Але тільки не з точки зору збереження і відновлення ім-перії. Якщо пригадати історію, імперії завжди — якщо тільки у них була така можливість — поверталися у свої бунтівні про-вінції навіть тоді, коли ті вже ставали незалежними державами. Як єврей я знаю, про що кажу. Мою історичну Вітчизну римляни знищували кілька разів поспіль і зрештою не просто вигнали звідти все населення, але й замінили її назву Юдеї на вигадану імператором Адріаном «Палестину» (імператор був окупантом не тільки Юдеї, а й Еллади, й любив різні грецькі новоутворення). Але нам ще пощастило — ми пережили наших гнобителів і дочекалися дня, коли арку руйнівника нашого храму імператора Тита мешканці сучасного Риму підсвітили кольорами прапора Ізраїлю. Народам багатьох інших завойованих чи наново відвойованих держав пощастило менше — їх просто нема. Найкращий приклад — навіть не Карфаген, а даки. Імператор Траян винищив усіх.
Але все це — сива давнина. Здавалося б, уже у ХХ сторіччі імперії змирилися, незважаючи на фантомний біль, задовольнитися статусом національних держав. Саме у готовності до такого вибору насправді полягає геній Мустафи Кемаля Ататюрка або Шарля де Голля, хоча й тут не обійшлося без кривавих катаклізмів і трагедій.
Змирилися всі — і континентальні імперії, і заморські. Але тільки не росія. На початку сторіччя їй вдалося дивовижним чином відродитися за допомогою чудернацької людиноненависницької ідеології. Нові ро-сійські імперіалісти під червоними прапорами не тільки виграли громадянську війну на власній етнічній території, а й окупували землі інших народів, що вже проголосили свою незалежність, і всюди знаходили своїх союзників, вірян «справедливості» й «диктатури робітни-ків». Другий правитель відновленої імперії Йосип Сталін повернув їй не тільки вплив однієї з наймогутніших держав світу, а й російський національний характер: комунізм фактично був доповнений авторитетом «старшого брата».
Проте в усій цій конструкції була одна-єдина проблема: смерть неефективної, насамперед з економічної точки зору, ідеології означала загибель імперії. І вона дійсно загинула через 69 років після свого проголошення — як на мене, якби не Друга світова війна, це відбулося б на десятиліття раніше.
У 1991 році можна було вважати, що імперія справді відійшла у вічність назавжди. Насамперед тому, що росіяни вперше у своїй історії — навіть з часів етнічно строкатого Московського князівства — отримали шанс стати абсолютною біль-шістю у власній національній державі. Велика кількість колоністів повернулася з відновлених держав по периметру російських кордонів. Росія могла стати і національною державою, і регіональною домінантою водночас. Однак швидко виявилося, що це не потрібно ані ро-сійській владі, ані російському народові. Що росіяни не просто відчувають фантомний біль за втраченою імперією, але й готові занапастити власні цивілізаційні перспективи заради території. І що той, хто почне «збирати землі», стане для росіян головним героєм останніх десятиріч — на відміну від тих, хто намагався дати їм свободи й реформувати їхнє життя.
Ця друга спроба повернення імперії вже не спирається на те, що робило такою привабливою першу спробу — нову молоду й нестримну ідеологію «рівності». Всі ці апеляції до «русского мі-ра», російськомовного населення та інша пурга просто не сприймаються всерйоз. Задля культурної експансії не потрібно змінювати кордони — люди, які спілкуються однією мовою, можуть спокійно жити у різних державах тощо. Росіяни й самі знають, що брешуть, що вони нікого не захищають, а просто «повертають чуже». Бо можуть. Без ідеології вони можуть спира-тися тільки на грубу силу. Як
Тит чи Траян. От тільки москва — не Рим. Не перший, не другий, не третій. Навіть не тридцять третій.
І саме тому ця друга спроба є приреченою, скільки б зусиль росіяни не докладали.
Але й українці мають усвідомлювати, що вони воюють зовсім не за повернення Донбасу чи можливість вступити до Євросоюзу. Вибір дуже, дуже простий. Це вибір між юдеями і даками. І, звісно, я вірю у перший, а не у другий варіант — тільки одразу й назавжди на своїй землі.
І можу лише побажати, щоб якщо не ми, то наші нащадки побачили, як стіни кремля підсвітять кольорами прапора України.
Повірте, заради цього варто жити.
Віталій ПОРТНИКОВ
Джерело
Судоми імперії
