Упродовж місяця головною темою обговорення в засобах масової інформації була дата проведення інавгурації новообраного президента. І з призначенням Верховною Радою дати 20 травня вона не закінчилася.
ТИЖДЕНЬ НА ВАГАННЯ-РОЗДУМИ
Зрозуміло, що йдеться не про дату, а про те, хто головний господар у парламентсько-президентській республіці. Той, кого назвала таким Конституція України, чи той, хто, користуючись ситуацією, систематично перетягував на себе ковдру влади.
Володимир Зеленський, судячи із заяв членів його команди, збирається в управлінні Україною поміняти все. Починаючи зі складу уряду. Уряд, однак, призначала парламент-ська коаліція. І неважливо, чи існує вона тепер, чи ні. «Звільнити» Гройсмана і більшість міністрів (виняток — міністр закордонних справ і «силовики») можна тільки шляхом голосування в залі під куполом. Ті, хто пам’ятає історію звільнення прем’єра Яценюка, усвідомлює, наскільки важко впоратися з таким завданням.
Відверте затягування з призначенням дати інавгурації Верховною Радою було пов’язане з побоюванням, що, вступивши на посаду до 27 травня (більш ніж за півроку до чергових виборів до ВР восьмого скликання), Зеленський може припинити повноваження вищого законодавчого органу і призначити дострокові парламентські вибори. Побоювання залишилися. «Розпустити» Верховну Раду достроково можна, не порушуючи Конституцію. Але чи зважиться на це новий глава держави?
Якщо ні, впродовж п’яти місяців і довше Зеленському доведеться йти слизькою стежкою Порошенка. Правдами і неправдами збирати ситуаці-йну більшість під прийняття кожного необхідного закону. Спілкуватися з фракціями і групами, «купувати» депутатів-мажоритарників оптом і в роздріб, тиснути, шантажувати, умовляти. Практикувати це доведеться без опори на власну фракцію і за протидії олігархів, які контролюють своїх людей у Раді.
Для прийняття відповідального рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради восьмого скликання у президента буде лише тиждень. Як він вчинить? До якої ради дослухається?
ВСЕМОГУТНЯ ГРИВНЯ
До речі, про радників. У ніч на 16 травня людина (порадами якої регулярно користується Володимир Олександрович Зеленський) чартерним рейсом з Тель-Авіва прибула в аеропорт Дніпра. На питання, чим він займеться насамперед, Ігор Валері-йович Коломойський відповів коротко: не знаю. Але сталося так, що повернення одного з колишніх власників найбільшого банку країни збіглося з чутками, що судові рішення Окружного адміністративного та Печерського суду Києва щодо визнання незаконною націоналізацію «Приватбанку» і пов’язаних з цим справ будуть підтверджені судами вищих інстанцій.
Повернення «Приватбанку» колишнім власникам означає вилучення з його капіталу 155 мільярдів гривень, отриманих у результаті докапі-талізацій, здійснених державою. Тобто банк стає неплатоспроможним і підлягає ліквідації. Є, щоправда, варіант повторної націоналізації, про що повідомила агентству «Рейтер» перший заступник голови НБУ Олена Рожкова. Але процес повторної націоналізації довгий і не відомо, чим закінчиться. Одне слово, Коломойському є чим зайнятися в Україні, крім порад щодо комплектування нового уряду.
Національному банку та Кабінету міністрів також є чим зайнятися. 21 травня до Києва прибуває чергова місія Міжнародного валютного фонду для переговорів щодо продовження співпраці з Україною. У цієї місії завжди багато питань, але в даному випадку позачергово обговорюватиметься ситуація з «Приватбанком».
Така невизначеність дозволяє міжнародній фінансовій організації надовго відкладати рішення про надання кредитів. Тут же ціна питання — 1,3 мільярда доларів чергового траншу.
Отож нашій країні доведеться потерпіти, а президентові Зеленському — заступити на посаду у фінансовій ситуації, яка мало чим відрізняється від тої, в якій п’ять років тому опинився президент Порошенко. Як у фінансах вдасться «все поміняти» — велика загадка, але, виявляється, є надія. Перед будівлею Київського національного економічного університету нещодавно встановили пам’ятник українській монеті номіналом в одну гривню. Назва — «Гривня всемогутня».
ХОЛОДНИЙ ВІТЕР ІЗ ЗАХОДУ
Наприкінці травня на Україну повіяло холодом у міжнародній політиці. Повіяло так, що міністр закордонних справ Павло Клімкін уперше у своїй дипломатичній практиці змушений був вдатися до сильних аргументів у відносинах із західними партнерами. Тобто пригрозив виходом України із «святая святих» — Мінських домовленостей.
Домовленості ці не виконуються Росією в найістотніших пунктах, включаючи поставки озброєнь через безконтрольну ділянку кордону й участь російських військових у командуванні терористичними формуваннями. А надання громадянам України, які проживають на окупованих територіях, російських паспортів означає, що замість «Мінська» Кремль готує підстави для масштабної війни. Такої, як у 2008 році проти Грузії.
Позбавлення російської делегації права голосу в рішеннях органів Парламентської Асамблеї Ради Європи в 2014-у стало однією з чутливих санкцій проти агресора. Але у відповідь Росія взагалі перестала посилати делегації в Страсбург, платити членські внески і, не виконуючи вимог ПАРЄ, в ультимативній формі вимагає відновлення своїх прав. При цьому в Раді Європи і в самій Асамблеї лобісти Кремля просувають зміни регламенту, які дозволили б повернути російську делегацію в Страсбург.
Судячи з усього, ці люди свого домоглися. Комітет міністрів Ради Європи ухвалив рішення на користь Росії, і це рішення 17 травня затвердили на міністерському саміті в Гельсінкі. Без участі українського міністра, який їхати туди відмовився. Павло Клімкін свою відмову прокоментував, що, мовляв, повернення російської делегації до Страсбурга без виконання вимог ПАРЄ матиме символічне значення. Покаже агресору, що він може ігнорувати міжнародні санкції без наслідків. Потлумачить агресивні дії Росії як нормальні у світовій практиці.
Все це правильно, але Павлу Клімкіну бути міністром залишилося недовго. «Все міняти» в українській дипломатії доведеться вже його наступникові.
Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.
ЯК ВІТЕР У ТРАВНІ