ДВОПАРТІЙНА УКРАЇНА

Часто доводиться читати, що найефективнішою робота парламенту стає за двопартійної системи представництва. Такої, яка історично склалася в Сполучених Штатах Америки, такої, яка довгий час існувала у Великобританії та в деяких інших демократичних державах Європи. Створити таку систему штучно неможливо. Потрібна критична маса громадян, готових навіть у разі поразки на виборах згуртовано відстоювати інтереси країни. І потрібен сер-йозний привід для об’єднання.

ПАРТІЯ МИРУ І ПАРТІЯ ОПОРУ

У 2014 році таким приводом стала російська агресія. Не формально, а фактично в нашій країні сформувалася двопартійна система у Верховній Раді. Коаліція «Європейська Україна» тоді утворила партію опору агресору. Решта представляли «партію миру», по суті, партію капітуляції перед Росією. Таке становище тривало недовго тому, бо вожді партії опору внутрішню політику не поєднували з політикою зовнішньою. Навіть мови не було про мобілі-заційну економіку, а спроба оголосити воєнний стан у частині держави закінчилася ганебним провалом.

На сході гинули захисники країни, а в ресторанах столиці і великих міст бенкетували господарі життя. Але головне — зберігався могутній український олігархат з невгамовною спрагою наживи і прагненням не зіпсувати вигідні торговельні відносини з Росією, попри війну. Ці відносини довго зберігали навіть ціною життя наших військових і цивільного населення. Однією з причин успіху «слуги народу» на президентських виборах 2019-го було кричуще лицемірство влади впродовж п’яти років.

Неможливість для громадян об’єднати у свідомості войовничу риторику колишнього керівництва на адресу агресора з практикою руйнування економі-ки і нещадного пограбування населення дала свої результати. «Партія капітуляції» скористалася моментом і тепер має шанс стати партією влади при шостому Президентові України. Причому — партією нового типу. Без ідеології, без кадрів і навіть без очевидної мети існування. Такі партії з’являються для управління при окупаційних режимах. І хоча живуть недовго, швидко перетворюють залишки держави на руїни.

Що робити політичному класу в таких умовах? Якщо подумати, то для державників, полі-тиків і управлінців, існують два варіанти поведінки. Перший варіант — підтримати капітулянтів своєю участю і, по можливості, забезпечити м’який варіант здачі українських інтересів Росії. Другий — чинити опір до кінця на тих ділянках, де це можливо. Найлегше перший і другий варіанти продемонструвати на прикладі керівництва Міністерства закордонних справ України і на прикладі Верховної Ради.

ГЕРОЙ КЛІМКІН ТА КОНФОРМІСТ ПРИСТАЙКО

Хоча дипломати вибору фактично не мають, а зобов’язані виконувати директиви керівництва, саме в МЗС розгорнулося перше поле битви двох партій. Міністр Павло Клімкін (на знімку), вірний зброєносець п’ятого Президента України з політичних та ідеологічних міркувань навідріз відмовився від співпраці з Президентом Зеленським і подав прохання про відставку. Хоча міністра закордонних справ пропонує в уряд глава держави, призначає і звільняє його парламент. Тобто поки ВР Клімкіна не звільнить, він — чинний міністр.

У цій якості Клімкін і виступив, коли у відповідь на провокаційну ноту МЗС Росії відправив відповідну ноту. З відмовою прийняти умови тимчасового звільнення українських військових моряків і катерів, захоплених поблизу Керченської протоки. Прийняття цих умов — суд над моряками на території окупованого Криму — фактично означав би визнання Україною російської анексії Криму.

Павло Клімкін, посилаючи ноту в російський МЗС, був правий і формально, і по суті. Відстоюючи інтереси держави, він у цьому разі не зобов’язаний погоджувати свої дії з президентом. Але Володимир Зеленський вирішив інакше. Причому свою позицію Президент України висловив публічно на брифінгу в стилі, близькому до істерики. В результаті виникли підозри, що глава держави був у курсі сумнівної оборудки «визволення моряків в обмін на повернення Росії в Парламентську Асамблею Ради Європи». І ці підозри досі не зникли.

Професійний дипломат Вадим Пристайко пройшов усі щаблі кар’єри, включаючи найважливіші посади Надзвичайного і Повноважного посла України в Канаді, заступника міністра закордонних справ і глави місії України при НАТО. Але розбіжностей у політичних та ідеологі-чних позиціях з позиціями Володимира Зеленського у нього, мабуть, нема. Поки що. У будь-якому разі, Пристайко не відмовився від пропозиції очолити МЗС. І тепер справа за голосуванням у Верховній Раді восьмого скликання, яка може до виборів «не встигнути» звільнити старого і призначити нового міністра.

ДЛЯ ПОЛІТИЧНОЇ БИТВИ ЧАСУ ЩЕ ТРОШКИ Є

В Україні, до речі, керівництво парламенту вкотре опинилося в опозиції до глави держави. Що-правда, така ситуація триватиме недовго. Десь через два місяці новий склад ВР приступить до роботи, почнеться формування нової парламентської більшості і нового уряду. Але часу, щоб зіпсувати настрій президентові країни, у Верховної Ради восьмого скликання ще достатньо.

Зеленському довелося накласти вето на прийнятий ВР закон про тимчасові слідчі комісії, який передбачає процес імпічменту президента. І розписатися у власному лицемірстві, оскільки прийняття закону про припинення повноважень глави держави було одним із зобов’язань, які «слуга народу» взяв на себе під час виборчої кампанії. У комітетах парламенту розглядають ще кілька подібних законів. Але винести в зал для голосування «партія опору» навряд чи встигне.

Останньою атакою державників на «партію капітулянтів» стане, можливо, скандал, пов’язаний з допитом у Генеральній прокуратурі прес-секретаря Президента України Юлії Мандель, яка 6 червня в ефірі телеканалу «1+1» заявила, що були випадки, коли українські війська, відповідаючи на провокації бойовиків, обстрілювали цивільні об’єкти, в результаті чого гинули мирні жителі. Мандель відмовилася відповідати на питання, звідки у неї такі відомості, а сам допит назвала «політизованим».

Генпрокуратура не залишила заяву прес-секретаря Зеленського без уваги. А оскільки наклепницьку заяву активно поширює російська пропаганда (ця заява дійшла вже й до прокурора Міжнародного Суду як доказ злочинів ЗСУ), ГПУ звернулася за роз’ясненнями в Офіс Президента. Як думаєте: якою буде відповідь?

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.