ЩОБ ГОЛОС НАРОДУ НЕ СТАВ ГОЛОСОМ РУЇНИ

У СЕРЕДУ, 10 КВІТНЯ, ІНІЦІАТИВНА ГРУПА «ПЕРШОГО ГРУДНЯ» ЗВЕРНУЛАСЯ З ВІДКРИТИМ ЛИСТОМ З НАГОДИ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ 2019 РОКУ

Дорогі співвітчизники!

Перший тур президентських виборів відбувся. Замість пророкованих страхітливих фальсифікацій голосування відбулося ледь не ідеально. За це велика дяка всім причетним — ЦВК, Президентові, спостерігачам, правоохронцям, виборцям. Окрема дяка — організаторам Національного екзит-полу, які вкотре підтвердили свою незаангажованість. І хай соромно буде тим політикам, які відразу ж звинуватили соціологів у «намальованості» їхніх даних.

Результати першого туру стали несподіванкою для багатьох — припускаємо, що і для штабу переможця також. Сьогодні від журналістів можна почути пересторогу: «Треба шанувати вибір народу». Що ж, ми шануємо вибір частини громадян (<12% населення України), а тому визнаємо результати голосування. Проте це не означає, що ми повинні їх автоматично схвалювати. Бо вибір народу може бути помилковим. Віктора Януковича також «вибрав український народ», і за цю помилку розплатилися згодом Небесна Сотня і тисячі українців на війні. Хай не хитнеться маятник у той бік знову!

Ми не знаємо, як виглядатиме Україна через півроку і чи виправдаються наші нинішні побоювання або висновки. Ситуація міняється швидко. Проте ми формулюємо їх, виходячи з нинішніх обставин і нашого уявлення про майбутнє. І в цьому можливому майбутньому ми бачимо небезпеку для країни — небезпеку, яка не лише не зникла, а навіть посилилась.

НАЙБІЛЬША ЗАГРОЗА — АГРЕСИВНА РОСІЯ

Головна зброя, якою путінський режим воює зі своїми суперниками, — це навіть не «Гради», а сіяння сум’яття і хаосу. Точніше — підсилення того сум’яття, яке вже існує в народі. Ця зброя вбиває не тіла, а душі. Тому психологічний стан народу та його ілюзії стають головним об’єктом російських атак. Ще кілька місяців тому Україна здавалася острівцем стабільності у розбурханому морі популізму. Сьогодні ми вже самі потопаємо в ньому.

Коаліція олігархів проти Петра Порошенка є начебто внутрішньо україн-ською «розборкою», проте мета змовників — помститися Порошенкові і звернути Україну з європейського шляху — підозріло збігається з метою Путіна. Коли українці чубляться, це дуже небезпечна гра, ставкою в якій є державність України, — просто зазирніть у підручник історії.

Обрання Президентом політично не знайомого нікому Володимира Зеленського, що досі не засвідчив найменшого розуміння політичних, економічних, культурних проблем України, — при нинішньому складі парламенту — може витворити вакуум (або параліч) влади, яким з великою ймовірністю може скористатися Путін, як скористався вже 2014 року. Росія не змирилася із втратою України і скористається з найменшої нагоди повернути над нею свій контроль. Тому ристалища наших олігархів і політиків нагадують нестямні танці глухарів на току, які впритул не чують наближення мисливця.

СОЦІАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ

Група «Першого грудня» не раз попереджала Президента Порошенка про те, що легковаження соціальним невдоволенням людей може обернутися проти нього. На жаль, так воно й сталося. Але це невдоволення виправдане лише частково, оскі-льки передвиборна кампанія виявила суттєве популістське спрощення причин наших суспільних проблем.

Держава та її економіка — це складний механізм, успішне функціонування якого залежить від багатьох чинників. Зрозуміти це досить складно. Опоненти Президента скористалися цим і каналізували соці-альне невдоволення в одному напрямку: «Винен Порошенко». А це зрозуміти значно легше. Звідси й пішли спрощені ярлики, які пояснюють усе й відразу, а тому творять скороминущий психологічний комфорт від легкості уявного розуміння.

Кремлівській пропаганді залишалося лише злегка підсилити цей ефект — і ворог №1 Путіна обернувся на ворога №1 багатьох українців. Бажаний результат досягнуто руками самих українців, а щодо російських ботів, то, звичайно ж, «ихтамнет».

Так, у корумпованій державі «багаті багатіють, а бідні біднішають». Корупція є лихом, яке живиться соціальною несправедливістю, людською аморальністю і квітне на лазівках у законі. Нам важко достеменно оцінити вплив діяльності Петра Порошенка на боротьбу з корупцією, але ефективність цієї боротьби не задовольняє українське суспільство. Втім, відповідальність за це несуть також парламент, керівництво обласних, районних та міських рівнів і кожен, хто зловживає своїм службовим становищем. Корупція «бере по справі» всіх, хто з нею мириться. Цим ми не «вигороджуємо» Президента, а лише стверджуємо, що виправдовувати самих себе, перекладаючи відповідальність на нього одного, — нечесно.

Обов’язок народу також чесно визнати, що він вважає зубожінням. Одне діло — самотні пенсіонери, яким справді непереливки. Інше діло — неможливість жити так, як живуть німці. Недарма вже гуляє гіркий жарт, що від того «зубожіння» на міських вулицях суцільні затори приватних автівок. Невиправдані очікування народу — це його біда. Якщо ж на основі цих очікувань він береться визначати долю країни, то це стає його виною. І вину цю ні на кого не можна скинути. Це той випадок, коли vox populi стає vox ruinae (голос народу стає голосом руїни).

НАЦІОНАЛЬНА ЄДНІСТЬ

Революція Гідності викувала на Майдані єдність представників різних етносів, мов, релігій і християнських конфесій. Вперше з’явилися обриси єдиної політичної нації. Об цю стіну розбивалися всі атаки Росії — і саме українську єдність країна-агресор поставила собі за мету знищити зсередини.

Ми раділи б, якби зі Сходу України йшли потужні імпульси державотворення. Бо цей край переживає сьогодні великі випробування, в полум’ї яких можуть зродитися нові концепції та новий динамізм. Однак, схоже, що з нинішньою виборчою кампанією ми, навпаки, повертаємось у недавнє минуле, яке, здавалося, відійшло назавжди. Сьогодні багато українців готові обрати Президентом своєї країни людину, в шоу-програмах якої висмі-юється все українське, яка доручила формування своєї кампанії колишнім «регіоналам» і «синам проросійських батьків», яка дозволяє собі говорити про Україну з гидкими непристойностями.

Ми цього не можемо ні зрозуміти, ні прийняти. Перед нами розгортається малоросійський Антимайдан, який грає на совкових стереотипах і здатен вкотре розколоти українське суспільство. Не бачити в цьому загрози — значить осліпнути.

І чи не є апофеозом цієї нашої історичної сліпоти нездатність політичних лідерів піднятися над своїми особистими амбіціями та вузькопартійними розрахунками — навіть у часи смертельної небезпеки? Ось стоїмо перед вибором: зберегти тяжко виборену свободу, йти обраним європейським шляхом — чи вертатися назад, з перспективою загрузнути в керованому з Кремля хаосі? Майже всі кандидати в Президенти гордо декларували перший шлях.

Сталося так, що більшість із них зійшла з дистанції. Залишився один — Порошенко. То підтримайте тепер його — в ім’я спільної справи, в ім’я майбутнього України! Е, ні… «як не я, то ніхто», «яка ж то Україна, як не я на чолі?!».

Так було століттями. І так буде століттями? Ніхто з тих, хто, умовно кажучи, програв, не закликав свій електорат проголосувати на заключному етапі за Порошенка, за українську перспективу для України! Хіба що залишається надія, що ті, хто голосував за них, виявляться розважливішими…

ПОМСТА ЗА ТОМОС

Якщо хтось вважає, що Москва змирилася з наданням українському православ’ю автокефалії, то він наївний. До блокування переходів православних громад та стримування міжнародного визнання ПЦУ сьогодні додався ще й заклик керівництва Православної церкви, що в єдності з Московським патріархатом, до Вселенського патріарха «відкликати Томос». Це — те, що лежить на поверхні. Проте чи замислювалися аналітики, скільки голосів «проти Порошенка» спричинені агітацією духовенства цієї церкви, щоб помститися Президентові за активне сприяння визнанню автокефалії? В їхніх очах Порошенко несе головну вину за автокефалію, а тому мусить за це за-платити.

Досвід Москви в руйнуванні автокефальних устремлінь українських православних є величезний, а монополія Московського патріархату на українських землях була й залишається передумовою московського панування. Увагу громади можна відвернути медичними аналізами й дебатами на стадіоні, а в цей час кремлівські стратеги, скоріш за все, вибудують план ліквідації автокефалії за нового президента, як вибудовували недавно план захоплення Криму.

РЕНОМЕ УКРАЇНИ

Результати виборів у світі стають щораз несподіванішими. Пригадаймо лиш, як шокували європейців перші епатажні висловлювання Дональда Трампа. Однак західні демократії мають великий запас міцності — як економічної, так і інституційної, — щоб витримати електоральні збурення.

Україна такої міцності не має — радше, навпаки. Після першого туру реакція західної преси була для нас тривожною. Для прикладу: «Західним країнам, включно з Канадою, слід добре подумати, чи варто підтримувати країну, президентом якої є комедіант» (CBC Radio, Canada).

Підтримка світу — це чи не єдине, що стримує армію новітнього Муравйова від жорстокої розправи з Україною. На милість і жалість з боку «єдинородних братів» не сподівайтесь. І від тієї підтримки залежить не лише безпека. У нинішньому глобалізованому світі добробут країни також значною мірою залежить від того, чи включена вона у ланцюжки торгівлі та співпраці з іншими країнами. Стіна нерозуміння поміж Україною і світом мимоволі кине її в обійми Росії, як це вже було не раз, зокрема після «касетного скандалу».

Інтерес Кремля і проросійського лобі в Україні тут очевидний. Однак чому не бачать цієї загрози ті українці, які загалом є патріотами, проте хочуть лише «нових облич»?

ПОТРЕБА АЛЬТЕРНАТИВИ

Ми радо вітали б появу в Україні нової політичної еліти, яка вирізнялася б модерним професіоналізмом і підняла б україн-ську державність на нову висоту. Ми віддавна виглядали появу в українському політикумі нових облич, які були б носіями нових непостколоніальних цінностей.

Всього цього у Володимирові Зеленському ми не бачимо, натомість популяризовані ним методи «слуги народу Голобородька» викликають у нас велику тривогу. Штаб Зеленського зумів філігранно створити образ «нового обличчя» й «альтернативи для України», не розкривши ні його управлінських задумів, ні команди, з якою збирається він утілювати їх у життя. Випадковим це бути не може, тим більше, що заклики медій розкрити приховуване не подіяли.

У цих умовах ми змушені попередити українських виборців, що вони мають бути обачними. Не виключено, що перед їхніми воротами з’явився зовні привабливий і крутий «троянський кінь», нутрощі якого стануть відомі лише тоді, коли його впустять на центральну площу країни.

Якщо виявиться, що наша тривога була даремною, ми принесемо свої вибачення, хоч вину за цю помилку тоді мала б узяти й команда Зеленського, яка змушувала виборців у першому турі купувати «кота в мішку». А якщо наші побоювання виправдаються, то вина за помилку ляже на самих виборців.

ПЕТРО ПОРОШЕНКО

І на завершення — кілька слів про самого Петра Порошенка. Доля боляче вдарила його за те, що він мало спілкувався з народом, не завжди слухав його і не завжди пояснював свої дії. Спрацював давній закон: якщо люди не розуміють твоїх дій, вони припускають найгірше. Цей чоловік виніс на своїх плечах 5-літній тягар керування країною у стані війни і за цей час виразно посивів. Він заслужив собі як на подяку, так і на критику — але все-таки не на прокльони. Це — стилістика росі-йських ботів, яку мали б остерегтись запозичувати українці.

Доля боляче його б’є і за те, що в управлінні державою він досі не довіряв новітнім демократичним концепціям і процедурам. У результаті це неминуче змушувало його сповзати у «стару лижню». Ось чому за час його президентства країна вистояла, але водночас і невиправдано забуксувала.

Проте другий тур розвертає нас від минулого, яке вже було достатньо препароване в час кампанії, до майбутнього. Ми закликаємо Петра Олексійовича впродовж найближчих днів дати чіткі сигнали щодо того, як він планує впоратися принаймні з кількома найважливішими викликами:

1. Олігархічна система в Україні стала виразним анахронізмом. Нинішня коаліція олігархів супроти Президента є переконливим доказом слушності цього висновку. Країна потребує справедливішого економічного ладу, створити який можна лише змінивши законодавчу базу і спершись на середній клас.

2. «Ручне управління» як завгодно розумного Президента не замінить верховенства права. Україні потрібна не імітація правосуддя, а правосуддя як таке.

3. Логіка політичної доцільності досі сприймається україн-ськими управлінцями як єдино ефективний засіб керувати країною, та результат цього плачевний: ми йдемо від однієї кризи до іншої. Керівній еліті країни (як і суспільству загалом) потрібне світоглядне й ціннісне перезавантаження, на основі якого запанує справедливість і стануть можливими справжні реформи.

Країна відчуває масову тривогу. Ми закликаємо Президента широко спертися на народ, як свого часу зробив президент США Франклін Делано Рузвельт, і зняти з нього застарілі економічні й, особливо, процедурні пута.

Ми віримо, що Петро Порошенко спроможний це зробити, а тому голосуватимемо за нього.

Є невідкладні завдання і в самого суспільства. Передвиборна кампанія була в Україні надзвичайно токсичною, і людські душі отруєно. Ми щиро бажаємо полі-тикам і виборцям чесно проаналізувати втрати, що їх понесло українське суспільство, і перед парламентськими виборами зробити черговий крок в опануванні належної політичної культури.

Ми маємо вийти з виборчого процесу обачнішими й мудрішими.

В’ячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ,
Іван ДЗЮБА, Йосип ЗІСЕЛЬС,
Мирослав МАРИНОВИЧ,
Володимир ПАНЧЕНКО,
Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ,
Юрій ЩЕРБАК,
Ігор ЮХНОВСЬКИЙ,
Ярослав ЯЦКІВ.