Чи ситно жити у селі, що назване на честь борщу
Як свинарка генерала годувала
У своєму невеличкому, але затишному старому будиночку приймала тьотя Юля і зв’язківців, що ставили вишку для мобільного зв’язку, і газовиків.
До свого кулінарного приробітку Юлія Володимирівна ставилася з чималою долею іронії: «Знайшли кухарку — все життя для свиней готувала, а тепер ще й для генерала». Це вона казала про той випадок, коли накривала святковий стіл у тутешнього мешканця, відставного генерала. Літні люди, частіше — вихідці з цього ж села, котрим пощастило мати гарну пенсію, почуваються тут чи не найкраще.
Джерело пристойного прибутку вони мають, а такої гарної природи і такої дешевої нерухомості — ще пошукати треба. Тим, хто ще змушений заробляти собі на хліб, доводиться важче. «Немає в селі роботи, — згадую, бідкалася Юлія Володимирівна, — ферми порозбирали, порозкурочували». Зараз тьоті Юлі вже немає, і принципових змін у житті рідного села їй, на жаль, дочекатися не випало…
Секрет борщу від тьоті Юлі
Рецепт свого смачного борщу Юлія Володимирівна нам не розкрила. Не тому, що приховувала, а тому, що сама його не мала: «Без рецепта варю — кидаю кісточки — киплять. Потім картоплю, бурячок, моркву тру, капусту, присмажую цибулею, помідорами».
Фірмова фішка майстрині — заправка страви пережареною сметаною — в такому разі борщ не заграє і смачнішим буде. При цьому додати в тарілку ще ложку свіжої сметани — теж зайвим не вважається. Адже сметаною борщ не зіпсуєш.
За 10 останніх років мрії і плани селян так і не змінили свого статусу. Деякі сподівання стали ще більш ефемерними, ніж 10 років тому. Вже два роки як прорвало греблю місцевого ставка — дізналися ми у голови Борщівського старостинського округу Олександра Девдери. Греблю досі не відновили, тож відсутність можливого джерела охолодження зменшила і без того не бозна які шанси відкрити у селі виробництво біоетанолу. Не вдається відновити і виробництво молока.
Мальовничі пагорби, на яких розкинулося село, вкупі з численними яругами ніяк не сприяли землеробству. Тож вже віддавна спеціалізацією села стала велика рогата худоба. Саме тут у 80-х створили відгодівельний комплекс, де утримувалися телята з усього району. Попри обережний інтерес з боку інвесторів, знову створити щось подібне наразі не вдалося.
Як борщ зробив село столицею
…А зовсім недавно було запропоновано вважати селище Борщі… столицею України. Саме так величати маленьке поселення на півночі Одещини забажали автори «Пул Первого» — білоруського телеграм-каналу, пов’язаного з Олександром Лукашенком. Шанувальники картоплі вирішили, що у поціновувачів борщу столиця повинна мати якусь таку назву. Власне, то таким жартом вони просто відповіли на висловлювання міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби. Той був зауважив, що на теренах нашої держави Олександра Лукашенка представлятимуть просто за ім’ям-прізвищем, не називаючи його президентом Білорусі. Цей курйозний обмін люб’язностями містить два цілком реальних посили. Приємний — що і в Білорусі знають, чиїм надбанням є славнозвісний борщ. Прикрий — що невеличкі Борщі і справді відображають всі ті численні негаразди, з якими має справу і країна загалом.
А що ж із борщем?
У якості стратегічного продукту фірмовий борщ тут, звісно, розглядати не наважуються. Замахнутися на щось на кшталт фестивалю «Борщ-їв», що проводиться в містечку Борщів на Тернопіллі, теж не беруться. Хіба що на щорічному святі району, коли за одним столом збираються керівники усіх сільрад, саме борщівці неодмінно частують усіх своєю фірмовою стравою. Цю традицію теж нині довелося поставити на паузу — через пандемію. Втім тутешній староста Олександр Девдера запевняє, що тільки-но коронавірус відступить, борщівці знову покажуть усім свій кулінарний клас.
А ще в селі Борщі, на місці дитсадка, до котрого наразі просто нікого водити, таки добудували церкву, і люди уповають на всевишнього, аби послав їм кращі часи.
І тут лиш хочеться згадати засновника шкільного музею, вчителя історії Федора Микитовича Осадчого. Він теж тих кращих часів не дочекався.
Втім, споглядаючи нинішній занепад, старий вчитель все ж не втрачав віри у відродження. Він щиро покладався на споконвічну історичну закономірність: «Місцина, де є вода і транспорт, без людей не залишиться». Чим не заповіт для рідного села, та й не тільки для нього?
Два Борщі з одної Готари
За переказами, через село, що до 1750 року мало назву Готари, проходила дорога, котра з’єднувала Подільськ (тоді Бірзула) із Балтою. Відтак поява там харчевні була цілком логічною. В селі й досі можуть показати те місце, де колись стояла корчма, у якій готували смачний борщ. Тож коли подорожні говорили: «Їдемо через борщі» — всі розуміли, про яку місцину йдеться.
Зараз вже немає ні тієї корчми, ні тієї дороги. Мало що лишилося і від здобутків нещодавнього минулого. Викладач історії місцевої школи Федір Осадчий свого часу розповів нам, що золотий вік села припав на проміжок з 1952 до 1958 року: «Наш колгосп «Новий путь» був по рільництву першим в районі, а по тваринництву мав перше місце в області — тричі були наші корівки в Москві, на виставці». На цей історичний проміжок припала ще одна важлива подія — 1955 року біля найближчої станції, за 5 кілометрів від села, утворилося нове селище. Тоді мешканці навколишніх сіл почали переселятися ближче до залізниці. Селище перейняло від села назву і згодом стало більш важливим населеним пунктом. Сьогодні саме тут розташована спільна для обох поселень Борщівська сільрада. Зараз село перебуває у складі Борщівського старостинського округу, разом із селами Дібровка та Зелений Кут. Усі ці поселення входять до Куяльницької сільської громади Подільського району.
