким ровом «з крокодилами». Але ж скільки всього дорогого й цінного залишилося східніше хутора Михайлівського! І цвіту нашого, і культурницького сліду.
Пам’ятаю мешканця Куйбишева з прізвищем Тягнирядно, який розмовляв непоганою українською. Його діди-прадіди із Жовтого Клину (Саратовщина); родаки вперто зберігали мову в місцях компактного проживання. У Ростовській області у 1980-і було ще багато україномовних у сільській місцевості. Пригадую, як одна бабуся, почувши мою мову, радісно запитала: «Синку, то ти з України? З Воронєжа?». Поділилася своїми переживаннями, що мешканці Ростовщини після армії зросійщуються, а воронезькі — ні. Нам смішно, а для неї цей край був чимось на зразок слобожанської Галичини... Видно, мала на увазі компактні українські поселення.
У 1989 році я зустрічався з фанатом української культури з Алтаю. Нащадок переселенців «наводив мости» з Україною, сподівався на відродження українства в рідному краї. Під час горбачовської перебудови розпочалося відродження кубанського козацтва. Влітку-восени 1991-го на колишній території Кубанської Народної Республіки було проголошено кілька козацьких республік: Армавірська, Зеленчуцько-Урупська та Баталпашинська... З них фактичну владу мала тільки Зеленчуцько-Урупська, яка проіснувала півроку. Люди спочатку повірили, що нарешті прийшла свобода, причому назавжди, але російська держава до проявів свободи поставилася традиційно. Заборонила.
І все ж, якщо зібрати докупи все українське, що залишилося на сьомій частині земної суші, ще одна Україна вийшла б! Тому «рів з крокодилами» це дещо категорично і занадто радикально. Мрію про нормалізацію стосунків. Звісно, це станеться лише після відновлення територіальної цілісності моєї Країни. Ніяк не раніше!
А щоб дружба була міцнішою і вже на віки, багато чого повинно змінитися в самій Росії. Скажі-мо, децентралізація. Реалізація програми порятунку народів, які потерпіли від асиміляції та лінгвоциду. А це практично всі етноси Росії. Якщо за якутське золото відроджуватиметься мова удмуртів, марійців та ерзян, то така багатонаціональна і шляхетна Росія буде досить симпатичною. Якщо в Якутську стоятиме пам’ятник науковцеві Альберту Разіну, який поклав на вівтар свободи своє життя, запалавши живим смолоскипом на знак протесту проти знищення удмуртської мови — надійніше почуватимуться і самі якути. У шкільних програмах Федерації повинні з’явитися вірші російських поетів-антифашистів, таких, як незламний Олександр Бившев з Орловської області. В російських підручниках з історії мають бути названі імена убивць кримського татарина Решата Аметова і тих, хто розпочав криваву війну на Донбасі, збив «Боїнг», створював концтабір «Ізоляція»... Покаяння і ще раз покаяння! Це найкращий фундамент для дружби.
Якщо це станеться, то зміняться політичні розклади і в самій Україні. А якщо Росія категорично не мінятиметься, то це буде їхній вибір, а не наш. Тоді вже й про рів «з крокодилами» можна згадати. Нам, лібертаріанцям, «своє робить» — головне, щоб свобода була захищена.
Є й інший погляд на лібертаріанство. Я б сказав — трохи збочений. На одній з передач, присвяченій обговоренню мовного закону, відбулася дискусія Андрія Іллєнка та лідера Лібертаріанської партії Геннадія Балашова. Останній емоційно скаржився: «Я, как либертарианец, выступаю за права человека. А мои фундаментальные права нарушаются. Я могу открыть «Русское радио» на русском языке? Чтобы без ограничений? Нет. Я могу открыть канал на телевидении, чтобы там был только русский язык? Не могу. Мои права ущемлены!».
Дивна позиція. У нас не те що одна людина, але й уся держава не має фінансових можливостей відродити не такі вже й тиражні «Кримську світлицю» і «Донеччину», газети втрачених територій. Це нормально? А він — про «Русское радио»...
Ні, в чомусь з Балашовим ми таки близькі. Ось я, наприклад, теж категорично проти нав’язування української мови. Але ще більше я проти її заборони! Відмініть цю негласну заборону (як лібертаріанець прошу!) — й автоматичне зникне потреба утискати росіян. Все буде природно і дуже гармонійно. Є ж конкретні цифри, на які варто орієнтуватися. Це відсоток україномовних та двомовних у тому чи іншому місті. Скажімо, в Херсоні таких родин 36% (11% україномовних і 25% двомовних), у Дніпрі разом набирається 40%, Чернігові — 56%, Сумах — 67%, Києві — 69%... На вулицях ви стільки почуєте? Ні. Тож треба якомога швидше вийти на ці показники, а далі можна й закруглятися. Щоб усім було добре. І український сегмент є, і російська мова «живее всех живих». Компромісно, конструктивно, без примусу. А далі братися за економіку, екологію, боротися з корупцією... І не треба боятися, що російськомовний сегмент суспільства становитиме якусь загрозу для України. Більшу загрозу становлять злодії та байдужі.
До речі, на згаданій мною передачі прозвучали аргументи російськомовної луганчанки: «У нас работает канал «Наш». Там сидят эти мураевы, бондаренки... Вы на них подайте в суд! А то люди будут после работы включать эту Бондаренко, эту Лукаш...». Луганчанка деталізує, чому саме критично ставиться до мовного закону: «Вы начинаете преследовать каких-то кассирш, каких-то официантов, в то время, как вдохновители сидят спокойно в комфортных студиях и гадят так, как не снилось скабеевым и соловьевым...».
Небайдужа східнячка дуже гарно все пояснила. Справді, починати треба з практикуючих неонацистів, а не з касирок та офіціантів. Відморожених проросійських нациків — на нари! А з народом системно працювати. Ми не Росія, гармонійне поєднання мов у нас цілком можливе! Єдине, чого робити не можна — це миритися з безкарною діяльністю пропутінських екстремістів. Тут уже будь-яка лібертаріанська душа протестуватиме.
Сергій ЛАЩЕНКО.
ЛІБЕРТАРІАНСЬКИЙ КОНСТРУКТИВІЗМ