Пам’ятають, люблять i цiнують

Чимало сторінок налічує книга життя ветерана Другої Світової війни, щирої, душевної людини Володимира Івановича Труша. Не лише світлі і радісні події виписані в ній, багато випробувань випало на долю чоловіка.

 П’ятнадцятирічним юнаком пізнав він, що таке війна. У липні 1941 року Черкащина, і, зокрема, Городищенський район, де проживала родина Трушів, була окупована німцями. Зразу ж після окупації почався вивіз молоді до Німеччини. Забрали і Володимира з його другом Леонідом Лисаком – потяг рухався на захід, у далеку невідому країну. Та хлопцям вдалося втекти. У 1942-му забрали вдруге. І знову втеча. Цього разу повертатися додому довелося аж із Західної України. Довгою, важкою дорогою йшли друзі на Схід, добираючись до рідного села. Додому дісталися після Нового року. Виснажені і зголоднілі настільки, що були схожі на привидів і ледве могли рухатись…

У 1944 році, коли Червона Армія наступала на всіх фронтах, Володимир разом зі своїми п’ятьма друзями написали рапорт – їх прийняли добровольцями в діючу армію. Став Володимир солдатом 65-го моторизованого топографічного загону при штабі 2-го Українського фронту. Звідси відкомандировувався для виконання завдань по інших арміях, полках, дивізіях. Бойовий шлях Володимира Труша проліг через Умань, Тульчин, Вінницю, Рибницю, Бєльци, Будапешт, Відень, Лінц. Перемогу зустрів 8 травня у місті Лінц, в Австрії. У 1946 році служив ще в Австрії, в 1947 частину передислокували до Кодими. Тут виконували завдання із проведення топографічних зйомок Молдавії і Бессарабії.

У 1949 році – зйомки Великої Михайлівки, Цебрикового, Красних Окон, Роздільної. У 1950-му демобілізувався, залишився з дружиною жити у Великій Михайлівці.

Володимир Іванович ветеран війни і праці. Має бойові нагороди і медалі: “За боевые заслуги”, “За отвагу”, “За Будапешт”, “За взятие Вены”, “За победу над Германией”. Є також відзнаки за сумлінну працю.

Не одне покоління великомихайлівців знає Володимира Івановича Труша не лише як ветерана війни, чий подвиг неоціненний, а і як мудрого, талановитого педагога. Тридцять три роки плідної праці віддав він Великомихайлівський середній школі, яка пам’ятає і цінує своїх ветеранів. З нагоди різних свят керівництво та учні навчального закладу приходять на гостину до ветерана, аби привітати, зігріти теплим словом, передати йому всю вдячність і глибоку повагу. Сказати найголовніше – що пам’ятають, люблять і цінують. 

У такі миті Володимир Іванович завжди згадує минуле, коли працював з учнями, даруючи їм свої душевні скарби. Якось їздили зі школярами на змагання трактористів. Треба було виконати практичне заняття – оранку і розповісти теорію про запчастини. Яка то була радість, коли Великомихайлівська школа зайняла перше місце. Поверталися щасливі додому, а Володимир Іванович аж сяяв від гордості за своїх вихованців (надійна зміна росте!). Адже сам він закінчив культосвітній технікум, а згодом і сільгоспінститут. Викладав у школі трудове навчання – механізацію та хімію. Десять років був директором учбово-виробничого комбінату. Мали у своєму розпорядженні десять тракторів, три вантажні автомобілі, автобус, тож було на чому вчити.

– Я все життя віддав школі, пройшов шлях від завгоспа до директора, – розповів Володимир Іванович. – А скільки набудували мої руки! А майстерні які! І столярна, і слюсарна, токарні станки по металу й по дереву були. А який табір праці й відпочинку облаштували ми в Панському гаю. І душові були, й телевізор, танцювальний майданчик, гілки з черешнями прямо у палатках. Часу на відпочинок я тоді не мав. Тож є про що згадати і розповісти молодому поколінню.

Світлана Смолинська