ІСТОРІЯ НЕ ДАЄ ШАНСІВ, КОЛИ НИМИ НЕХТУЮТЬ

Два слова, які під нинішню пору — ми навіть не можемо собі уявити — є гранично актуальними. А разом з наступними двома словами заголовку — «Репресовані міністри Української революції» — становлять певний месидж — посил до інтелекту, розуму й серця кожного громадянина, для котрого Україна є найбільшою цінністю.

Останнім часом багато відбувається різних подій у контексті 100-річчя Української революції. Це історична тема. А історія, звісно ж, має спонукати не лише до роздумів над її фактами, а й до засвоєння помилок, допущених у минулому, щоби не наступати знову на ті самі граблі (останнє, втім, є характерною рисою національного характеру). З огляду на різні причини засвоїли ці уроки далеко не всі.

— Ця книга є застереженням нам усім. Це приклад того, що може трапитися з нами всіма у випадку продовження гібридної війни далі углиб країни, — сказав, поміж іншого, презентант видання. — Не агітую і не хочу агітувати. Одначе ця книга має спонукати українців поставитися відповідально до свого вибору.

А тепер — довга цитата з видання.

«Горе переможеним» (vae victis — лат.) — так звучить українською крилатий латинський вислів. Матеріали цієї книги засвідчують, що ця начебто очевидна істина, зафіксована древніми римлянами, залишається й нині актуальною.

У цій книзі зібрано історії двадцяти трьох українських міністрів періоду першої незалежності. Кожен з них сплатив свою ціну поразки. Переважну більшість неодноразово, двічі та тричі, заарештовували під час чотирьох хвиль політичних переслідувань в СССР.

Історії репресій українських високоурядовців Української Народної Республіки та Української Держави є доброю нагодою ще раз спробувати скласти іспит незалежності та розбудови ефективної держави. При цьому ми вже не маємо права на помилку».

Горе переможеним (вже без лапок)… Горе тим, котрі у ті буремні, як нині кажемо, роки, не змогли домовитися між собою про те, якою бути Україні; котрі не зуміли звільнитись від сліпої віри в добросусідство з тими, хто століттями прагнув знищити українську ідентичність, а коли, нарешті, зрозуміли, або й до кінця не дотямили своїх помилок (а декотрим дійшло аж на еміграції), було вже запізно. А хто лишивсь і повірив новій владі, той невдовзі опинився в Сибіру, на Соловках чи Колимі… Ніхто не сховався навіть у Європі: в 1945-у СМЕРШ розшукав багатьох, а далі вони зникали на просторах ГУЛАГу. Хоч були це люди вже дуже поважного віку.

Три хвилі жахливих репресій зазнала Україна в тих роках. Вони почалися ще до повної окупації УНР, у 1919-у. Друга хвиля — згортання та розгром українізації: 1929—1935 роки. А третя — апогей масових комуністичних репресій, названих Великим терором: 1937-й—1938-й. Й одразу по війні — зачистка Центрально-Східної Європи.

Книга вповідає лише про репресованих міністрів всіх урядів УНР та про тих, хто виконував обов’язки міністрів. Про 23 осіб, яких судили не за статтею кримінального кодексу, а лише за посаду, наприклад: «гетманский министр». І це лише вершина айсберга тих репресованих патріотів, котрі боролися за Українську державу. Ми бачимо групові фотографії чільних діячів тодішньої держави, Армії УНР (травень 1921 р.), а наступне фото — вони вже обвинувачені у «справі уряду УНР», у залі засідань судового процесу у «справі СВУ» (м. Харків, 1930 р.).

У книжці 238 сторінок архівних документів і — жодного дописаного слова. І з кожної сторінки до нас не волають — до нас моляться їхні душі: не повторіть наших помилок, не втратьте Україну. Ще одного шансу історія може не дати.

Роман КРАКАЛІЯ